Від смертної кари його врятував юний вік. Поборнику української волі Юрію Деяку — 80

Юрко не міг стерпіти таку наругу — вступив до лав національно-визвольного руху. А 30 травня 1949 року, через два місяці після арешту батька, його схопили органи МДБ. Він тоді навчався в дев’ятому класі середньої школи. У наспіх спеченому вироку йдеться: “В целях вооруженной борьбы против советской власти в мае месяце 1949 года он вступил в Велятинскую организацию “ОУН”. Організацію було викрито, а юного оунівця особливою нарадою засуджено. У вироку вказано, що він звинувачувався “в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-1 “а”, 54-11, 16-54-8 УК УССР”. А далі суд “приговорил Деяка Юрия Михайловича в совокупности совершенных ним преступлений на основании ст. 54-1 “а” УК УССР и в соответствии со ст. 2 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 26 мая 1947 г. “Об отмене смертной казни” заключить в исправительно-трудовые лагеря сроком на 25 (двадцать пять) лет без поражения в правах в силу недостижения совершеннолетия осужденным в момент совершения преступления и без конфискации имущества за отсутствием такового у осужденного. Приговор в отношении осужденного Деяк Юрия Михайловича в части ст. 16-54-8 УК УССР является окончательным и обжалованию не подлежит…”

Так, тоді йому виповнилося 16 років, і розстріляти неповнолітнього — якось не гуманно. Та й конфісковувати вже не було що, бо решту родини Деяків пустили старцювати. Після арешту чоловіка і сина Юрка жінка залишилася з молодшим синочком. Вона ходила вулицями, проклинаючи тих, хто причетний до її горя. Поки її теж не прибрали. А тринадцятирічного хлопчину насильно відправили на Донбас, у так зване ФЗО. Звідти доля закинула його в Сибір, де він і пустив коріння, вертаючись у рідне Закарпаття лише в гірких спогадах. Так було вирвано з прадідівського кореня і розпорошено по дикому світу тверду християнську сім’ю.
А яка ж доля спіткала “злочинця”, котрого від смерті врятував “гуманний” сталінський указ, що волів замість трупів збільшити армію рабів? Після винесеного йому вироку пішли пересильні пункти, етапи, на яких довелося пізнати на власній шкурі знущання кримінального елементу, який паразитував на політичних в’язнях. Затим — табори з каторжними умовами. Юрко відбував покарання у Мордовських таборах, на торфорозробках, у вугільних шахтах, на лісоповалах і в цехах деревообробки. Про пережите не любить згадувати. Краще вирвати його з пам’яті, з серця, хоча це й не так просто.

Звільнили його з ГУЛАГу 8 липня 1954 року. Повернувшись додому, відновився в Королівській середній школі, де навчався у вечірній час. Удень працював на Хустській взуттєвій фабриці, але пильне око КДБ і тут не дрімало. Після поновлених переслідувань змушений був покинути Закарпаття, і з 1957 до 1970 року працював на шахті тресту “Свердловвугілля” Ворошиловградської області, переважно на підземних роботах за списком № 1. Тобто в забоях, довбаючи вугільні пласти, дихаючи їхнім пилом.

І все ж 1970 року йому пощастило повернутись у рідний край. Якраз тоді й одружився, в щасливого подружжя народилися дві доньки. Влаштувався на роботу в Закарпатському ртутному комбінаті у селищі Вишкові. Тут одразу оцінили досвід практика з інженерним підходом до справи. Призначили його механіком підземного рудника, відтак начальником постачання, заступником директора підприємства. Юрій Михайлович подав ідею налагодити виробництво продукції з титанових порошків, що вивело комбінат у флагмани галузі Союзу. Вінавтор низки винаходів із порошкової металургії, автор десятків раціоналізаторських пропозицій і впроваджень. Доробок провінційного інженера з дипломом технікуму схвалювали академіки, вивчали провідні фахівці. Та здоров’я, підірване таборами й шахтами, давало про себе знати. І 1999-го Ю. М. Деяк перейшов у “Закарпаттеплокомуненерго”, де очолював Вишківську дільницю теплових мереж аж до добровільного відходу на “заслужений відпочинок”.

Та хіба такі люди вміють відпочивати? Прикметний факт: загальний стаж Юрія Михайловича (з урахуванням пільг) складає 80 років. Символічний ужинок до 80-річчя.

Із першими повівами свободи Юрій Деяк активно влився в рух демократичних перетворень. Суспільне поприще стало другою стихією докладання зусиль, служіння людям. У громадській роботі зміг сповна реалізувати себе. Був організатором і учасником багатьох патріотичних заходів, кожним словом і вчинком пропагував національну ідею, українську державність. Держава теж це оцінила, відзначила його 2007 року орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.

Сьогодні Юрій Михайлович — голова Хустського міськрайонного осередку Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, а також перший заступник голови крайової організації ВТПВіР. Працюючи в Товаристві, опікується своїми побратимами, організовує їм та вдовам померлих матеріальну допомогу, ініціює доброчинні заходи і є активним учасником усіх обласних та республіканських конференцій політв’язнів і репресованих. Це — безстрашна і рішуча людина, яка все своє свідоме життя відстоювала правду. Цих рис не позбувся Юрій Михайлович і в зрілому віці. Громадськість краю пам’ятає, як у день відкриття пам’ятника жертвам політичних репресій він не дозволив меру Ужгорода С. Ратушняку осквернити це дійство. Причому не словом, а красномовним учинком лицаря. Як давній борець, людина честі.

На жаль, час руйнує не тільки метал, а й людей, викуваних із криці. Такий закон опору матеріалів. Стан здоров’я похитнувся, особливо після смерті дружини Любові Кирилівни. Переніс два інфаркти, та все ж вистояв, зібрався вже вкотре на силах. І знову його енергійне, збадьорююче слово звучить у поріділому гурті побратимів, знову знаходить спосіб вислухати, обнадіяти, допомогти. При кожній нагоді вміє зібрати людей і порадувати чимось приємним. І словами, і подарунками. На це знаходить і час, і сили, і терпіння.

Його підтягнуту постать упізнають здаля, дослухаються до його врівноваженої, шляхетної бесіди. Молоді дивуються з інженерної системності в стилі його роботи, з самодисципліни, з потреби і готовності працювати наперекір усьому. Це і є, напевно, той містичний еліксир, що дарує щастя активного довголіття.

Такий відтинок живої нашої історії. З патріота, вірного побратима, здібного учня, взірцевого сім’янина треба було зробити “ворога народу”, понівечити життя йому та його родині. І носив він це тавро цілих 40 років, рівно півжиття! Реабілітований Юрій Михайлович тією ж радянською владою аж 1989 року. Помітили нарешті недогляд. Спасибі, що не розстріляли дітвака.

Низький уклін і слава цим страдникам, які не шкодували життя, поклали його на вівтар служіння своєму народу, здобуття незалежності України, та й нині жертовно віддають рештки сил на її розбудову.