— Ми із сином Михайлом, зібравши всі сили і кошти, шість років будували цей мистецький дім разом. Архітектором, до речі, виступила невістка Тетяна. Тут і світло, і акустика, і просторове вирішення — за європейськими зразками. Сподіваємося, що центр добре прислужиться краянам, адже тут проводитимуть виставки, концерти. Деякі вже й відбулися.

—   У столиці від такого центру можна отримати більше дивідендів…

— Справді, це так. Але є й нематеріальний бік. Михайло зв’язків із рідним краєм ніколи не переривав, і поява арт-центру свідчить саме про це. Сподіваюся, син відтепер частіше приїжджатиме. А якщо про мене йдеться, то відтепер буду не лише художником, а й охоронцем (усміхається).

—   Відомо, що Михайло Іванович — дизайнер.

— Так, син пішов власним шляхом. Він член правління благодійного фонду «Мистецький Арсенал». Як директор однієї зі столичних креативних агенцій працює над масштабними проектами. Цікаво, що саме Михайлова агенція створювала 40-хвилинний ролик, який представляв Україну в УЄФА під час вибору місця проведення Євро-2012. Тоді тандем Україна—Польща отримав право на першість не в останню чергу завдяки цій стрічці. З інших проектів згадаю оформлення Євробачення в Україні у 2005-му: організатори зупинилися на дизайнерському і світловому вирішенні, запропонованому Ільком-молодшим.

—  У будівничих турботах останніх років не розгубили творчий потенціал?

— Ні, й у ці роки я працював напружено.

—    Юнак із глухого села здіймається до вершин мистецтва — факт унікальний.

— Моє рідне село Дулове на Тячівщині справді віддалене, але що воно глухе, погодитися не можна. Тут джерел, із яких можна черпати й пити воду людської доброти, чистоти, завжди було достатньо.

—   Чим запам’яталося дитинство?

— Малі роки минули без батька: він 16 років провів у Франції, де працював на копальнях. Під час війни брав участь у французькому Русі опору: про це свідчить медаль, видана йому Морісом Торезом. Повернувся додому аж у 1945-му. Коли 1948-го старша сестра вийшла заміж, то мені довелося бавити  двох сестричок.

У радянський час батько часто виїжджав на заробітки, бо роботи вдома не було. Я пас худобу на берегах Тереблі: одночасно спостерігав за природою, починав відчувати її. Сільські жінки просили намалювати в їхніх світлицях ружі, і я це робив досить майстерно. Малювання, можна сказати, почалося відтоді.

—   І з вибором професії визначилися?

— Директором початкової школи в Дулові був Петро Васильович Потоцький — педагог, який приїхав у наш край з-під Києва. Квартирував у нас удома, бо хата була велика. Він і помітив мій хист, переконав, що треба вчитися на художника. Сам же і відвіз мої документи в Ужгород, в училище декоративно-прикладного мистецтва. Звичайно, я тоді не знав, що його заснував сам Ерделі. Пам’ятаю, як приїхавши в обласний центр, чоботи ніс через усе місто перекинутими через плече, на шнурку, щоб не запорошити їх, увійти в чистих.

—   І вступили?

— Зробили зауваження, що не маю навичок малюнку з натури. Склав іспит на чотири — і почалося моє навчання у метрів. У зрілості настав час віддавати...

—   Ваша ретроспективна виставка — це понад сто робіт.

— За 55 років у професійному мистецтві набралося зо дві тисячі полотен, майже вдвічі більше етюдів. Їх теж зберігаю, адже в них — свіжий погляд і настрій, яким уже не повторитися.

—   Як вам вдалося зберегти таку повну колекцію власних робіт?

— Я намагався не розлучатися з ними, а на прожиття заробляв оформительством. Починав, малюючи афіші в кінотеатрі селища Міжгір’я. Тоді стрічок демонстрували дуже багато, і всі я переглядав. Це розширювало світогляд, додавало вражень, яких бракувало в глибинці.

Повернувшись на рідну Тячівщину, на Тересвянському ДОКу створював наочну агітацію. Портрети класиків марксизму-ленінізму давали непоганий заробіток. Потім, уже в Ужгороді, майже півтора десятиліття працював головним художником обласного художньо-рекламного комбінату. І тоді ніколи не переставав малювати для себе.

—  Тематика майже всуціль карпатська. Це покликання, місія?

— Радше, мій світ. Змальовую те, що мені близьке, — простих людей села, їхні традиції та обряди, а також річки, озера, водограї, серпантини. Люблю відтворювати неперевершені панорами гір.

 — Багато з того, що ви зображаєте, залишилося в минулому. Вас це не турбує?

— Воно, мабуть, так, але я щасливий, що зафіксував його. Багатьох природних куточків, шедеврів давніх зодчих, народних костюмів уже не залишилося, їх стерли час і людська байдужість. Добре, що залишаться хоча б на полотні.

—  Не остерігаєтеся критики за «архаїзм»?

— Із Заходу приходять постмодерністські прийоми, які і в нас намагаються вибороти місце під Сонцем. Я їх допускаю, якщо позначені майстерністю, талантом. Але сам залишаюся вірним тому напрямку, стильовій манері, які сповідував і в 30, і в 50, і в 70 років.

  — Ви навчалися у фундаторів закарпатської школи…

— Три роки був учнем Ерделі, аж поки його не вигнали через «пропаганду буржуазного націоналізму». Так само добре пам’ятаю й Манайла, у якого провчився чотири роки. Федора Федоровича також безсоромно вигнали з училища, яке він заснував. А ось Бокшаєвим студентом довелося бути всі п’ять років, бо його влада не зачепила.

—  Яка функція мистецтва в сучасному світі?

— Глобалізм, космічність у розвитку знівельовують відмінності народів, націй. За цих умов саме мистецтво може сприяти збереженню національної ідентичності. В цьому розумінні планка, піднята насамперед засновником закарпатської школи Адальбертом Ерделі, височенна, до неї й сьогодні слід тягнутися.

—   Яке місце належить крайовому образотворчому мистецтву в Україні?

— Складно судити, адже й акценти в оцінках нині змінилися. Тепер якщо купують майстра — добрий, ні — поганий. На першому плані часто опиняється непотріб, кітч. За гроші зробиш будь-яку виставку, а ось без коштів — ні. Це відкриває дорогу посередностям. Старі виміри розмиті, а нових поки що немає.

—   Твори закарпатських класиків однак не впадуть у ціні…

— Недавно мав розмову з президентом Національної академії мистецтв Чебикіним. Дізнався, що найбільші суми в Україні правлять за Ерделі. Його твори в кілька разів перевищують вартість Яблонської, Глущенка. Високо оцінено творчість Манайла, Бокшая. Добре продаються Глюк, Коцка, Шолтес, Кашшай... Висновок із цього: в Україні акції закарпатського малярства не падають.

—   В чому тут секрет?

— Фундатори школи поєднали різні європейські художні традиції. Тут, на закарпатському перехресті, зійшлися майстри, виховані в Будапешті, Мюнхені, Празі, Парижі. Цей синтез творчих манер, підходів витворив нову якість, яку мистецтвознавці назвали школою.

—   Школа, на вашу думку, ще існує?

— Її першооснова — в передаванні засобами мистецтва буття етносу. Все залежатиме від того, чи й п’яте покоління сповідуватиме такі самі цінності. Будь-яке явище починається і завершується. Закарпатська школа — де в чому умовна річ, як і азбука. Люди домовилися це сприймати — і все, хоч результат маємо конкретний. Художникам і нині не байдужий наш край. На жаль, їх не так багато, як хочеться.

 — Хто перемальовує фотографії, той — художник?

— Для мене це неприйнятно, не сприймаю цього і в інших. Художнє полотно — це власний естетичний досвід митця. Фотографії можуть підійматися до рівня мистецтва, але це зовсім інша тема.

—  Позаду — три чверті століття. Чого чекаєте від четвертої чверті?

— Про якісь чверті взагалі не думаю. Прожити б ще рік, і потім знову просити від Бога головного — здоров’я.

—   Званням «народний», про яке багато хто говорив, перед ювілеєм вас не увінчали. Це не засмутило?

— Звання і нагороди — це минуще. Головне — що несеш людям і що їм залишиш. Вони самі розберуться в справжніх цінностях. Багато з того, чому нині завзято плескають, опиниться в забутті, припадатиме пилом. Маю велику надію, що мої творіння залишаться й після мене.

—  Чим, цікаво, займаєте дозвілля?

— Можна б сказати — подорожами і полюванням. Якби не знати, до чого це я веду. Мої автомандри закінчуються тим, що приїхавши на місце, обираю ціль — колоритного дідуся чи бабусю, річку й млин біля неї, звивисту дорогу, старовинну церкву, величний пейзаж. Після того заряджаю фарби-набої і починаю стріляти. На полотно... Все моє життя — це полювання за красою.

ДОСЬЄ

Іван ІЛЬКО. Народився 4 березня 1938 року в селі Дулове Закарпатської області. У 1957 році закінчив відділення декоративного розпису Ужгородського училища прикладного мистецтва. Член Національної спілки художників України. У 1994 році Іванові Ільку присвоєно звання «Заслужений художник України».