Владарка опалих зірок

Племінниця знаменитого силача Кротона, – а йдеться якраз про неї, – пізнає душу живого квіту наразі в угорській столиці – чарівному Будапешті, де проживає з улюбленим сином. Теперішня, ще широко не  знана широким загалом шанувальників мистецтва, зріла художниця Ірина Фірцак народилася 1946 року в селі Білки на Іршавщині. Татка, інженера-топографа за фахом, не пам’ятає – він поліг на полі вселюдської брані з німецьким фашизмом на Далекому Сході, де важко завершувалася в протистоянні з імперіалістичними японцями Друга світова. Чи не тому батьківську ласку старшого чоловіка пізнала від свого дядька Івана Фірцака-Кротона. За те й щиро любила його, тягнулася, мов до життєдайного джерела. І той, у свою чергу, дуже цінував прагнення дівчинки до прекрасного, вміння помічати в житті гарне, відкидати потворне. Сам же таким був – пропагував красу людського тіла і високість взаємин між людьми.

Тому, вже з цього бачимо, не випадковим був життєвий вибір Іри на користь Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва, куди успішно вступила, рішуче забравши документи з медучилища у Виноградові. За перебування в обласному центрі, Кротон теж постійно заходив до племінниці, а вона не пропускала заходів, у яких брав участь він. Це були, приміром, змагання борців класичного стилю у спортивному залі навпроти колишнього Будинку офіцерів, а також веселих силачів – штангістів і гирьовиків. Словом, турбувався про свою Іринку могутній дядечко як міг – і гантелі навіть навчив підіймати, здоров’я цим висталив, заставляв відчайдушно повисати разом з чисельними хлопцями й дівчатами на обох окрайках штанги, яку піднімав без найменших зусиль, хоча всі ці стихійні «акробати» часто відчайдушно борсалися, збиваючи центр ваги. Це все трохи згодом дало їй імпульс до багаторічних занять велоспортом, бігом, волейболом і баскетболом. Це, зрештою, допомогло вистояти на путівцях важкого ХХ століття, що на початку ХХІ-го особливого полегшення для більшості також не принесло.

По училищі успішно працювала в місті над Ужем і в рекламному комбінаті, і в колишньому кінотеатрі «Комсомолець» художником-оформлювачем. Усе їй удавалося, бо з дитячих років мама Йоганна не встигала постачати їй олівці та папір для чисельних малюнків, що рясніли в першу чергу барвистими квіточками. Це переросло згодом у велику самобутню творчу царину, про що згадувалося з самого початку. І учитель малювання свого часу просто бентежився польотом її кольорової фантазії. «Іринці треба продовжувати після школи творчу роботу», – часто повторював він. Іра й продовжила… Хоча в училищі І.Фірцак видозмінила виключно рисункові творчі змагання, адже «витанцювалася» в кераміста. У Сумах, скажімо, на фініші навчання виконувала дипломну роботу на місцевому підприємстві – вразив багатьох прекрасний кофейний сервіз. Вдосконалювала творчі практичні навички на фарфоровому заводі у львівському місті Бориславі, який не сміявся з неї (якщо принагідно згадати повість Франка «Борислав сміється»), а захоплювався і підтримував.

…Роки проходять, як річкові хвильки. Давно вже нема Кротона, багатьох із родини, але нема й найменшої апатії – все поглинає мистецький катарсис.

– Мій девіз, – промовляє Ірина Миколаївна, – такий: «Буду до останку жити, любити і творити!»

– Яким чином?

– Таким, що не виходитиму зі стану закоханості в природу, різнолике мистецтво, картини багатьох славних митців, а ще – в квіти, всю землю нашу чудову… Найбільше я люблю саджати квіти, а ще, аби вони… виростали з мене.

Безперечно, що такий непогасний живлющий творчий пломінь передала в училищі нашій Ірині Фірцак ціла когорта дивовижних творців і педагогів – викладач рисунка Павло Балла, живописних справ майстер Віктор Медвецький, кераміст Костянтин Лозовий, Віталій Звенигородський (живопис).

Не забуваються їх основоположні  настанови і нині в Угорщині, де вже в насиченому гармонійному житті пройшло понад десятиліття. Там спілкуються з колишньою «однокашницею» по училищу Ержебет Іллар, котра так і не перейшла на малювання, як пані Ірина, а лишилася кераміком, має за свої вироби матеріальну винагороду й повагу. Сприяє своєї чистотою нашій мисткині у головному угорському місті і лікар Емілія Коваленко, котра шукає творчу істину на церковних християнських засадах. А на Україні друзі над всіма друзями – Емма Левадська, Катерина Семан та багато інших. Тепер Ірина Фірцак дає свою любов кожній квітці, вливає її в свої твори. Вони їй віддячують своєю любов’ю та увагою. І до людей, котрих зображує художниця, вона ставиться «по-квітучому»: Ірина Фірцак подобається своїм героям, а вони приязні до неї.

Як узагалі-то мало, якщо «розбути» очі, треба для повного щастя, щоб і світ весь відкрився в кожному і з кожного, як та квітка. Усвідомленню цього сприяє чиста творча долина гарячої душі Ірини Фірцак – усе тої ж за душею малої дівчинки з Білок, яка змалку полюбила дарувати усім на світі прекрасні квіти.