Із Закарпатської України через Дуклю і Прагу – до Пряшева

1993, Юрій Костюк 70-річний

В „Енциклопедії Закарпаття” Віра Мадяр-Новак Юрія Юрійовича Костюка охарактирозувала так: „Педагог, диригент, скрипаль, фольклорист-етномузикознавець, композитор, музикознавець”[1]. В кожній з вищенаведених ділянок Ю. Костюк залишив помітний слід. Подібну оцінку дали йому й Іван Хланта [2] , Тетяна Росул [3] та П. Р. Маґочій [4]. Є про нього статті в довідниках загальноукраїнських діячів мистецтва [5], в словацькій енциклопедії [6], чеському музичному словнику [7] та інших. Однак найбільшу шану віддала йому Пряшівщина, опублікувавши до його 60-річчя окрему брошуру Олександра Любимова [8],  до 65-ліття – ґрунтовну ювілейну студію його друга Івана Мацинського[9], а до 70-річчя – солідну книжку  Володимира Любимова [10]. Кілька поширених некрологів про Ю. Костюка було опубліковано з приводу його смерті.

На жаль, в останньому часі ім’я Юрія Костюка упало в забуття, а його багата спадщина, що знаходиться у фондах Музею української культури у Свиднику, залишається невикористаною.

Тож пригадаймо його з нагоди 100-ліття з дня народження.

Юрій Костюк народився 3 березня 1912 року в селі Сірма (від р. 1946 – Дротинці) Севлюського (нині Виноградівського) району в Закарпатській області України в сім’ї безземельного сільськогосподарського робітника  Юрія Костя (1882-1961) та матері Марти з дому Феґер (1888-1966) [11]. В 1914 році батька було мобілізовано на фронт. Додому він вернувся лише в грудні 1918 року, коли Юрко вже  відвідував угорськомовну початкову школу в рідному селі, після закінчення якої поступив у Севлюську горожанську школу (1924-27). Там він здобув основи музики.

1928-29. Юрій Костюк (в третьому ряді третій справа) – учень 2 класу Державної учительської семінарії в Мукачеві

Першими його музичними інструментами були саморобна скрипка, сопілка та гармошка, а першим учителем музики – директор горожанської школи чех Адольф Бартош. Він залучив молодого школяра до шкільного хору та дав йому основи гри на скрипці, яка стала його супутником на все життя. Вже на схилі свого життя Ю. Костюк так згадував про свою виноградівську школу: „На підставі сорокарічного педагогічного досвіду дозволю собі і сьогодні сміливо твердити, що севлюська горожанська школа на свій час була всебічно на високому рівні. Її учителі Ф. Агій, А. Бартош, І. Чурек, Е. Ісак, А. Міхалек та й інші назавжди залишили в моїй пам’яті світлий, вдячний спомин”[12].

1931 Юрій Костюк – випускник Мукачівської учительської семінарії

В 1927 р. Ю. Костюк поступив у Мукачівську учительську семінарію з російською мовою навчання, де його музичною освітою зайнявся наступний чех Йозеф Кашпар, який поглибив його музичну освіту.

З дипломом учителя початкових шкіл він розпочав свою педагогічну практику в Росвигові, потім – у Кайданові, а нарешті – в Старому Давидкові. В кожному з цих сіл він заснував шкільні хори, драматичні гуртки та розвинув широку позашкільну самодіяльність. Крім того він брав приватні уроки гри на фортепіано у вчительки Аліці Малкович в Мукачеві, а на скрипці – у військового капельмейстра Франтішка Гінка.

В 1936 році він одружився з 16-річною студенткою Йоланою Лаутнер з Мукачева. В 1939 році в них народився син Антон.

Та молодий амбіційний учитель мріяв про вищу музичну освіту, а для того, згідно з тодішніми законами, необхідний був атестат зрілості з гімназії. Аби здобути його, Ю. Костюк записався заочником Мукачівської гімназії, яку успішно закінчив 1935 року.

1934-35, учитель Юрій Костюк з учнями Народної української школи в старому Давидкові

У тому ж році його було прийнято на третій курс престижної Празької консерваторії. Одночасно він записався на перший курс відділення музичних наук Філософського факультету Карлового університету.

У своїх спогадах він про це пише: „Так я опинився на становищі бідного, але щасливого студента тим, що, нарешті, після різних перипетій і перешкод, мої мрії починали здійснюватись. В Празі доводилося мені жити дуже скромно, працювати наполегливо, багато й надзвичайно напружено, щоби чим скоріше закінчити студії. Об’єднувати заняття в консерваторії і в університеті було часом насправді важко. Іноді здавалось, що не зможу витримати такої перевантаженості. Відступати було можна – місце дефінітивного учителя в Старому Давидкові було за мною закріплене. Між тим музика полонила мене все глибше, та розійтись з нею я уже не зміг і не хотів. Захопленню й поширенню музичного кругозору сприяли і мої професори: в консерваторії – В. Б. Аім, М. Долежіл, О. Шін, Ф. Піха, В. Новак, І. Фельд, А. Шіма; в університеті – З. Неєдлий, Й. Гуттер, И. Мукаржовський та інші.  Консерваторія і Карлів університет в Празі були справжніми храмами науки і мистецтва. При вступі до них відчувалась присутність чогось таємничого і величавого”[13]. Кожне з вищенаведених імен це – музична велич, зафіксована не лише у чеських, але й закордонних енциклопедіях.

Уже наприкінці другого року навчання Ю. Костюк з успіхом виконав державний іспит із хорового диригування та предметів, пов’язаних з ним.

Після того він став диригентом 50-членного чоловічого хору празьких карпаторуських студентів „Відродження” („Возрожденіе”), з яким займався по чотири години на тиждень. „Робота з цим хором, – згадує Ю. Костюк, – була для мене доброю перевіркою та закріпленням тільки що надбаних теоретичних знань хороведення і приносила моральне заспокоєння [14].

Восени 1938 року він успішно закінчив навчання у Празькій консерваторії та Карловому університеті і з двома дипломами в руках повернувся додому – на Закарпатську Україну. В січні 1939 року він став викладати музику і спів в Учительській семінарії в Севлюші, після Віденського арбітражу евакуйованій з Мукачева та Ужгорода. Тут він зажив одну з найтрагічніших сторінок у своїй педагогічній практиці. Майже половина його учнів після вторгнення угорських військ в Карпатську Україну зі зброєю в руках стала на захист рідної землі. Тринадцять з них – Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр-Валента, Василь Чолій, Іван Лазорик, Петро Мольнар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосиф Шкіряк та Фрідріх Юда – 14-15 березня 1939 року загинули на Красному Полі біля Хуста. Юрій Костюк у своєму учительському нотатнику біля кожного з цих імен постави хрест, зберігши, таким чином, для історії імена справжніх героїв, які на вівтар Вітчизни поклали свої молоді життя [15].

Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 року, Ю. Костюк став учителем Севлюської горожанської школи, а в 1941 році його призначено професором музики та співу в Ужгородській учительській семінарії, підпорядкованій вже новій угорській владі.

Ось як оцінює діяльність Ю. Костюка в цей період його друг і соратник Іван Мацинський: „Будучи викладачем музики й співу в Ужгородській вчительській семінарії (1941-1944), він із всією відомою костюківською послідовністю виконував тут дві ролі: передусім суворо і запально давав своїм учням – майбутнім вчителям, солідні основи музичної культури в такому розсягу, щоб вчителюючи, повсюди засновували і вели хори; по-друге, вчив бачити в народній пісні засіб формування національної свідомості і єдності всього українського народу та всіх східних слов’ян в добі, коли заперечування цієї єдності офіційними угорськими окупаційними колами мало метою швидке поугорщування закарпатоукраїнського населення”[16]. І в Ужгородській учительській семінарії він заснував шкільний хор та оркестр, який успішно виступав і поза стінами школи. Серед його учнів в Ужгородській учительській семінарії слід відзначити народного артиста України Михайла Кречка, який про свого учителя Ю. Костюка, з нагоди його 70-ліття писав: Під його любовним керівництвом ми опанували музичну грамоту, сольфеджіо, основи гармонії та диригентської техніки, збагнули закони хорового мистецтва і, звичайно, вчилися грати на скрипці. Наш чародій, Юрко Чорний, як ми любовно називали Костюка між собою, повністю заволодів нами, захопив нас вщерть музикою, розширив наші духовні обрії, вивів нас на ту мистецьку орбіту, по якій многі із нас вийшли у життя”[17].

Кожну вільну хвилину він сам і за допомогою своїх учнів присвячував записуванню музичного фольклору. Невеличку частину зібраних пісень він, разом з угорцем Дезидерієм Задором (1912-1985), теж випускником Празької консерваторії (1932-34), (пізніше – референтом музики Шкільного реферату Підкарпатської Русі) та російським білоемігрантом Петром Милославським (1896-1954) видав як нотованний збірник народних пісень підкарпатських русинів-українців [18]. Всі троє упорядників збірника були професіональними музикантами, отже він відповідає найсуворішим критеріям музичної фольклористики. Після збірників Філарета Колесси з 20-их років ХХ ст. був це перший і найповніший нотований збірник закарпатоукраїнського музичного фольклору. Він містить 147 пісень з мелодіями, упорядкованих за жанрово-тематичним принципом до 12 груп. Як доводить В. Мадяр-Новак, ініціатором видання був Ю. Костюк (однак „рушійною силою в реалізації ідеї” став його однокурсник з Празької консерваторії Юрій Костюк, який притяг до співпраці своїх учнів Антона Контратовича (19 пісень) та Петра Ференчука (15 пісень), двоє співупорядників залучили до підготовки збірника дальших людей [19]. Видання було задумане як перший том багатотомної серії. На жаль, ця серія закінчилася саме цією книжкою. На перешкоді стала війна. В. Мадяр-Новак дає збірникові таку характеристику: „Ця скромна на вигляд збірка, з художнім оформленням обкладинки Й. Бокшая, стала найбільшим нотним виданням „Підкарпатського общества наук” (135 пісень). Він продемонстрував народному зичне багатство усієї території краю (чого до того часу ніхто не здійснював), ознайомив з новими раніше невідомими піснями і засвідчив про початок роботи в Ужгороді групи молодих однодумців, які планували присвятити себе систематичному збиранню та вивченню народної музики краю, а в майбутньому могли утворити місцеву етнографічну школу (як це сталося у філологів!)[20]. Про трагічну долю цього збірника вона пише: „Тираж збірника Д. Задора, Ю. Костьо, П. Милославського „Народні пісні підкарпатських Русинов” практично не встиг розійтися. У 1944 році в Ужгород увійшли радянські війська і майже все видання було знищено”[21].

Про дальшу свою долю Юрій Юрійович у своїх спогадах написав: „В січні 1944 року мене мобілізували, а в квітні післали на фронт. Вже перед тим я твердо вирішив, що ніколи не стану на службу фашизму. Тому при першій нагоді в ночі на 27-го квітня в селі Раківчик біля Коломиї зі своїм товаришем Василем Стебликом ми перебігли до Радянської Армії. Спочатку ми були на положенні військово-полонених і три тижні маширували у тил країни. В Заславі біля Шепетівки ми зупинились на якийсь час. Тут проводився набір у Чехословацький військовий корпус, куди я негайно зголосився. Між тим в близькому тилу організували антифашистських борців у школу спеціального завдання, куди мене направили як перекладача. В цій ролі я був в Збаражі, а згодом у Святошині біля Києва. У вересні мене направили в запасний полк І Чехословацького армійського корпусу, розташованого в Садгорі біля Чернівець. Тут незабаром я став капельмейстером полкового духового оркестру. Кінцем жовтня 1944 року запасний полк та з ним разом і оркестр навантажились в Чернівцях у залізничні вагони і направились далі на запад через Тернопіль, Львів, Перемишль, а 29 жовтня опинився в Кросні. Тут ми стримались на один з половиною місяця. Звідти вранці 15 грудням з почуттям великої радості полк автомашинами вирушив у дорогу на рідну землю[22].

З військовим оркестром Ю. Костюк через Дуклянський перевал, Меджилабірці, Гуменне, Попрад, Мартін, Кром’єржіж потрапив у Жатець. На цьому шляху оркестр під диригентською паличкою Ю. Костюка дав десятки концертів перед солдатами та цивільним населенням звільнених міст і сіл. Негайно після війни він спровадив у Чехію своїх батьків, дружину та сина.

Демобілізувавшись з армії Ю. Костюк від жовтня 1945 року до червня 1948 року працював учителем музики та російської мови у Жіночій вчительській семінарії в Празі І. Вже в перший місяць своєї педагогічної практики він заснував 60-членний дівочий хор та квартет смичкових інструментів, а при будинку культури в празькому кварталі Сміхов він став диригентом 60-членного хору дорослих „Лукес”. В тому ж році він став членом Оркестрового об’єднання празьких вчителів, що діяло під керівництвом диригентів Франтішка Сухого та Ладислава Берке. У вересні 1947 року його було призначено на посаду вчителя музики в Реальну гімназію в Празі-Міхле. Там він заснував і став диригентом 80-членного дівочого хору [23]. В цих музичних колективах він поряд з чеською музикою давав перевагу радянським пісням, які в той час серед чехів, зокрема серед молоді,  були дуже популярні.

В Празі Ю. Костюк записався заочником музичного відділу Філософського факультету Карлового університету,  в якому 1947 року здобув дальшу музичну кваліфікацію – склав державні іспити гри на клавірі. Пізніше (1950) він склав т.зв. „призначальний” („ustanovujicí”) іспит на звання професора музики, а через чотири роки (1954) він там же склав державні іспити гри на альті (viola). Отже Ю. Костюк був єдиним музикантом у Пряшеві (а мабуть і в Словаччині) з п’ятьома вузівськими музичними кваліфікаціями.

На одному з концертів 1948 року він зустрівся з депутатом Національних зборів Василем Капішовським, який запросив його на роботу у Пряшів, де відчувалася велика нестача кваліфікованих музикантів, обізнаних з музичною культурою закарпатських земель, до яких належала і Пряшівщина.

Юрій Юрійович охоче прийняв запрошення і від 1948 року до кінця життя його доля була пов’язана з Пряшевом. До Пряшева він спровадив з Чехії і своїх батьків, дружину та сина.

У Пряшеві його було призначено професором музики – спочатку в Російській вчительській семінарії, а згодом – у Словацькій учительській академії – пізнішій (Педагогічній гімназії). В цих школах він засновував хорові колективи та оркестри. Крім шкільних хорів він керував 70-членним хором фольклорного ансамблю „Шаришан” (1951-54), був засновником і керівником пряшівського 90-членного мішаного хору „Мойзес”[24].

1953. Український народний ансамбль пісні і танцю з Меджилаборців після концерту з нагоди 40-річчя Ю. Фучіка

В 1953 році Юрію Юрійовичу було доручено заснувати професіональний „Український ансамбль пісні і танцю” в Меджилабірцях, який згодом переселився у Цем’яту біля Пряшева. Всі члени цього 60-членного ансамблю були аматори – хлопці і дівчата з українських підбескидських сіл. Майже ніхто з них навіть ноти не вмів читати. Зате кожен володів гарним голосом, носив у пам’яті безліч народних пісень і мав глибоке бажання співати й танцювати. Під вмілою рукою Ю. Костюка Український ансамбль дуже швидко подолав початкові труднощі і вже після півроку від заснування – 25 липня 1953 р. дав свій перший концерт, з якого розпочалися тріумфальні подорожі ансамблю по Пряшівщині та інших областях Чехословаччини. Скрізь він пропагував фольклор русинів-українців Словаччини в загальноукраїнському контексті, рівно ж і пісні, танці та музику інших народів. Наперекір політичній ангажованості, після двох років успішної діяльності Український ансамбль пісні і танцю в Цем’яті рішенням партійних органів було скасовано як „нерентабельний”.

В 1956 р. Ю. Костюку вдалося відновити цей професійний колектив під назвою „Піддуклянський український народний ансамбль”. Він успішно діяв при професійному Українському народному театрі (в 1989 р. переіменованому на Театр ім. О. Духновича). Нині він діє як самостійний „Піддуклянський художній народний ансамбль” (PUĽS) у підпорядкуванні Пряшівського Вищого територіального центру (керівник – Володимир Марушин). Такі вихованці Ю. Костюка як народна артистка Словацької Республіки Марія Мачошко, заслужений артист Рудольф Смотер, Анна Басалова, Марія Ілящикова, Анна Смотерова, Петро Ярощак – працювали в ансамблі без перерви понад сорок років.

Довгорічний член ПУНА Рудольф Смотер дав своєму вчителеві таку характеристику: „Через пісню Ю. Костюк виховував у нас почуття прекрасного, любов до рідної землі, одночасно відкривав нам таємниці музики і художнього слова... Азбуку музики навчив мене Ю. Костюк, йому я дякую за те, що знаю в області виконавчого мистецтва. На доброму фундаменті добре будувати далі. Такий фундамент – музичний і вокальний – поклав у мене якраз він. Я вдячний своєму учителеві за це і завжди згадую його з пошаною”[25].

Оцінюючи місце цих двох ансамблів у біографії Ю. Костюка Іван Мацинський писав: „Ці професійні хори Юрій Юрієвич не тільки засновував і, будучи художнім керівником ансамблю, був не тільки хормейстром та диригентом, але й драматургом та вчителем, що давав своїм хористам із народу також перші основи музичної грамоти, а теж масову голосову постановку. Праця в цих хорах, разом з „Мойзесом”, належить до кращих досягнень ювіляра. Як майстер хорового мистецтва Юрій Костюк досяг загального визнання”[26].

Від 1958 року Ю. Костюк викладав музику і спів на Педагогічному факультеті Університету ім. П. Й. Шафарика [27], а від 1968 по 1977 рік був завідувачем Кафедри музичного виховання цього факультету. Тут він 1966 року працею „Хорова культура Закарпаття і Пряшівщини” (280 стор.) габілітувався на доцента теорії та історії музики. Опонентами його габілітаційної праці були визначні музикознавці – проф. Плавець з Праги та проф. Стрілець з Братислави [28]. Після габілітації він написав понад 600-сторінкову працю „Закарпатський музичний рененсанс”, яку подав на здобуття наукового ступеня кандидата наук. Працю було написано на матеріалах закарпатської преси міжвоєнного періоду та особистих спостережень автора. Основний наголос автор поставив на ролі чеських музикантів у відродженні закарпатської музики. Наперекір позитивним відгукам опонентів та рецензентів, дисертацію до захисту допущено не було. Її забракував ідеологічний відділ крайкому Комуністичної партії в Кошицях. Мовляв, закарпатську музику повинні досліджувати радянські науковці а ті мають інший погляд на роль чехів у розвитку культури Закарпаття... Ю. Костюку порадили обрати для дисертації іншу, більш актуальну тему й опрацювати її не так обширно. Через певний час він подав до захисту 130-сторінкову дисертацію на тему: „Досягнення радянської музичної методики в практиці музичного виховання українських шкіл Східної Словаччини”. Та і на цей раз дисертація Ю. Костюка не пройшла ухвалу партійних органів. Причина – політичний профіль Ю. Костюка. Він відмовився вступати в Комуністичну партію. На Закарпатті його вважали зрадником, бо він не повернувся після війни „на Родіну” (де би його напевно судили за службу в угорській армії. Та й на „свободовців” в той час дивились кривим оком) [29].

Оцінюючи ці праці В Любимов у 1982 р. писав: „Надіємось, що наші видавничі органи зрозуміють цінність і важливість цих матеріалів і виповнять свій борг перед людиною, яка вклала в цю справу багато своїх знань, власного досвіду, і освітлила кілька сторінок недавнього минулого нашої культури”[30]. Не зрозуміли. І борг не сплатили. Праці Ю. Костюка, написані словацькою мовою, і досі знаходяться в рукописах.

Його особисте життя не склалося. Дружина залишила сім’ю і після розлучення вийшла заміж. В грудні 1962 року Ю. Костюк одружився вдруге з вдовицею Вірою Корж, з дому Левицьких (1926 року народження), чоловік якої Юрій Корж помер 1950 року у Пряшеві. Єдиний син Ю. Костюка Антон, студент медичного факультету Карлового університету в Празі, 1963 року покінчив життя самогубством. Для батька це була травма на все життя.

Під час 20-річної діяльності на кафедрі музичного виховання Ю. Костюк виховав сотні майбутніх вчителів музичного виховання початкових та середніх шкіл. Багато з них, як і він, у своїх школах засновували співацько-музичні колективи, а деякі стали професіональним музикантами.

Своїх учнів він постійно заохочував до збирання фольклору. Кілька десятків з них саме на матеріалах місцевого фольклору захистили семінарські, дипломні та докторські праці. Переважна більшість сучасних диригентів самодіяльних колективів на Пряшівщині – учні Ю. Костюка. До найвизначніших належать Юрій Сенько, Микола Прокіпчак, Анна Дерев’яник, Микола Петрашовський та ін.

Щастило йому і при публікації фольклорних записів та підготовці музичних підручників. Вже в 1952 р. у Пряшеві появився його збірник „Пісні для дитячого-жіночого хору”, за яким слідувала серія підручників та учбових програм музичного виховання. Вершиною етномузичного доробку Ю. Костюка є його капітальний збірник „Українські народні пісні Пряшівського краю” (Пряшів, 1958), що містить 263 записи з нотами (плюс 58 варіантів) із 60 українських сіл Пряшівщини та паспортизацією кожної пісні. Продовженням цієї збірки був другий том, що вийшов під назвою „Українські народні пісні Східної Словаччини” (Пряшів, 1963) за редакцією Ю. Цимбори. В ньому подано 30 записів Ю. Костюка.

Для українських шкіл Пряшівщини він створив два підручники музичного виховання[31], опрацював учбові основи музичного виховання, методичні посібники та був рецензентом ряду інших підручників та методичних посібників.

За успішну педагогічну роботу його 1964 року було нагороджено званням „Заслужений учитель”.

Ю. Костюк тісно співпрацював з українською редакцією Словацького радіомовлення в Пряшеві як музичний редактор, консультант та автор цілого ряду радіопередач. Він – автор позивних українсько-руської редакції Словацького радіо в Кошицях (раніше у Пряшеві), які щодня лунають в ефірі вже понад п’ятдесят років.

Ю. Костюк – автор понад 40 науково-популярних статей та розвідок з історії української музики та музичного фольклору, публікованих в періодичній пресі. Це – статті про народну пісню, Закарпатський народний хор, рецензії на шкільні підручники, розповіді про М. Лисенка, М. Леонтовича, Ст. Людкевича, Я. Степового, Д. Шостаковича, О. Приходька, Ф. Колессу, О. Любимова тощо [32].

Ю. Костюк був і не пересічним композитором, хоч значна частина його творчості була даниною часу. Тривале значення в нашій культурі мають його кантати „Токаїк”, „Вітчизно – мати” та „Наш прапор багряний” (всі на слова І. Мацинського), „Ювілейна” (на слова І. Бабина) та „Бої відгриміли” (на слова В. Чурової). З інших творів на увагу заслуговують інструментовки для оркестру Пряшівського Українського народного театру: оперети М. Вербицького „Підгоряни” (1950) та дитячої опери М. Лисенка „Коза-дереза” (1956). Йому належать численні обробки народних пісень, які у виконанні Піддуклянського українського народного ансамблю та його солістів і досі звучать на хвилях кошицької української та русинської редакції Словацького радіо та в репертуарі багатьох співацьких колективів.

Ю. Костюк інколи об’єднував обробки народних пісень у тематичні цикли: „Звала співає”, „За горою”, „Віночок для дитячого хору” тощо.

Сам Ю. Костюк був висококваліфікованим виконавцем музичних творів на скрипці, фортепіано, віолончелі та віолі (альті). Як виконавець він брав участь в численних оркестрах, часто виконуючи сольні партії. Гаслом його життя було „Ні одного дня без музики”. Це гасло він послідовно виконував майже до останніх днів життя.

Про виняткову працьовитість, продуктивність та пунктуальність Ю. Костюка свідчить факт, що від 1929 по 1972 рік він заснував 36 хорових колективів: 20 шкільних, 14 дорослих та два професіональних. У 39 хорах він виступав диригентом, а в 14 оркестрах – виконавцем. Про кожен колектив він вів точну евіденцію: який це був колектив, скільки мав членів, від коли і до коли він з ним співпрацював тощо [33]. Такою великою кількістю співацько-музичних колективів може похвалитися не багато українських музик.

Музикою він не переставав цікавитися і після відходу на пенсію. Довгі роки він очолював смичковий квартет, в рамках якого щотижня (по четвергах) зустрічався зі своїми давніми друзями на імпровізованих концертах. Тісно співпрацював при організації фольклорних свят, зокрема Свята культури русинів-українців Словаччини у Свиднику. Часто диригував об’єднаними хорами (300-500 членні) при відкритті або закритті фестивальних програм. Був головою або членом журі фестивальних конкурсів та змагань. Без його участі не обійшлася майже жодна вистава-концерт, лекція чи інша акція пряшівської української громади. Правда, коло його друзів з кожним роком зменшувалася: одні повмирали, з іншими він не знаходив контактів або й свідомо поривав їх. Прийде на концерт чи театральну виставу (ні з ким не вітаючись або привітавшись лише кивком голови), займе своє місце в залі (завжди крайнє крісло), послухає, якщо програма його зацікавить (якщо ні – відійде в середині дії, не сказавши нікому ні слова).

Час від часу брав участь і в наукових конференціях та обговоренні різних питань на культурно-громадські теми. Не любив, коли його переривали, і сердився, коли йому не дали договорити до кінця міркування на культурно-історичні теми. А він завжди мав про що говорити. До останніх днів займався спортом, головним чином, туристикою і плаванням.

12 липня 1998 року Ю. Костюка не стало. Поховано його на пряшівському цвинтарі, де вже вічним сном спочивають його батьки та син. На могилі дружина Віра поставила мармурову дошку з однослівним написом українською мовою: „КОСТЮКИ”. Туди часто запалюють свічки та покладають квіти – його дружина та прийомна дочка Богдана Марець, але й його численні друзі, учні та співробітники. 23 січня ц. р. з нагоди Дня Соборності і Свободи України поклала букет квітів на могилу Ю. Костюка Генеральний консул України Ольга Бенч разом з іншими працівниками Консульства та громадянами міста Пряшева [34].

До цієї ювілейної статті хотілось би долучити і кілька приватних штрихів.

Разом з Юрієм Юрієвичем я, ще будучи студентом та молодим викладачем в університеті, брав участь у фольклористичних експедиціях в українські села на Спиші та Снинщині і подивляв його вміння схоплювати народні мелодії. Спільно з ним я видав першу свою книжкову публікацію „З українського фольклору Східної Словаччини” (1963), збірничок емігрантських пісень „На чужині” (1964) та монографію про народну співачку із с. Стащин Анцю Ябур (1898-1984) „Срібна роса” (1970). До всіх цих збірників Юрій Юрійович поклав на ноти мелодії пісень, записаних мною на магнітні стрічки.

Ризикуючи бути звільненим з роботи, Юрій Костюк не перестав співпрацювати зі мною навіть в період т.зв. „консолідації” (1970-80-ті роки). В часі, коли багато моїх колишніх колег та „друзів” боялися навіть руку подати мені (щоб не було за підозріння у співпраці з „контрреволюціонером”), Юрій Юрійович заходив до мене у котельню (що знаходилася недалеко від його квартири) і ми не одну годину обговорювали різні питання. Частим гостем я був і в його невеличкій комірчині в будинку Пряшівського педфакультету, що служила йому кабінетом. Він розшифрував понад 300 народних пісень із моїх експедицій в село Дара та майже стільки ж пісень, записаних мною на магнітофон від Яна Онушка в Сечовцях. 60 колискових пісень, мною записаних в селі Дара, в часі, коли моє ім’я не сміло появитися друком, він (за моєю згодою) опублікував у „Науковому збірнику МУК” під своїм прізвищем[35]. Інакше вони би не побачили світу Божого. На ноти він поклав і народні пісні із моїх експедицій до українців в Чехію, Моравію та польську Лемківщину. Ці матеріали, високо оцінені словацькими фахівцями, знаходяться в архівах Словацької академії наук та Матиці словацької [36]. Ю. Костюку належить і музичне розшифрування біля сотні пісень, записаних Іваном Панькевичом на грамофонні платівки в 1929 та 1935 роках, які я видав окремою книжкою [37].

Юрій Костюк був людиною високих моральних якостей: чесною, справедливою, вимогливою як до себе, так і до студентів та співробітників. За те не кожен його любив, однак всі його поважали, шануючи його працьовитість і самовідданість справі. Його внесок в розвиток закарпатоукраїнської науки та культури і справді гідний подиву і поваги. Коли буде видана вся рукописна спадщина Ю. Костюка (а вона на видання заслуговує), його портрет стане ще виразнішим [38]

Микола Мушинка,  Пряшів,  1.02.2012. Фото з Музею української культури в Свиднику

Теги: Костюк, музика, Мушинка

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати