Юрій Шип: "Найважливіше я ще не зробив"

Так каже, оглядаючись на свої 70, письменник Юрій Шип

«Сподіваюся, що чесним людям моя творчість близька»

Поет-лірик, пісняр, творець духовних віршів, публіцист і на сатиру мастак. Це про вас, Юрію Васильовичу. Яка із цих граней великої творчості найголовніша для вас?

— Мені всі перелічені літературні жанри близькі. А який найулюбленіший? Тяжію, мабуть, до побожної лірики, мініатюри, сатири та байки.

Із ваших богопрославних поезій та пісень (книги «Скибка духовного хліба», «Славлю Бога», «Побожні думки в чотири рядки», «Переказ у роздумах…» та інші) випливає, що людина повинна бути терпеливою, не відповідати злом на зло, а в сатиричних творах ви безпощадно висміюєте і шмагаєте своїх антигероїв. Як це зрозуміти з погляду християнської моралі?

— Дуже просто. Бути справжнім християнином не означає побороти зло й перетворюватися на хлопчика для побиття, закривати вуха та очі на прояви лукавства. Чи ви не читали в святому письмі, як Господь батогами із храму виганяв нечестивців, непримиренно викривав і осуджував багатоликих малих і великих лицемірів, неправдомовців, захланників та іншу нечистоплотну погань? А ми повинні мовчати, бути байдужими до виплодків лукавих справ?

Вважаєте мудрим того, хто правильно живе?

— Того, хто Бога боїться, виконує його заповіді й прислухається до голосу власної совісті в думках, словах і ділах.

Зброя письменника — слово. На вашу думку, яким воно має бути?

— Передусім, як латиняни казали, «lust est» (правильним і законним). Тобто правдивим, чесним, зрозумілим, моральним і приправленим сіллю. Письменники, як і журналісти, відповідальні за те, що пишуть, не тільки перед людьми, але й перед Всевишнім. За кожне гниле слово, що виходить з-під їхнього пера, якщо не тепер, то буде строгий звіт колись. Про це повинні пам’ятати й ми з вами.

Юрію Васильовичу, дозвольте й мені послужитися латинською приказкою: як у вас із «Actum ne adas» (не роби зробленого)?

— Суть вашого запитання зрозумів. Дійсно, уникнути повторень надто важко, майже неможливо, бо дуже нове — то дуже задавнене. На голому місці ніхто нічого нового не створив, а лише наявне творче освоює, наповнюючи новим змістом і формою (на жаль, подеколи й погіршуючи).

Якось великий майстер викривального жанру Фелікс Кривін сказав, що ви «перетворюєте небезпечне у смішне». Як сприймають читачі вашу сатиру? Вона — своєрідний громадянський протест на наші корупцію, хабарництво і таке інше?

— Про враження читачів хоча б від таких моїх книг, як «Градусна хвороба», «Феркові фіглі», «Байкостріл»  слід питати не в мене, а в них. Однак сподіваюся, що чесним людям вона близька й зрозуміла, а паразитам від неї на зубах оскома…

А чи не є це критиканством, захопленням недоліками інших?

— Ні! Це крик душі! Вияв невдоволення тим, що навколо нас і з нами витворяють негідники світу цього.

Тоді яким є наяву Юрій Шип?

— Таким, як і в літературі. Яким ня видите — таким і фотографуйте.

«Останнім часом не з’явилося ні Томчаніїв, ні Чендеїв, ні Скунців»

Сучасна література, маю на увазі й закарпатську, в загальноукраїнському контексті вас не розчаровує?

— Навпаки. Вона цікава. Навіть уже тим, що виражає моральне та світоглядне обличчя нашого молодого співгромадянина. Інша справа, що вона є вельми строкатою, а твори деяких новобранців занадто сексопатологічні, перенасичені собачою хтивістю та фалічними трюками. У гонитві за шармом такі автори скочуються в болото неестетичної та неморальної абракадабри, та є між ними й прекрасні троянди, особливо серед наймолодших.

Подейкують, що на Закарпатті посилюється поляризація в письменницькому середовищі між старшими майстрами пера і молодими паростками. На чийому березі ви?

— Це неправда. Такої несумісності немає. Просто існує вічна проблема батьків і дітей. Молоді автори — плід сучасності, а старші — овидніші в площинних і часових вимірах, здатні до глибинної аналітики, реалістичніші. Тому й виникає сутичка поглядів на життя і мистецтво, своєрідна розбалансованість світоглядних та морально-етичних критеріїв. Інша справа, що серед молодих розвелося більше «геніальних», як талановитих, гоноровитих, як скромних. Із такими, звичайно, компромісу чи порозуміння  нелегко досягти. Таким важко второпати, що письменник — завжди учень, що повинен вчитися в інших, а не чванитися своїм горохом з капустою. Митець без культури душі та покори совісті, як день і ніч без місяця і сонця.

Чи можемо сказати про якийсь резонансний вибух у закарпатській літературі за часи незалежної України?

— Ніяких «вулканічних вивержень» не трапилося. Не появилося  останнім часом і нових томчаніїв, чендеїв, скунців, потушняків. Є «Луйтра в небо» Петра Мідянки, відзначена Національною Шевченківською премією,  є самобутні твори Дмитра Кешелі, Мирослава Дочинця, Василя Густі, Тетяни Ліхтей, Володимира Товтина, є вагомий голос у літературо­знавстві Сергія Федаки та інших цікавих авторів мистецького штибу. А все інше… є те, що є: самобутньо-своєрідне.

Ювілей — це суто формальна межа певного віку?

— Загалом це так, але він ще й нагода задуматися над тим, хто ти. Що зробив і як прожив Богом дарований тобі час. 70 років — це своєрідна височина, з якої краще видно себе у світі й світ у собі, глибше відображається з цієї висоти людська суєта суєт.

Який досвід вам дало життя?

— Воно мене переконало, що не слід на дурниці розтринькувати здоров’я і марнувати час… І більше дивитися вперед (звичайно, час від часу й під ноги), як і оглядатися назад. І не відкладати на завтра те, що треба зробити сьогодні.

«Поезія, як та жінка: або любить, або ненавидить»

Юрію Васильовичу, коли і де ви вперше надрукувалися?

— Коли був у четвертому класі, на дошці я написав одній дівчинці: «Я тебе люблю. А ти мене?». А першого віршика «Шевченкова Катерина» надрукував, здається, в 1958 році в перечинській районці «Перемога».

Назвіть зі своїх 32 книжок найдорожчу для вас.

— Дорогі вони для мене всі, як для батьків їхні діти.  А найдорожча ще не написана.

У літературі ви передусім поет. Чи маєте переклади творів на інші мови?

— Більшість моїх набутків справді поетичні. Мабуть, це обумовлене тим, що ліричні жанри ближчі мені по характеру. Поезія, як жінка: або любить, або ненавидить. Третього не буває. Тому вона мені й близька. Це тільки зовні здаюся комусь таким, що хоч кола йому на тім’ю теши. Зізнаюся, що за темпераментом дуже вразливий, емоційний, вибуховий, а почуття такої людини прозою значно важче передати, як поетичними засобами… Хоч починав я перші кроки в літературі  з прози, а ще точніше, з драматургії. Перший мій учнівський твір (коли я був дев’ятикласником Тур’є-Реметівської середньої школи на Перечинщині) — двоактна п’єска «Колектив допоміг», що ставилась на шкільних сценах. А потім були оповідання «Перший урок», «Синова яблуня», «Тривожна ніч», «Незабудки», «Винна» та інші, що друкувалися в «Закарпатській правді», «Молодь Закарпаття», колективних збірниках молодих та в перекладах на угорську мову. Є вони і на словацькій, чеській та англійській мовах.

Що для вас найважливіше, Юрію Васильовичу?

— Те, що я ще не зробив.

Що ви завжди хочете, а вам не завжди вдається?

— Встигати!

Можете сказати і про свої недоліки та вади?

— Запальний характер, нетерплячість, чуйна прискіпливість до своїх і чужих недоліків, недостатня увага сім’ї. Пізно лягаю і встаю, не дотримуюся режиму відпочинку й харчування. І це ще не все…

Бачу, ви занадто вимогливий до себе, бо ж, нівроку, написали чимало. А це означає не тільки хист, але й трудолюбство. На вашу думку, що таке праця?

— Думаю, що то — радість життя, котра звеличує людину. Чесний творчий і фізичний піт — не тягар, а насолода, що дає здоров’я і добробут. Він головний герой у моїх ліричних творах і пісенниках, присвячених людині та природі (книги «Журба над криницею», «Соло під небом» та інші).

«Поперемінно я — людина і щаслива, і нещасна…»

Хтось у вашій сім’ї пробує свої сили у віршуванні?

— Син Андрій, лікар за професією. Написав пісню (музика і виконання Петра Матія) «Моє рідне село». Крім інших, вона сподобалася й мені.

І він продовжує писати? Вдається йому це?

— Думаю, що так. Пише казки (але друкувати не хоче). Підготував рукопис байок під умовною назвою «Ведмідь на трубі» (проілюстрований ним же). До речі, мені здається, що й непогано малює. Мав дві персональні виставки в музеї народної архітектури, про які гарно відгукнулися відвідувачі. Але деколи він мене й дратує своєю незалежністю. Не прислухається до моїх порад, хоче бути собою… А може, це й правильно?!

А що хочеться вам ще зробити?

— Написати щось краще, ніж дотепер, конче потрібне людям, що цікавить і хвилює, обігріє серця та душі, чіпляє за живе, збагачує та приносить духовну і морально-естетичну користь,  насолоду.

Чи щаслива ви людина?

— Поперемінно і щаслива, і нещасна. Щасливий — коли живу безгрішно, нещасний — коли навпаки; не роблю те, що треба, а чиню, що не хочу.

У нашій країні є чимало мільйонерів. Є вже й мільярдери. А ви? Чи вважаєте себе багатим?

— Навіть дуже! Заможнішим від усіх названих. У мене, слава Богу, прекрасна родина: найкраща в світі дружина, троє найкращих у світі дітей, шість найкращих у світі внуків і ще кращих двоє правнуків!

Юрію Васильовичу, кажуть, що ви здібний майстер експромтів. Скажіть щось гумористичне на ювілейну тему.

— Сімдесятка — рубікон,
Цифра повноти.
З нею вічності кордон
Легко перейти.

Ну, знаєте, це явно мінорне. Скажіть щось у мажорі.

— Сімдесятка — ювілей,
Так близька, як мати.
Скликує людей
Щиро погуляти.

Оце вже інша річ! Ну, а що ювіляр Юрій Шип бажає шанувальникам його таланту й нашим читачам?

— Радісно зустріти Воскресіння Христове! Бути оптимістами, охоче купувати мої книжки, передплачувати і читати цікавий часопис «Новини Закарпаття» і, головне, жити в Божій благодаті заможно, здоровими і щасливими. По-доброму, як Господь повелів.

Розмовляв Михайло Попович

► ДОВІДКА

Юрій Васильович Шип народився 3 травня 1943 року в селі Мокра на Перечинщині. Закінчив Ужгородський державний університет (1970 р.). Член національних творчих спілок України: письменників — з 1989 року, журналістів — з 1999-го.

Автор 32 книжок поезії, пісень, гумору, сатири, байок і публіцистики. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Леоніда Глібова, обласних премій: літературної — імені Федора Потушняка (двічі) просвітянської — імені Августина Волошина, має інші відзнаки, серед яких медаль «За відвагу на пожежі» (1962 р.).

З дружиною Ганною Іванівною виростили двох доньок і сина.

 

07 травня 2013р.

Теги: Юрій Шип

Коментарі

завантаження...
Крім квітів у теплицях хустського "Зеленгоспу" ростуть банани і кавові дерева
Чи повернуться закарпатці до давніх традицій випікання хліба?
Свій мініатюрний "Кобзар" закарпатець скріпив... павутинкою
/ 2Чим цікавий для Ільниці 2014 рік?
Геннадій Будкевич: "Є колекції марок, за які не розплатитеся навіть "Мерседесом"
Вірш закарпатки з'явився друком у збірці «Материнська молитва», присвяченій Майдану
Закарпатець побував волонтером на Олімпійських іграх у Сочі
/ 1Трагедія червенівських січовиків
У Міжгір'ї зведуть капличку на честь "Небесної сотні"
На Закарпатті 70% бездітних подружніх пар завдяки МРП стали щасливими батьками
Військовий комісар Іван Васильцюн: "Ті, хто прийшли добровольцями в військомат, це наш патріотичний резерв"
Через політичну кризу закарпатці кинулися скуповувати продукти та товари
Вартість борщового набору б'є всі рекорди
Юрій Сяркевич вчився малювати на… стінах рідної хати
Василь Густі: "Малювання для мене було як світла перша любов"
/ 2Подружжя закарпатців виготовляє шиндлі для Євросоюзу
/ 9Дмитро Кешеля: "Те, у що перестаєш вірити, назавжди зникає..."
У 1988 та 2001 роках у січні на Закарпатті також не було снігу
Зима прийшла – празнички привела...
Ужгородські "моржі" вже відкрили новий сезон
У селі Річка створили ткацьку студію і планують фестиваль гунь
Дванадцять пісних страв
В Ужгороді проходять майстер-класи з авторського оформлення новорічних ялинок
На Новий рік похолодає, але снігу не буде
/ 1Закарпатські коні-гуцулики витриваліші за арабських скакунів
» Всі записи

Триває завантаження...