31 березня та 21 квітня (другий тур, що такий буде – ніхто не сумнівається) поточного року, громадяни України обиратимуть не лише Президента, вони воістину обиратимуть своє майбутнє. Чи воно буде позитивним, а чи виберемо те болото, в якому борсаємося вже 28 рік?
Хочу нагадати, що яскраво продемонстрували гостроту цієї проблеми перші президентські вибори в Україні. 1 грудня 1991 р., водночас із Всеукраїнським референдумом, відбувалися і вибори Президента. Сталося парадоксальне – якщо за незалежність України на референдумі проголосувало 92 відсотки тих, хто взяв у ньому участь, то першим Президентом було обрано недавнього противника незалежності, секретаря Центрального Комітету, вже забороненої за співучасть у путчі (ГКЧП), Комуністичної Партії України, Леоніда Кравчука. Він отримав 19 643 481, або 61,59% голосів. Багаторічний борець за незалежність України, за її демократичний устрій, політв’язень і дисидент Вячеслав Чорновіл опинився на другому місці, отримавши 7 420 727 голосів (23,27%) Причини поразки В. Чорновола (хоча певні шанси у нього існували), були як об’єктивні, так і суб’єктивні. Однією із причин було і те, що інші демократичні кандидати не зняли свої кандидатури на його користь (детальніше дивись у Візія майбутнього України).
Але, таким чином, ми українці вибрали інший шлях розвитку, ніж як це вчинили чехо-словаки, поляки та інші центральноєвропейські та балтійські народи, що поваливши комунізм, обрали президентами своїх «чорноволів», а не «кравчуків».
«Історія не визнає умовного способу», однак можна абсолютно ствердно сказати, що якби українці вчинили так, як це вчинили наші сусіди, то країна пішла б зовсім іншим шляхом – не відбулося б жахливого пограбування тоді загальнодержавного майна на користь тих, кого нині називають олігархами та обездолення абсолютної більшості людей тощо.
Якщо за оцінками Дойчебанку, в 1991 р. Україна найкраще з УСІХ(!) постсоціалістичних країн була готова до успішного самостійного розвитку, звичайно, за умов проведення необхідних реформ, наразі вона найбідніша (за рівнем ВВП на душу населення), країна Європи.
Якщо в 1991 р. обсяг Валового внутрішнього продукту на одного українця був співрозмірним із розміром ВВП на одного поляка, то за 27 років Польща швидкими економічними темпами вирвалася далеко вперед, і щоб досягти її СЬОГОДНІШНЬОГО рівня, при економічному зростанні 2-3 відсотки на рік, який нам «забезпечують» Порошенко (а у скільки разів зросли минулоріч його прибутки, знаєте?) із Гройсманом необхідно буде 50 років! Але ж та на місці не стоятиме.
Більше того, ми не досягли навіть рівня 1991 р. і відносимось, разом із Зімбабве та ще двома країнами світу до списку тих всього чотирьох держав, де рівень економіки є нижчим ніж 30 років тому. У всіх інших, навіть колишніх радянських республіках, «соціалістичних» країнах, навіть тих, які пережили війни, відбулося більше чи менше економічне зростання.
Отакого ми собі вибрали президента у 1991 р., отакий шлях ми обрали…
І знову, на порозі вибори Президента!
Згідно соціологічних опитувань, у першу трійку входять Зеленський, Порошенко, Тимошенко. Не буду давати характеристику цим кандидатам, позаяк у процесі виборчої кампанії, запеклого взаємного поборювання, цих «характеристик» є вельми достатньо.
Єдине є зрозумілим: ПЕРЕМОГА ЖОДНОГО ІЗ НИХ не вселяє ЖОДНОЇ надії на якийсь відчутний прогрес, ламання корупційних схем у всіх царинах економічного та суспільного життя, деолігархізацію, відчутне зростання рівня життя громадян України. Від такого виникає атмосфера якоїсь приреченості та апатії. Якби не одне «НО»!
Четверте місце, згідно даних соціології, займав Анатолій Гриценко. Що є важливим, згідно з ними ж, у випадку потрапляння до другого туру виборчих перегонів, А. Гриценко перемагає БУДЬ-КОГО із вище названої трійки.
На наш погляд він є чи не єдиним, хто, якщо стане Президентом, зможе забезпечити ті вкрай необхідні зміни у суспільному та економічному житті держави та житті її громадян, яких вони потребують. Зняття на користь А. Гриценка своїх кандидатур Андрієм Садовим та Дмитром Гнапом (чого у 1991 р. не зробили на користь В. Чорновола І. Юхновський, Л. Лук’яненко, В Гриньов), перетворює його на ЄДИНОГО представника демократичних сил та і суттєво підвищує шанси на проходження до другого туру і, відповідно, перемоги.
Перемога А. Гриценка дає нам, українцям шанс, дає надію, що нарешті ми виборсаємося із провальної ями. Не втратьмо їх, як це було зроблено у 1991 році!