Розвідник "Дюрасел"

Денис Кофель був звичайним ужгородським хлопцем – більше любив спілкуватися та гуляти, ніж вчитися і читати. Незвичайним в його долі був високий патріотизм та бажання захищати Україну від ворогів. Ледь досягнувши 18-річного віку, він пішов на контрактну службу в ЗСУ. Далі була передня лінія оборони в АТО, кровопролитні бої на Київщині в лютому-березні 2022 року, вилазки у ворожий тил на Донеччині. Нагороджений Денис двома бойовими орденами – «За мужність» ІІІ і ІІ ступеню. Останнім – посмертно.

Про загиблого героя ми говорили з його мамою, Оксаною Кофель, яка працює  головним спеціалістом відділення призову Ужгородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. 46-річна жінка вміє стримувати емоції, адже все життя провела серед військових, хоча помітно, що ця розмова дається їй нелегко.

Уся родина Кофелів закінчувала Ужгородську ЗОШ №6 імені Василя Гренджі-Донського. Першим випускником новозбудованої школи став її батько, який приїхав до Ужгорода з Руських Геївців на Ужгородщині (мати – з Великоберезнянщини). Далі цю ж школу закінчувала сама Оксана Василівна, а згодом – і двоє її синів, Денис та Анатолій. На долі дітей відбилася її робота, бо ж після десятого класу за оголошенням на біржі праці стала друкаркою в Ужгородському військовому комісаріаті. Із того часу місце праці не змінювала, хоча й отримала вищу освіту. У трудовій книжці в пані Оксани – один-єдиний запис про прийняття на роботу. У скрутні часи 1990-х – початку 2000-х треба було заробляти, тому в декретній відпустці не затримувалася, а малюка частенько брала на роботу. Тож Денис зростав поміж військовими, якими завжди переповнений військкомат.

Коли в 2014 році розпочалася війна на Донбасі, син-школяр заявив, що хоче стати військовим, аби захищати Україну. Дуже любив уроки історії, які в них викладав сам директор ЗОШ №6 Богдан Кіштулинець. Син колишнього репресованого, історик умів запалити дітей любов’ю до героїчної минувшини українського народу. І хоча Денис у класі був жартівником і живчиком (учителька початкових класів називали його «смайликом»), він серйозно готувався до майбутньої військової кар’єри.

_{Денис Кофель – випускник школи}

Після закінчення дев’ятого класу в 2016 році вступив до Закарпатського обласного ліцею із посиленою військово-фізичною підготовкою імені героїв Красного поля, що розташований у Мукачеві. Там була чудова можливість перевірити власне юнацьке бажання на практиці: адже ліцеїсти живуть в казармі, щодня займаються з офіцерами. Переконався, що захист Вітчизни – це таки його справа. І після отримання атестату в 2018 році вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Однак через певні особисті непорозуміння забрав документи і повернувся додому. Вирішив, що спочатку скуштує солдатського хліба, а тоді вже стане офіцером.

_{Випускник Мукачівського ліцею з молодшим братом}

Аби не втрачати рік, пішов вчитися на автослюсаря в Ужгородський центр професійно-технічної освіти. А щойно 20 вересня 2019 року виповнилося 18 років, через кілька днів подав документи до військкомату на контрактну службу. Навчання проходив у Житомирі, а служив у Львівській 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, з якою потрапив на Лугащину. Там десантники стояли «на нулі» дев’ять місяців. За той час Денис багато чого набачився і навчився на передовій. Повернувся додому вже іншим. Рідні помітили не тільки, як він підкачався та змужнів, але й став дорослішим. Згодом його підрозділ відправили і на Донецький напрямок, де воювали близько місяця.

_{Денис Кофель – вступ до десантників}

Дуже опікувався меншим на шість років братом Анатолієм, фактично став його наставником, брав із собою на прогулянки, їздили відпочивати за місто на Уж. Про війну говорили мало, бо що доброго про неї скажеш? Востаннє Денис побував вдома взимку, за місяць до повномасштабного вторгненням росіян. Десантників із різдвяних святкувань терміново відкликали, відчувалося, що щось назріває.

Пані Оксана розповідає про те, що творилося 24 лютого в Ужгородському військкоматі. Наплив  народу був такий, що ніколи було подумати про сина. Денис озвався за кілька днів. Вони зустрічали ворога в районі Чорнобильської АЕС, який наступав не лише по землі, але й атакував з неба вертольотами, літаками. «Мамо, я народився в сорочці! Ніколи не думав, що виберуся з цього пекла», – зізнався згодом. Розповідав, що втрьох потрапили в оточення, але місцевий житель їх кілька днів переховував, а тоді допоміг   пройти крізь ворожі заслони. Після визволення Київщини побратими ще раз навідалися до рятівника додому, подякували, чим могли.

_{Десантники з рятівником, який вивів їхз оточення}

А тим часом в Ужгородському військкоматі панував справжній мурашник: добровольців було стільки, що не можна було проштовхнутися. Під кінець робочого дня в Оксани Кофель сідав голос від безперервного спілкування.

А львівські десантники у той час атакували ворога в районі Бучі, Гостомеля, Ірпеня, вибиваючи окупантів з української землі. (За ці бої нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню та медаллю Ірпінської міської ради «За оборону рідної держави»). Після відступу росіян із Київщини, десантників перекинули на Донеччину, де ворог намагався прорвати оборону під Бахмутом. На той час Денис уже служив розвідником, здійснював вилазки у ворожий тил.

_{Денис Кофель – розвідник}

Про один його подвиг розповіла 12 травня 2022 року служба зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Під час підготовки до наступу двом розвідникам було доручено виявити спостережні пости ворога та місця дислокації. Помітивши у сусідній лісопосадці спостережні пости росіян, розвідники вирішили обійти їх збоку, аби проникнути глибше у ворожий тил. Згодом біля воріт ферми, оточеної парканом, помітили вартового. Тихо ліквідувавши його, проникли на територію, де виявили в ангарах бойові бронемашини та склад окупантів. Однак, помітивши відсутність вартого, росіяни занепокоїлись. Аби безпечно відійти, розвідники кинули у ворога кілька гранат, що викликало паніку серед окупантів. Подумавши, що на них напала потужна українська диверсійна група, окупанти відкрили хаотичний неприцільний вогонь у всі боки.

Скориставшись метушнею, непомічені розвідники сховались у «зеленці» і прийняли миттєве рішення: негайно передати координати ферми в штаб, аби по ворогу було завдано прицільного удару. Перебуваючи за сто метрів від росіян, вони, фактично, викликали вогонь на себе.  Щоб зважитись на таке, треба мати неабияку мужність. Задумка розвідників вдалася: артилерія спрацювала ідеально чітко, хоча Денисові з напарником довелося чимдуж втікати від осколків. Було знищено близько тридцяти окупантів та кілька одиниць бронетехніки. Майже, як у пісні «Тихо прийшов, тихо пішов. Ворога знищено, як був наказ». За цю операцію старший солдат Денис Кофель посмертно отримав орден «За мужність» ІІ ступеню.

_{Денис Кофель}

Оксана Кофель розповідає, що за тиждень до свого останнього бою син передзвонив усім знайомим і рідним, начебто хотів попрощатися. Після розмови з  мамою, надіслав їй селфі, де помітно його вкрай втомлені очі. Зранку 24 травня він привітав дідуся із 74-річчям, а потім вирушив на бойове завдання. При поверненні із ворожого тилу, розвідники були атаковані згори біля села Берестове на Бахмутщині. Осколок потрапив у шию, не захищену бронею. Від втрати крові Денис одразу помер.

Пані Оксана згадує, що вже на війні син найбільше боявся загинути десь у ворожому тилу і не бути похованим вдома. Мабуть, вдосталь набачився окупантських останків, які лежали просто неба по лісах і полях України. Десантники донесли тіло побратима до наших позицій, а поховали його 30 травня на Пагорбі слави в Ужгороді. На похорон 20-річного коханого приїхала і дівчина Дениса – студентка Аліна з Луцька. Ще до війни вони вирішили побратися влітку 2022 року – на річницю їхніх зустрічей.

_{Денис Кофель з дівчиною}

Денис недарма мав позивний «Дюрасел», адже був завжди енергійний, життєрадісний, любив спілкуватися. Чимало знає про свого учня учитель фізкультури Ужгородської ЗОШ №6 Олег Харченко, з яким вони підтримували тісні стосунки. «Я вів у нього уроки з п’ятого класу, але потоваришували ми пізніше, – розповідає педагог. – Денис виділявся доброю фізичною підготовкою, найкраще бігав крос, підтягувався. Проявляв велику цікавість до військової підготовки, яку я тоді викладав. Не раз прибіжить на перерві: «Олеже Володимировичу, дайте мені розібрати автомат!» А в мене був макет Калашникова – звичайний автомат, однак без деяких вузлів, аби не міг стріляти. Пригадую, принесли якось навчальні патрони, щоб учні вчилися як правильно їх заряджати, однак набої були геть іржавими. Денис сам зголосився їх відчистити від іржі. Він мав пієтет до зброї. Вирізнявся серйозним ставленням до життя, знав, чого прагне, і вперто йшов до мети. Це був природжений воїн. Наприклад, міг би служити вдома в окремій 128-й гірсько-штурмовій бригаді, адже мама працює в Ужгородському військкоматі. Та вважав, що всього має досягати сам, не обираючи легших шляхів.

_{Денис Кофель. Десантники у бліндажі}

Восени 2021 року, коли приїхав на ротацію додому, подарував мені свої берці, бо купив собі натівські – надійніші, легші. (А я перед тим їздив на полігон і понарікався йому, що не маю відповідного взуття). Тепер ці берці – мені як пам'ять про Дениса».

23 лютого, за день до війни, він зателефонував учителеві, що їх перекинули на Чернігівщину до кордону, де росіяни зводили понтонні переправи. «Ми трохи пошуміли і вони забралися геть», – розповідав Денис.

«Як почалася війна, то зв'язок з ним перервався, – згадує Олег Харченко. – Озвався днів через п’ять. Розповів, як пачками клали росіян на Гостомельскому аеродромі. Всіх, хто висаджувався, одразу знищували. Далі були бої за Бучу, Ірпінь: «Лежиш на трасі, притиснувшись до бордюру, і молишся, аби куля не зачепила сідниці, бо ж для десантника таке поранення ганебне».

Він переріс своїх ровесників. У мене син вчився з Денисом певний час в одному класі, тож я можу їх порівняти. Коли ті ще були дітьми, він уже мислив по-дорослому, – розповідає 47-річний учитель. – Було таке, що цілу ніч проговорили з ним по телефону. Я ходив в Ужгороді на патрулювання разом з поліцією, а йому, мабуть, не спалося на передовій. Завжди, коли приїжджав до Ужгорода, заходив до мене у клас. Був мені як рідний…» 

Для молодшого брата Денис Кофель був справжнім прикладом, адже той виростав фактично без батька. Анатолій теж вирішив стати військовим. І після смерті брата вступив до того ж Мукачівського ліцею імені героїв Красного поля, де навчався Денис.

_{Денис Кофель з братом перед Ужгородською міською радою}

«Він підтримував мій вибір, – розповідає 15-річний ужгородець. – Адже нам тепер найбільше не вистачає підготовлених вмотивованих військових. Деня знав, за що воює. Був людиною-посмішкою, комунікабельний, бадьорий, приємний. Умів підтримати, розрадити. З ним було завжди легше».

8 вересня 2022 року Ужгородська міська рада присвоїла Денисові Кофелю звання «Почесного громадянина міста Ужгорода». 

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, Кофель, Герой, десантник

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати