Розвідгрупу "Закарпатці" сформували з військовополонених і біженців в СРСР

Ференц Патакі, колишній австро-угорський офіцер, у 1915 році потрапив у полон до росіян в районі Перемишля. Знаходячись у Сибіру, в 1917 році, після так званої Жовтневої революції, включився в боротьбу на боці нової влади. Потрапив у полон військ адмірала Колчака, з якого його визволили партизани. Відтак працював на різних посадах в ЧК, був начальником відділу по боротьбі з бандитизмом.

У грудні 1941 року після не­одноразових звернень до командування отримав направлення в тил ворога для організації руху опору в Підкарпатській Русі, а потім у Будапешт. Йому дозволили особисто підібрати та підготувати членів загону, який мав завдання створити базу для ведення широкої підпільної боротьби проти фашистів та проводити збір розвідувальних даних і передавати їх у Москву для використання в наступі Червоної Армії. Підбирали майбутніх розвідників лише з числа вихідців із Підкарпаття, біженців, які перебували у радянських таборах.

Навчання розвідники проходили при військовій частині з травня 1942-го по серпень 1943-го  на одній із підмосковних дач. Їх знайомили з вибуховими речовинами, навчали стрільбі з різних видів зброї, збору військової та політичної інформації, повідомлень щодо розташування живої сили, розвідуванню військових укріплень та споруд. Крім цього, вони мали довідуватися про настрої солдатів і офіцерів угорської армії, діяльність владних структур, антирадянських організацій, збирати матеріали про політичних і військових діячів, вивчати їхню лояльність і ставлення до Німеччини.

Розвідгрупа під кодовою назвою «Закарпатці» була створена в складі командира Ференца Патакі (псевдонім Ян), заступника Степана Чижмаря (Шугай), радиста Михайла Дякуна (Українець), Степана Лизанця (Семінарист), зв’язкових-кур’єрів Івана Ловги (Ноябрьский) та Василя Чижмаря (Гуцул). У довоєнний період майбутні десантники, працюючи на шахтах в країнах Європи, загартувалися в легіонах Іспанії та пройшли хорошу школу підпільної боротьби. Перед вильотом із Москви в тил ворога до складу розвідгрупи приєднали військового розвідника підполковника Вацлава Цемпера (псевдоніми Франтішек Поспішил, Острий, Андрій). Після десантування в Карпатах розвідникам слід було легалізуватись і проникнути: в Угорщину — Ян, в Румунію — Ноябрьский, в Чехословаччину – Андрій. Інші мали діяти на території Підкарпатської Русі. Особливе завдання майбутніх розвідників полягало в організації партизанських загонів і груп, роботі з місцевими жителями і в необхідний час створення диверсійних груп.

Ноябрьский отримав від керівництва розвідгрупи з Москви індивідуальне завдання – переправити керівника розвідгрупи Яна з радистом до Будапешта, а Андрія — в Прагу.

♦ Той самий «Дуглас», який доставив у Карпати розвідників.

Після приземлення на горі Менчул десантники зібралися у заданому місці. Однак не було Вацлава Цемпера, парашут якого вітром віднесло вбік і його купол зачепився за крону дерева над проваллям. Цемпер впав, травмувавши обидві ноги. Після довгих пошуків товариші його все ж знайшли, разом з вантажними мішками з раціями, продовольством та одягом. Згодом Семінарист в центр відправив першу радіограму: «Приземлилися погано, скелі, ліс. Усі зависли. Андрій з висоти 5 метрів упав, травмувавши ноги. Поправляється. Знаходиться в Копашнові. Ходить погано».

Частина спорядження – мішки зі зброєю та одягом — потрапила до рук угорської контррозвідки «Кемельгарітоосталь», яка організувала облави в районі Менчула. Розвідникам довелося перейти на нелегальне становище в Копашнові, Нижньому Селищі, а згодом в Хусті, в родині Логойдів. Першою конспіративною квартирою десантників було помешкання Василини Григи у присілку Лункорі, що неподалік Нижнього Селища Хустського району, де розвідники прожили майже два місяці.

♦ І.ЛОВГА

♦ Ф.ПАТАКІ

Коли вони від своїх помічників в угорських адміністративних закладах, військових гарнізонах і тюрмах отримали інформацію про дислокацію угорських військових частин, їхнє спорядженням, рух потягів, економічне і політичне становище регіону, настрої населення, Ф.Патакі вирішив перейти на іншу конспіративну квартиру в Севлюський округ і готуватися до переходу в Будапешт.
Ганна Логойда — єдиний живий свідок тих хустських подій. Її військовий гортіївський трибунал засудив до смертної кари, пізніше замінивши цей вирок довічним ув’язненням. Її батько став інвалідом війни, а замість пенсії та земельного наділу отримав патент на володіння тютюновим кіоском «Трафіка». Сім’я Логойдів підтримувала дружні зв’язки з сім’єю Сірків. Від них і дізналися про існування десантників та взялися переховувати Андрія, адже у Хусті зручніше було лікувати хворого, а тютюновий кіоск був ідеальним конспіративним пунктом. Отримуючи товар, разом з карткою на сигарети та грошима можна було легко передати інформацію і отримати завдання.

Ганна Сірко, до речі, працювала в секретному відділі гарнізонної Хустської пошти і розкривала всю вхідну кореспонденцію, а вміст секретних пакетів передавала своїй сестрі Марії. Та ночами фотографувала листи і передавала розвідникам. Так став відомий план фашистів знищити всіх жителів сіл, що межували з «лінією Арпада». Ця жорстока акція була зірвана саме розвідниками з групи «Закарпатці».

А через старшого писаря саперної частини, яка дислокувалась в с. Крива під Хустом, до М.Сірко потрапили матеріали схеми оборонної «лінії Арпада». Оцінивши їх, Ф.Патакі сказав: «Якщо б тільки це було результатом десантування розвідників у тил ворога, то ми і тоді були б задоволені».

Та основне завдання Ф.Патакі полягало в тому, щоб після вивчення ситуації у Підкарпатській Русі перебратися до Будапешта, де розпочати пошук впливових військових і політичних діячів та схиляти їх до думки про вихід Угорщини з війни. У випадку провалу розвідника планували обміняти на полонених вищих австро-угорських офіцерів, які перебували у військових таборах СРСР.

Після нетривалої акліматизації в Копашнові та Н.Селищі 27 серпня 1943 року Ф.Патакі направив Івана Ловгу в с.Чорнотисів Севлюського округу для підбору конспіративних помешкань, встановлення зв’язків, виготовлення документів. Там мій батько таємно зустрівся з мамою, дідом, своїми братами Василем та Юрієм. Конспіративну квартиру для керівника групи і радиста надав мешканець Текова Антон Параска. А місце для зберігання радіопередавача виділив у своєму будинку в Севлюші лікар Євген Лейзман.

Сюди, на конспіративну квартиру, надходила розвідувальна інформація про переміщення ворожих військ не тільки з Підкарпатської Русі, але й із Румунії.

Після прибуття в Севлюський округ Патакі та Дякун якийсь час мешкали на конспіративній квартирі в с. Теково у Антона Параски, а відтак — у Михайла Гички в районі «Теплиці» (м. Севлюш). Хазяїн був зв’язковим між Тековом та Хустом.

З початку жовтня 1943 р. Ян (Ф.Патакі) не підтримував зв’язку з центром: у батареях радіостанції закінчилося живлення. Але невдовзі цю проблему вдалося вирішити — Іван Ловга через надійних людей встановив конспіративний зв’язок з охоронцями Вилоцького залізничного мосту, для освітлення якого використовувались акумулятори. Їх і «позичили» для передачі радіограм.
Готуючись до відправки керівника та радиста до Будапешта, мій батько замовив для них у місцевого кравця Мора Шварца два костюми. А ще порадив Патакі поголитися, бо у Будапешті людина з бородою була великою рідкістю, а тому привертала до себе увагу.

До початку 1944 р. загін розвідників уже нараховував більше двох сотень помічників, мав розгалужену мережу підпільників у Хустському, Севлюському, Мукачівському округах, містах Кошице та Будапешт.

За півроку роботи розвідників угорська контррозвідка, слідчі жандармерії та агенти вже володіли багатьма даними про їхню таємну діяльність. Так, 16 лютого 1944 р. в с. Драгово було застрелено жителя с. Копашново Михайла Юску. Смертельний постріл зробив, як пізніше стало відомо, Василь Чижмар, помстившись Юсці за донос жандармерії на нього. Згодом було вбито угорського вояка Дьордя Варгу, який виганяв населення с. Н.Селище на лісозаготівлю для угорської армії.

Після цих розправ із фашистами над десантниками нависла небезпека викриття. Угорська контррозвідка посилила боротьбу проти розвідників, задіяли зрадників, зокрема Дюлу Кошеля. Помітну роль у цьому зіграв Косей, який повідомляв угорську контррозвідку про членів та помічників розвідгрупи. В одному з вироків, винесених військовим трибуналом угорського королівського генштабу в Мараморошсигеті 28.04.1944 р., сказано, що Косей, крім офіційної заяви угорській владі, намагався передати партизанів у руки жандармів та всіляко прагнув повідомити про їх наявність. А Іван Рац, гімназист Хустської гімназії, точно вказав, де збираються десантники в Хусті (вул. Глибока, 22, сім’я Логойдів). Тож коли в ніч на 27 лютого 1944 року Степан Чижмар та Степан Лизанець зайшли в будинок Логойдів, щоб вивести до Мукачева хворого Цемпера, угорська контррозвідка вже їх чекала. У нерівному бою загинули 6 чоловік, в тому числі і троє розвідників: Степан Чижмар, Степан Лизанець та Вацлав Цемпер.

Найактивнішу участь в організації затримання патріотів брав відомий фашистський садист Степан Ільчик, якого ув’язнили після війни. Єдиним його успіхом став арешт В.Чижмаря через декілька днів після кривавої розправи у Хусті.

Після цих трагічних подій, які сколихнули не тільки Підкарпатську Русь, а й Угорщину, почалися масові арешти помічників розвідгрупи. Становище   ускладнювалося окупацією Угорщини гітлерівцями, яка розпочалася у березні 1944 року. Проводилися масові арешти неблагонадійних. Було заарештовано М. Дякуна, господарів його помешкання Бубана-старшого, Сукича та Патакі.
15 березня 1944 року Ян (Патакі) в останньому листі писав: «…щоб Ноябрьский (Ловга) приступив до організації партизанських загонів».

Залишаючись в Севлюші, батько разом з підпільником Лайошем Палом, що мешкав тоді поблизу міста Гальмін (Румунія), налагодив конспіративну роботу зі збирання інформації військового характеру, яку через Юлію Ловгу, Олену Гандеру та Юлія Уйфолуші передавав командиру в Будапешт.

В ніч на 4 квітня 1944 року в Чорному Ардові (нині Чорнотисів) у своєму помешканні під час чергової таємної операції угорської поліції групою, очолюваною С. Ільчиком, була заарештована моя мама, брати батька – Василь та Юрій, а також Янош Форкош. На світанку всіх привезли в Теково, де перебували інші заарештовані. Потім усіх доправили до Севлюша, а звідти вивезли в тюрму Мараморошсигета.

Там стався цікавий випадок. Як згадувала мама, прибираючи комендатуру, вона одного разу на стіні кабінету побачила незашторену карту, де на фоні території Підкарпатської Русі було вмонтовано шість прапорців зеленого кольору з прізвищами загиблих розвідників, а в центрі — червоний прапорець з прізвищем мого батька. Так вона здогадалася, що він на волі.
6 квітня 1944 року, повернувшись з міста Гальміна в Чорнотисів, батько довідався про арешт мами. Відтак лісовими масивами перебрався в Довге, де виконав завдання Яна — організував партизанську групу, яка згодом переросла в загін з 29 бійців.

В квітні—червні 1944 року в Мараморошсигеті військовий трибунал генерального штабу угорської королівської армії виніс вироки підпільникам. 33-х патріотів було засуджено до страти (з них 27 було розстріляно), інших прирекли на довічне ув’язнення.

17 червня 1944 року у центрі Чорнотисова розстріляли П.Романа, В.Ірху, С.Вайса; у Текові – батька і сина Юліїв Уйфолуші, Менделя Вайса, Антона Параску, Михайла Панька; у Севлюші, біля стіни колишньої учительської семінарії для дівчат, а потім взуттєвої фабрики – Олену Гандеру, Михайла Гичку, Мора та Сирену Форкошів, Євгена Лебовича, Євгена Лейзмана, Мора Шварца. Михайла Батина із с. Хижа та Михайла Борто розстріляли під Замковою горою в Хусті. Командира загону розвідників «Закарпатці» Ференца Патакі фашисти розстріляли у м.Шопронь 4 жовтня 1944 року.

У нерівному бою з фашистами загинула майже вся розвідувальна група. Чимало підпільників було страчено, дивом вдалося уникнути арешту лише одному із десантників – моєму батькові Івану Ловзі. Об’єднавшись із частиною партизанського загону імені Ватутіна на початку вересня 1944 року, він продовжив боротися з ворогом на Іршавщині та Міжгірщині. Там при зустрічі командуючому 4-м Українським фронтом генералу Петрову вручив трофейний легковий автомобіль «Вілліс».

Коли готувалась перша конференція Комуністичної партії Закарпаття, що відбулася 19 листопада 1944 року, мій батько став її делегатом, а на самій конференції – членом ЦК Компартії Закарпатської України. 26 листопада він був делегатом Першого з’їзду Народних комітетів і голосував за Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.

У 1965 році з нагоди 20-річчя перемоги над фашизмом 38 членів та помічників розвідгрупи Ф.Патакі було нагороджено медаллю «За відвагу», 22 — медаллю «За бойові заслуги» (із них 25 чоловік посмертно). Крім того, Ф. Патакі нагородили орденом бойового Червоного прапора.

У серпні 1990 року вийшов Указ Президії Верхов­ної Ради СРСР «Про поновлення прав всіх жертв політичних репресій 20—50-х років, засуджених під час масових репресій, які несумісні з нормами цивілізації», а Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Радий, що в цьому благородному процесі є і частка моєї праці. Мені, синові втікача від фашистського режиму, випав унікальний дарунок долі: вивчаючи архівні документи, натрапити на справу свого батька і подавати матеріали на його реабілітацію тоді, коли він ще був живий.

Але не трагічним фіналом закінчилася діяльність розвідгрупи «Закарпатці» та їхніх місцевих помічників. Вони посіяли зерна визвольної боротьби з фашистськими загарбниками, які дали рясні сходи, привівши до розгортання партизанської боротьби з окупантами. Добре, що після визволення Закарпаття на священних могилах полеглих у боротьбі з ворогом патріотів з Хуста, Мукачева, Виноградова, Чорнотисова, Текова у населених пунктах, зокрема в Шопроні, встановлені величні пам’ятники, біля яких лежать квіти нашої пам’яті. І поки так є, поки ми не тільки в святкові дні приходимо до обелісків, борцям за волю судилося безсмертя.

Теги: розвідники, Патакі, десант

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати