Перші закарпатські орієнтувальними змагалися як туристи (ФОТО)

Ще у 1952 році, коли, вперше на Закарпатті, поблизу гори Анталовецька Поляна було проведено обласний туристичний зліт, до його програми було включено й  туристичні змагання з багатоборства. В залік йшла туристична смуга перешкод та командні змагання з орієнтування, в яких прийняли участь кілька туристичних груп з Ужгорода та Мукачева. Знання топографії, вміння читати карту, впевнено орієнтуватися – все це завжди було і є обов'язковим для туриста. Відсутність цих навичок і недостатні знання топографії призводило до помилок при розробці маршруту, а невміння орієнтуватися – щонайменше до втрати часу, зриву походу чи навіть і до більш серйозних наслідків. Ті, перші змагання з елементами орієнтування, мало походили на сучасні: команди туристів, з важкими рюкзаками, повинні були вночі, використовуючи карту, пройти багатокілометрову дистанцію і знайти один-два контрольні пункти.

Адальберт-Войтех Бігарі народився 22 липня 1935 року в Мукачеві. Після закінчення семирічки (СШ № 3, нині це загальноосвітня школа імені Ференца Ракоці Другого), навчався у мукачівському педучилищі, яке закінчив у 1955. Займався легкою атлетикою, був одним з найсильніших бігунів Закарпаття – рекордсменом області в бігу на 800 та 1500 м, учасником легкоатлетичних чемпіонатів України. Військову службу проходив у спортроті – спеціальному військовому підрозділі, в якому для  талановитих і перспективних спортсменів створювалися достатні умови для розвитку майстерності. Після демобілізації, з 1959 до 1963 року, працював спортінструктором на Мукачівському промкомбінаті облспоживспілки (пізніше перейменованому в завод торговельного обладнання), де директором був великий прихильник спорту Олександр Михайлович Бєлоусов. З 1962 року паралельно з легкою атлетикою, Войтех почав активно займатися водним туризмом, пізніше був учасником найскладніших походів IV та V категорії складності по Приполярному Уралу, Кольському півострову, Далекому Сходу, Туві, річкам Карпат і Сибіру.

- Про змагання з орієнтування на місцевості я вперше дізнався від Золтана Золтановича Пінзеника, великого ентузіаста і організатора туризму (працював вчителем СШ № 3; у жовтні 1963 року був головним секретарем Перших Всесоюзних змагань; багато років поспіль очолював Республіканський табір юних туристів, що працював на перевалі Уклін). Я завжди залюбки бував у лісі, бігав там кроси, збирав гриби, ягоди, то ж не відчував себе новачком і пропозицію стартувати в змаганнях з орієнтування прийняв зразу. Щоб перемагати в будь-якому спорті, треба насамперед опановувати його техніку і тактику. У нас же не було ніяких підручників і посібників – їх тоді ще просто не існувало. Доводилося самим розробляти методику тренувань. В ті роки ми користувалися звичайними, не деталізованими, топокартами, виданими ще "за чехів". На змаганнях я сповна використовував свою перевагу у біговій підготовці: швидко вибігав в район розташування КП і, навіть якщо втрачав якийсь час на його пошук, завжди міг відігратися. Вже у вересні 1962 року у складі команди мукачівського промкомбінату я зайняв перше місце у фінальних змаганнях обласного зльоту туристів, що проходили у Невицькому під замком. 

З 1963 до 1972 року Войтех Бігарі працював спортінструктором на мукачівському заводі “Будкераміка”.

У травні 1963 року у місті Канів, що на Черкащині, пройшли Перші Всеукраїнські змагання з орієнту­вання. Проводила їх Українська республіканська рада з туризму та екскурсій. Команди всіх областей України були укомплектовані відомими в той час туристами. До чоловічої збірної Закарпаття, яку очолив ужгородець Олександр Сарваш,  увійшли (фото 2, зліва направо): лікар мукачівської дитячої поліклініки Ласло Кевер, інструктор мукачівської турбази Ладислав Качур, Адальберт Бігарі, секретар обкому ЛКСМУ Павло Ігнатоля (уродженець села Лавки, випускник мукачівської СШ № 2). До жіночої частини закарпатської збірної увійшли представниці Рахова (інструктор з лижного спорту), Виноградова, Хуста і ужгородка Бідяк (імена жінок поки що встановити не вдалося).

- Як виявилося, шансів на пристойний виступ в нас не було жодних. Змагання були індивідуальними – кожен із спортсменів стартував на трасу самостійно, а у нас – один компас на всіх!  Та й, чесно кажучи, працювати з ним ми не вміли. Вдома, на Закарпатті, ми звикли орієнтуватися по великим формам рельєфу: вздовж ярка – на сідловину, траверсом обійти гору, піднятися до верхів'я лощовини… В горах, якщо є клепка в голові, все, на мій погляд, просто. А в Каневі – рівнина! На старті мені сунули в руки велику, майже півметрової довжини, викопійовку-синьку з топокарти, без рельєфу, тільки з обрисами стариць, основними дорогами та галявинами, яка дуже віддалено відповідала місцевості де змагалися – і біжи! Без компасу там нічого було й робити. Закінчилися ті змагання для нас безславно.

Загальнокомандну перемогу одержала команда Одеси, друге місце зайняла збірна Києва, третє – команда Харкова. В особистій першості першими чемпіонами України стали одеситка Елаїда Степаненко і В'ячеслав Смирнов з Києва.

Треба сказати, що через багато років мені до рук потрапили мемуари одного з учасників київської команди, який, згадуючи про Канівські старти, написав буквально таке: - "Поняття щодо чесної спортивної боротьби в нашому середовищі тоді були своєрідними. В суддівській колегії, природно, було чимало киян – наших друзів. Капітан команди Смирнов зібрав нас, звідкись витягнув карту з завтрашньою дистанцією і ми, всією командою, намагаючись не привертати уваги, "городами" вийшли на місцевість. Смирнов провів нас по дистанції, показав місця всіх КП, що, враховуючи якість тодішніх картосхем, стало нам в пригоді наступного дня. Смирнов виграв змагання, а я, сам того не очікуючи, зайняв 4-е місце.

У наступному номері програми, нічному орієнтуванні, на дистанцію нас не виводили, карту попередньо не дали і команда міста Києва успішно зійшла з дистанції, проблукавши в Канівських лісах до ранку. Треба відзначити, що нічні дистанції в той час залишали неабияке враження – на КП стояли намети, горіли вогнища, було по 2-3 судді. Незважаючи на це, наша команда зазнала повне фіаско".

У другій половині 60-х років Адальберт Бігарі був беззаперечним лідером орієнтування на Закарпатті. В його архіві збереглися численні нагороди за перемоги на бігових та лижних дистанціях в обласних і міських зльотах туристів, що проходили у Воловці, Мукачеві, Синяку… Цікавими, в історичному плані, є назви тих змагань. Так, наприклад, у 1967 році він зайняв перше місце у змаганнях з орієнтування на місцевості на обласному фінальному зльоті туристів – переможців походів по місцях революційної, бойової та трудової слави Радянського народу, присвяченого 50-річчю Великого Жовтня. Ось так.

Того ж 1967 року, гостюючи за кордоном у родичів, Войтех Бігарі вперше в житті стартував на змаганнях, де використовувалася спеціально створена для спортивного орієнтування кольорова (!) спорткарта – командному чемпіонаті Угорщини (Országos Tajékozodási Csapatbajnokság). У Совєтському Союзі подібні карти з'явилися лише через 10 років. А 1968-го Бігарі став ще й першим чемпіоном Закарпаття з водного туризму.

Вдруге на Всеукраїнські змагання з орієнтування Адальберт Бігарі попав у 1968 році. На фото 3 зображена збірна команда Закарпаття, що виступала тоді в Новомосковську (Дніпропетровська область): ужгородець Василь Фейка, Войтех Бігарі, мукачівець Василь Колобішка (учень СШ № 3), Василь Вукстич (Ужгород, нині  кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту електронної фізики Національної академії наук) та рахівчанин Василь Рибар, сидять – у центрі Катерина Лученець з мукачівського заводу ЗКЛ та дві іршавчанки (їх імена допоки невідомі).

З 1966 року Бейло-бачі, як його називали учні, за сумісництвом працював керівником туристичного гуртка у мукачівському Будинку піонерів (до 1984 року). Вже у 1966-67 роках вихованці Альберта-Войтеха Бігарі впевнено перемогли в обласних туристичних змаганнях школярів, які проходили на перевалі Уклін. Кістяк тієї команди склали (фото 4, сидять зліва направо) Василь Мешко (СШ-інтернат), Любов Янікова (СШ № 20), Василь Колобішка, Микола Гаваші, Юлія Петрушевич (всі з СШ № 3); стоять – Королович, Діана Телінгер, Юлій Доктор, Георгій Фадьош, Ангела Габел (всі з СШ № 3), Василь (СШ-інтернат), учень з СШ № 1, Томаш Петровай, Юдіта Бан, Ольга Криштофорі, Гізела Лендел (всі з СШ № 3).

З 1972 року і до виходу на пенсію Войтех Карлович працював спортінструктором на заводі комплектних лабораторій.

- Озираючись в минуле, я знов і знов згадую всі ті змагання, походи, суперників та своїх учнів. Спортивне орієнтування завжди дарувало нам відчуття чогось нового, незвичайного, захоплюючого! Жодного повтору, незнайома місцевість, нові траси, нестандартні ситуації, високі швидкості і море адреналіну! Це захоплюючий спорт і чудова форма відпочинку. Ним можуть займатися люди різного віку, з різною фізичною підготовкою, воно розвиває і м'язи, і мозок, викликає стан життєрадісності – рекламує улюблений вид спорту нестаріючий ветеран.

- Приємно, що вже тривалий час мукачівські спортсмени-орієнтувальники є одними з найкращих в країні. Вихованці створеного в 1980 році клубу "Товариш" неодноразово перемагали на всеукраїнських та міжнародних змаганнях найвищого рівня, з честю представляли країну у складі національної збірної команди, тож, сподіваюся, вони ще візьмуть мене до команди? Адже у вересні цього року на Закарпатті проходитимуть міжнародні змагання, присвячені 50-річчю з часу проведення перших Всесоюзних змагань, я вже знайшов компас і "відкопав" на горищі свої перевірені шиповки – готуватимусь до зустрічі зі старими друзями-суперниками!

Теги: орієнтування, турист

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати