Геккель, головний рятівник Дарвіна

"Якщо факти суперечать моїй

теорії, то тим гірше для фактів".

Георг Гегель

Гегель просто пожартував. Зате не жартував Геккель! Якщо Гегель мав достатній інтелектуальний рівень, щоб ми не сприймали його твердження серйозно, то проблема «еволюціоністи і факти» – це не жарт. Деякі еволюціоністи можуть так оперувати з фактами, що їм (фактам) дійсно може бути «гірше». 

Розвиток нормальної науки, як правило, відбувається по такій схемі: спочатку іде накопичення фактів; лише потім на їх основі розробляється гіпотеза, яка не повинна їм суперечити. Якщо гіпотеза добре пояснює факти, то вона поступово розвивається у теорію, інакше – відкидається і шукається нова гіпотеза, як нове пояснення фактів. Якщо теорія має досить загальний характер, і підтверджується всіма фактами, то формулюється закон. Тобто, спочатку мають бути факти, а лише потім – теорія. У Дарвіна все навпаки: спочатку пропонується гіпотеза (яка чомусь зразу отримує статус теорії), а потім шукаються, часом гарячково, факти.

Кунафін Р.Ш. пише: «Требования к теории: это внутренняя непротиворечивость, соответствие данным (фактам), «проскопия», то есть возможность предсказать появление определенных новых данных, и способность теории объяснять хотя бы большинство уже имеющихся данных. Дарвинизм не отвечает ни одному из этих требований (хотя для лишения статуса теории достаточно и одного несоответствия)».

Дослідники нерідко звертають увагу на те, що Дарвін не мав спеціальної освіти. С.Головін пише: «как и подобается отцу-основателю нового вероучения, Дарвин получил фундаментальное религиозное образование в Колледже Церкви Христовой Кембриджского университета, куда поступил после неудавшейся двухгодичной попытки изучения медицины в университете Эдинбурга».

П. Павлюк також пише про освіту Дарвіна: «Этот молодой человек никогда не отличался какими-то способностями и, в принципе, не мог написать что-то подобное. Поучившись семь лет, он так и не окончил школу. Затем его отправили в Эдинбургский университет, чтобы он мог идти по стопам своего отца-врача. После двух лет учебы, ввиду неуспеваемости, отец забирает Чарльза из медицинского университета и отдает его в престижное богословское заведение «Колледж Христа» в Кембриджском университете. «Три года, проведенные мною в Кембридже, были в отношении академических занятий настолько же полностью затрачены впустую, как годы, проведенные в Эдинбурге и в школе», позднее искренне напишет о своем образовании Дарвин. То есть сам ученый признался в том, что, по сути, вообще не имел никакого систематического образования, не говоря уже про область его «фундаментальных» исследований!».

Я особисто ніколи не акцентую увагу на освіті людини (і Дарвіна теж), бо ще з студентських років запам’ятав ім’я Олівера Хевісайда, видатного англійського вченого, який розробив операційне числення, та багато іншого цінного, і при цьому не мав вищої освіти. (Правда, при цьому Хевісайд був допитливий, наполегливий, мав креативне мислення, постійно займався самоосвітою). Нас в першу чергу повинна цікавити істинність змісту тексту, тому не треба спекулювати на тому, ким був, або є автор. Я, як і інші мої однодумці, роблю акцент не на тому, ким був Дарвін, а на його вченні. (До речі, в попередніх коментарях до моєї статі один анонім критикує мене, бо я процитував (який жах!) теолога. Якщо цей анонім був би послідовним анти-теологом, то мав би відкинути дарвінізм, лише на тій основі, що його автором був теолог Дарвін! Це приклад подвійних стандартів).

Суть вчення Дарвіна С. Головін жартівливо формулює так: «Кто выживает – тот, кто наиболее приспособлен. Кто же наиболее приспособлен – да тот, кто выживает. Железная логика. В логике для подобных высказываний есть термин тавтология (от греческого tauto – тоже самое и logos - слово)». Це звичайне порочне коло, яке не завжди можна легко розпізнати.

На Галапагоських островах Дарвін побачив, що там при одних умовах проживання в’юрки мають масивні дзьоби, а при інших – довгі. Різні умови змінили зовнішність птахів, але всі вони залишались в’юрками. Це звичайна мікроеволюція, яку можна спостерігали на кожному кроці. Головін С. продовжує: «Но Дарвин самозабвенно верил в прогресс… Это была находка всей его жизни. Вскоре естественный отбор был провозглашен им движущим фактором образования не только подвидов, но и – почему бы и нет? – видов, родов, семейств, классов, царств. Главным же выводом было то, чего давно уже с восторгом предвкушения ждала «просвещенная» публика: Все возникло само по себе. Творение не имеет нужды в Творце». У загальній ейфорії лише вчені звернули увагу на «невеличку» хибу: вчення є, а жодного факту, який підтверджував би утворення нового виду, нема!

Одного разу біолог-викладач доступно пояснював мені, що теорія Дарвіна базується на екстраполяції  (його логіка: якщо мікроеволюція має місце, тоді на основі екстраполяції повинна існувати і макроеволюція). Він був здивований, що я не можу зрозуміти його логіку. Я пояснив йому, як я розумію екстраполяцію: «Плавець пропливає 50-метровий басейн за 2 хвилини. Після того, як він довідається, яка відстань між США і Англією, на основі простих обчислень може заявити, що Атлантичний океан він пропливе за вирахувану ним кількість годин (результат, отриманий для басейну, переніс на океан). Тим, хто йому не вірить, можна пояснити, що результат отримано на основі науки, методу екстраполяції». (Екстраполяцію можна розглядати, як метод прогнозування, в основі якого є перенесення результатів, отриманих в одній частині явища на іншу частину, для якої не проводилось спостереження. Студент-математик знає, що цей метод потрібно використовувати дуже обережно, інакше можеш стати посміховиськом).

Ейфорія ейфорією, але для підтвердження своєї теорії Дарвін не мав жодного факту!

Одна з проблем, пов’язаних з теорією Дарвіна, полягала в тому, що вже декілька років було відомо, що людина походить від мавпи, але антропологія, палеонтологія не могли представити жодної перехідної форми від мавпи до людини.

З теорії Дарвін випливало, що повинні існувати викопні рештки, так званні «перехідні форми», причому у великій кількості. Палеонтологія повинна була би поставляти їх тисячами, а може і мільйонами. Але не поставляє, і все!

Дарвін розумів серйозність цієї проблеми. У «Походженні видів» писав: «Кількість проміжних різновидів, що існували колись, повинна бути воістину величезною… Чому ж у такому разі кожна геологічна формація і кожен шар не переповнені такими проміжними ланками? Дійсно, геологія не відкриває нам такого безупинного ланцюга організації, і це, мабуть, найбільш очевидне і серйозне заперечення, що може бути зроблене проти моєї теорії».  Дарвін не зміг привести жодного ланцюга, який вів би від одного виду до іншого. Але він був оптимістом і вірив, що «перехідних форм» нема лише тому, що ще мало проведено розкопок. Палеонтологи кажуть, що на сьогодні вже «перерита вся Земля», і не можна жалітись на малу кількість знайдених викопних решток, але, як не було «перехідних форм» у часи Дарвіна, так їх нема і сьогодні. Правда, були невдалі спроби запропонувати «еволюцію» коней, та птахів як нащадків археоптерикса (Archaeopteryx lithographica).    

Але відсутність фактів, аргументів – не проблема, їх можна створити «своїми руками», якщо дуже хочеться! Лише потрібно знайти людину, яка має відмінну уяву і не має сорому. І така людина знайшлась. Першим «рятівником» репутації Дарвіна був Ернест Геккель, молодий зоолог університету Ієни. Матеріалів про діяльність Геккеля багато. С. Головін про нього розкаже краще за мене (наводимо дещо скорочено):

«Геккель создает портретную галерею предков человека. При этом восторженные потомки узнали не только как выглядела их древняя родня, но и как она называлась. Главные герои этой истории носили имена питекантроп (обезьяночеловек) и эоантроп (ранний человек или человек зари).

К сожалению, изображением последнего мы не располагаем, поскольку эоантроп был запечатлен верхом на эогипусе (ранней лошади), в связи с чем был поднят на смех, поскольку эогипус должен был существовать на несколько миллионов лет раньше человеческих предков, а потому Геккель счел за благо больше не публиковать этой картинки. Питекантроп же начал свое триумфальное шествие по страницам книг и журналов, причем не один, а вместе со своим семейством: женой и младенцем – именно так изобразили его Геккель и художник Гебриел Макс…

Дабы заткнуть явно зияющую в трудах Дарвина дыру между живым и неживым миром, Геккель создает целую повесть в картинках о никогда не существовавшего и никем не виданного монерона (он же – Protomyxa aurantica, он же – Protamoeba primitivia, звучит весьма наукообразно, не так ли?) – «ожившего» сгустка протоплазмы.

Но придумывание новых существ не было пределом творческих возможностей Геккеля, и он пошел дальше, став сочинять новые законы природы.

Основной изобретенный Геккелем закон был назван им биогенетическим законом, или законом эмбриональной рекапитуляции… Каждый организм за период эмбрионального развития повторяет все стадии, которые его вид должен был пройти в ходе эволюционного развития… Каждый новый человек начинает свое существование с одной клетки, затем становится беспозвоночным, затем – рыбкой, затем – собачкой, и лишь потом достигает стадии человека. Дарвин сразу же объявил биогенетический «закон» главным (поскольку – единственным) доказательством его теории. (виділено нами. Й.Г.)

Геккель никогда не занимался эмбриологией, но легко обнаружил на изображении человеческого эмбриона как рыбьи жабры, так и собачий хвост, причем одновременно. При втором взгляде все оказалось не столь очевидным, а человеческий и собачий эмбрионы обнаруживали больше различий, чем сходств. Но тут опять пришли на выручку его художественные способности. Отбросив не устраивавшие его картинки из научных монографий, он тут же нарисовал свои собственные, каковыми и снабдил вышедшую в 1868 году книгу «Естественная история творения».

В среде специалистов публикация вызвала шквал хохота и возмущения. Геккелю, как жителю Иены (родины точных оптических приборов) предлагалось компенсировать проблемы со зрением при помощи изделий, выпускаемых в его городе, дабы убедиться, что никакого хвоста у человеческого эмбриона нет… Сама мысль, что эмбрион получает кислород при помощи жабр из околоплодной жидкости, могла быть только совместным порождением безудержной фантазии и полной неграмотности…

Ряд ученых впрямую обвинили Геккеля в подлоге иллюстраций, и «законодатель» был вынужден официально признаться, что несколько подретушировал картинки, потому что все так делают (!). Ученый совет университета Иены официально признал идею Геккеля несостоятельной, а самого автора виновным в научном мошенничестве, и тот был вынужден уйти в отставку.

Позже Геккель изобрел еще один «закон» – закон педоморфоза, глясящий …(нас не цікавить, про що цей закон). Идея даже не обсуждалась. Председатель антропологического общества, основатель патологической анатомии Рудольф Вирхов (варто запам’ятати це ім’я. Вірхов ще багато «крові попсує» дарвіністам, шукачам мавполюдини. Але це буде пізніше. – Й.Г.), читавший Геккелю лекции в университете, публично признался, что никогда не питал иллюзий по поводу умственных способностей своего ученика…

Хотя уже прошло сто лет с тех пор, как теория рекапитуляции признана научной ложью, портреты Геккелевских эмбриончиков продолжают кочевать из одного школьного учебника в другой».

Мені не відомо, як зреагував Дарвін на втрату свого головного (єдиного) аргументу, але це не так і важливо.

Незважаючи на повне фіаско, еволюціоністи ще довгі десятиліття не могли відмовитись від такого важливого «доказу», як біогенетичний закон Геккеля.
Для остаточного висновку ще були потрібні широкомасштабні дослідження групи англійського ембріолога Майкла Річардсона. Ця група у 1995-му році ґрунтовно довела факт фальсифікації. Висновок Річардсона: «Ці знамениті зображення неточні і дають помилкове уявлення про ембріональний розвиток… Наше дослідження серйозно підриває достовірність малюнків Геккеля». У 1997-му році це остаточно підтвердила і міжнародна група експертів. У інтерв’ю журналу Science М.Річардсон заявив прямо: «Здається, це шахрайство стане одним з найскандальніших у біології».
На цьому можна було б поставити крапку, якби не пітекантроп, який існував лише в уяві Геккеля та на папері. Його вирішив знайти молодий голландський лікар Ежен Дюбуа, який після того, як прослухав лекції самого Геккеля, вирішив, що десь лежить і чекає його пітекантроп. Ніхто не розумів, чому він вирішив шукати пітекантропа саме в Індонезії, не маючи ніякої попередньої інформації.  Після дворічних розкопок в 1893 році Дюбуа послав телеграму, в якій було повідомлення про те, що знайдена «відсутня ланка»: Pithecanthropus Erectus, мавполюдина прямоходяча. Геккель привітав Дюбуа зі знахідкою. У 1895 році Дюбуа повернувся в Європу, привіз 15 ящиків кісток, але для огляду виставив лише їх невелику частину. Р.Вірхов, найбільший авторитет по порівняльній та патологічній анатомії, зробив висновок: «Це – тварина. Скоріше за все – гігантський гібон…» Далі деталі цієї історії неважливі. Перед своєю смертю Дюбуа зізнався, що знайдена ним черепна кришка належала великому гібону.

У XX сторіччі продовжувався пошук «відсутніх, неіснуючих ланок». Це не менш захоплююча історія. Але досвідчений читач, думаю, вже знайомий з сценарієм –  пошуки, тріумф, шум на весь світ, спростовування, результату знову нема, і знову пошуки нового «дорогого пращура»…

Нагадаю коротко дві характерні історії пошуку.

1). Eoanthropus dawsoni (Пілтдаунська людина). У 1912-1913 роках недалеко від Пілтдауна (Англія) Ч.Доусон – місцевий нотар, А. Вудворд – археолог з Британського Музею, та П. де Шарден – католицький монах, спочатку знайшли череп і половину щелепи. На засіданні Геологічного товариства його члени заявили, що знахідка цікава, дали йому ім’я Eoanthropus dawsoni, але ще не вистачає ікла. В перший же день продовження розкопок ікло було знайдено. Вік Eoanthropus dawson-а  був визначений у 500 000 років. Почалася тріумфальна хода нашого пращура! Художникам, скульпторам, журналістам  і, звичайно, вченим, як всесвітньо відомим, так і початківцям, знайшлось, що робити. Особливо пощастило вченим-початківцям – ними було написано біля 500 дисертацій про Eoanthropus dawson-а.  Можна було довідатись, що їв наш пращур, який мав вигляд. Вчені про нього знали буквально все, а музеї ледь витримували натовпи допитливих нащадків Eoanthropus dawson-а. У 30-их роках соромно було не вірити, що нашим пращуром є мавпа… Кінець цієї тріумфальної історії прозаїчний, навіть трагікомічний – у 1953 році еволюціоністи не угледіли і наш пращур попав у руки «невірних», які за допомогою аналізу на фториди довели, що Eoanthropus dawson підробка. Виявилось, що черепу – 5000 років, а щелепи – не  «викопні решки», вони пролежали в землі лише один рік, але були вдало пофарбовані, не кажучи про ікло, це цілий витвір стоматологічного  мистецтва! Винних у підробці, звичайно, не знайшли. Багатьом стало зрозуміло, що таку підробку могли зробити лише висококваліфіковані спеціалісти і тінь підозри впала на Британський Музей. Але авторів підробки так і не знайшли. Такий спосіб наукової роботи еволюціоністів можна назвати «еволюція за будь-яку ціну». Але все-таки вони молодці, не розгубилися! У музеях, не міняючи експонати, відкрили експозицію «Викриття містифікації», де розповідалось про великі досягнення науки, яка викрила фальшивку!

2). Hesperopithtcus Garoldcooki (Гесперопитек Гарольдкуковий, більш відомий, як  Людина з Небраски).

У 1922 році у штаті Небраска (США) було знайдено простий зуб, який показали директору музею Г.Осборну. Він цілком «логічно» вирішив – раз цей зуб не належить людині, і не належить мавпі, значить він (о, залізна логіка) належить мавполюдині!  Знову тріумф, правда, не такий могутній, як в зв’язку з Eoanthropus dawson-а, бо «життя» Гесперопітека виявилось недовговічним. Після того, як у 1927 році продовжились пошуки (Г.Осборн отримав на це солідне фінансування), був знайдений скелет «власника» зуба – Гесперопітек виявився дикою свинею, яка майже всюди вимерла. Її інколи можна побачити лише у лісах Парагваю. Еволюціоністи воістину «чудотворці» – з одного зуба здатні зробити що завгодно!

Теги: еволюція, Дарвін

63 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати