Левко Довгович. 14-річного закарпатського хлопця від кари смерті тричі врятувала…малолітність

Портрет Л. Довговича

Діти споконвіку люблять гратися у війну. З дерев’яними шаблями чи рушницями вони завзято „воюють“ з „ворогами“ (обраними з поміж свого же гурту). Винятком не були ні закарпатські діти. Та у перші післявоєнні роки невеличка група ужгородських хлопців роздобула справжню зброю з якої в лісі стріляла і ховала на таємних місцях. Ті ж хлопці, будучи свідками комуністичного беззаконня, соціальної несправедливості та голоду, виготовляли ручно штамповані листівки з короткими текстами - „Смерть комунізму!“ та „Смерть Сталіну!“, які таємно розкидали на вулицях міста.

Органи Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) легко виявили цю „антирадянську терористичну групу“. Аби надати справі модний тоді „класовий“ та „буржуазно-націоналістичний“ характер, лідером групи означили 14-річного Левка Довговича (сина греко-католицького священика, який, спасаючись перед арештом у 1944 році, утік до Чехословаччини). Хлопцеві грозила кара смерті, однак Військовий трибунал прикордонних військ Міністерства внутрішніх справ Закарпатського округу 22 травня 1950 року з огляду на малолітність підсудного засудив „лише“ на десять років позбавлення волі. Через п’ять тижнів – 30 червня 1950 року Військова колегія Верховного суду СРСР у Москві долучила до цього строку ще шість років. Кару він відбував у малолітній колонії та в різних таборах ГУЛАГу, в тому числі й на Воркуті за Полярним колом.

З малолітньої колонії на півострові Конвеєр в усті ріки Північної Двіни йому вдалося втекти через власноручно викопаний тунель під дротяною огорожею, однак після п’ятьох днів його впіймали. Йому знов грозила кара смерті, однак суд врахував його малолітність і до шістнадцятирічного строку таборів долучив дальших десять років.

Після смерті Сталіна 1953 року у таборах очікувалася загальна амністія. Ця однак торкалася лише кримінальних злочинців. Політичні в’язні шахти № 29 на Воркуті, де працював і Л. Довгович, на протест проти такого трактування амністії вступили у загальний страйк, який влада придушила огнепальною зброєю. Тих в’язнів, які уникли смерті, покарала дальшими строками каторги, а організаторів страйку, між якими опинився і Левко Довгович, „Особлива нарада“ (рос. „Особое совещание“) в Москві засудила на кару смерті розстрілом. Л. Довговича і на цей раз від розстрілу врятувала малолітність. 17-річному закарпатському хлопцеві московська „трійка“ до 26-річного строку покарання долучила ще десять років каторги та один рік суворої тюрми в м. Богучари. Отже, на волю він мав вийти 50-річним мужчиною.

У таборах Левко, як наймолодший політичний в’язень, зустрічався з визначними діячами української науки, культури та політики і став їх любимчиком. Вони загартували його національну свідомість, а деякі з них зайнялися його освітою, головним чином, на ділянці музики. Ще у таборах він став наймолодшим диригентом таборового хору та режисером п’єс. Мистецькі колективи в таборах мали бути наочним свідоцтвом „перевиховання“ політичних в’язнів, тому начальство їх підтримувало. У хорі Левка Довговича звучали і твори української класичної музики, зокрема пісні на слова Шевченка та українські народні пісні. Таборові концерти цих хорів зміцнювали дух українських в’язнів, кількість яких в кожному таборі переважала.

Під час „політичної відлиги“ 1956 року „трійка“ Комісії Президії Верховної Ради СРСР звільнила Л. Довговича з табору на Ангарі на запоруки рідних (“под поручительство родственников“) і з двостороннім туберкульозом легенів дозволила виїхати до матері та молодших сестер в Ужгород (ясна річ, під суворий нагляд органів КДБ), де йому з допомогою добрих людей вдалося екстерном закінчити середню загальноосвітню школу та у музичному училищі здати екзамени хормейстера. З дипломом хормейстера його прийняли на роботу керівника самодіяльним ансамблем при Ужгородському фанерно-мебельному комбінаті.

У 1957 році він разом з мамою та молодшими сестрами напівлегально прибув до батька у м. Дєчін у Чехії (який за відмову підписати перехід на православ’я два роки карався у чехословацьких тюрмах, а після звільнення працював робітником). В тому ж 1957 році Левко поступив на студії в середню медичну школу в Усті-над-Лабем, у якій 1959 року здобув професію дентиста і до 1963 року там же працював у своїй професії, яка його анітрохи не приваблювала. Його тягло до улюбленої музики.

Від самого початку свого перебування в Чехії Левко Довгович тісно співпрацював з празькою українською громадою. Тут він нав’язав стосунки з Празьким українським хором під мистецьким керівництвом  Ольги Дутко (племінниці А. Волошина), в якому мав змогу випробувати свої диригентські здібності, здобуті у радянських концентраційних таборах та Ужгороді. Празький український хор, єдиний у Чехії, з великим успіхом виступав не лише у Празі, але й в інших містах, де жили українці. Його концерти були приурочені різним постатям та подіям з історії України, зокрема річницям з дня народження і смерті Т. Г. Шевченка.

Про цей період життя Л. Довгович у своїх спогадах згадує: „Протягом шестирічної роботи з празьким українським хором, доля звела мене з непересічними музикантами-українцями: композитором Бурацьким, Стоном-Балтаровичем та, зокрема, з доц. Платонидою Щуровською, колишньою хормейстеркою Республіканської капели ім. Олександра Кошиця. З визначними науковцями – професорами Карлового університету М. Затовканюком і його дружиною, Геником березовським, Корнилом Заклинським, Орестом Зілинським та іншими. У 1959 році – разом з д-р О. Дутко – ми допомогли Українському культурному товариству міста Карлови Вари – голова відданий український патріот, полковник армії Людвіка Свободи Микола Гулин – заснувати український хор, який працював аж до кінця 1961 року“. (Довгович Л. Хроніка політичного в’язня № 2А 424. – Пряшів, 2013. – С. 422).

Від 1963 р. доля Л. Довговича була пов’язана із Пряшевом. Тут він півтора року працював членом хору, солістом та конферансьє професіонального Піддуклянського українського народного ансамблю (ПУНА). До хормейстерської роботи його не допускали, тому у лютому 1965 року він пішов працювати методистом для художніх колективів Окружного комітету Культурного союзу українських трудящих Чехословаччини у Пряшеві.

У лютому 1965 року Левко Довгович із студенток та студентів Української середньої загальноосвітньої школи ім. Тараса Шевченка та українських класів середніх фахових шкіл м. Пряшева заснував молодіжних хор „Весна“, а при ньому оркестр, танцювальну групу та драматичний гурток. „Весна“ під його керівництвом стала найвизначнішим українським самодіяльним колективом у Словаччині. За шість років свого існування нею пройшло понад шістсот молодих людей (список учасників “Весни“ в архіві Л. Довговича). „Весна“ дала понад 150 концертів у різних місцевостях Словаччини, але й у Чехії, Україні та Польщі. Драматичний гурток “Весни“ між іншим поставив водевіль “Бувальщина“ (1968 р.) та “Наталку-Полтавку“ (1969 р.). У „Весні“ Левко знайшов і свою життєву подругу Олену Сувак, яка  родила йому трьох синів і досі є вірною супутницею його нелегкої долі та помічницею в його роботі.

Подібний український молодіжний хор під назвою „Ластівка“ та драматичний колектив “ДУМКА“ (Драматичний український молодіжний колектив аматорів) Л. Довгович заснував і при окружному комітеті КСУТ у Кошицях і здійснив з драматичним гуртком постановки двох п’єс: “Назар Стодоля“ та “Запорізький скарб“. І оті, подібно як пряшівська „Весна“, користався небувалою раніше популярністю. Це аж ніяк не могли вибачити йому пряшівські українські номенклатурні кадри, які про минуле свого підопічного були добре поінформовані. „Як же так, тричі судимий політичний в’язень радянських таборів нині виховує соціалістичну молодь Чехословаччини?! Це ж абсурд!“   

І прогнали Левка не лише з роботи на ОК КСУТі у Пряшеві, але й з п’ятого курсу заочного відділу Університету ім. П. Й. Шафарика у Пряшеві (спеціальність – україністика та історія).

Повних п’ятнадцять років (1971-1985) він не смів працювати в українській культурній сфері, а в Пряшеві навіть кочегаром. На хліб насущний він до передчасної пенсії по інвалідності 1987 року заробляв у будівництві в Кошицях. У цей період він інтенсивно займався національним вихованням трьох своїх синів, які в Кошицях відвідували словацьку школу: Святослава (1970 – нині журналіста), Ігоря (1973 – диригента) та Романа (1977 – юриста).

За п’ятнадцять років однак не знайшовся ніхто, хто б замінив Левка Довговича, як керівника українського хору, тому у червні 1985 року керівництво Окружного комітету КСУТ у словацько-угорському місті Кошиці великодушно дозволило йому заснувати українських хор „Карпати“, який вже тридцять років надзвичайно успішно пропагує українську музику не лише у Словаччині, але й у семи країнах Європи: Австрії, Бельгії, Болгарії, Польщі, України, Угорщини та Чехії. Серед самодіяльних українських колективів Словаччини „Карпати“ не мають конкуренцію. За тридцять років хор „Карпати“ під незмінним керівництвом Л. Довговича дав понад п’ятсот концертів. Міністерство культури України вповні заслужено надало кошицьким „Карпатам“ звання „Український народний аматорський хор“, як єдиному українському колективові Європи за межами України.

Та діяльність „Карпат“ не обмежується лише його власними концертами. Хор запрошував і запрошує до співучасті на концертах численні колективи та індивідуальних співаків і співачок зокрема з України та тісно співпрацює з мистецькими колективами Словаччини. Про його діяльність розповідає 208-сторінкова книга „25 років Українського народного хору КАРПАТИ“, упорядкована Левком Довговичем (Кошиці – Пряшів, 2010).

У 1989 році Л. Довговича було повністю реабілітовано. Реабілітація сприяла пожвавленню його діяльності на ділянці культури. Від 1991 по 2004 рік він був головним організатором Міжнародних фестивалів духовної пісні східного обряду у Кошицях. За цей період у фестивалі брало участь 168 хорів (деякі і кілька разів), з того 107 закордонних (з них 50 з України).

Від 1991 року і по сей день Л. Довгович є головою Крайової пластової старшини Словаччини. Український пласт під його керівництвом, за активної допомоги дружини Олени та його синів, щороку влаштовує літні пластові табори, а від 1993 року ще й Літню школу україністики. У 20-ти літніх таборах і кількох короткочасних літніх та зимових зустрічах брало участь близько 2200 молодих людей.

У 1994 році Л. Довговича було обрано першим заступником президента Європейського конгресу українців, а від 1997 року до 2005 року він був президентом ЕКУ. Від того ж 2005 року він є Почесним членом Президії ЕКУ. Крім того, від 2001 по 2006 рік Л. Довгович – член президії Української Всесвітньої координаційної ради в Києві.

За самовіддану працю на ниві розвитку української культури Л. Довговича після проголошення незалежності України (за яку він боровся і страждав) було нагороджено кільканадцятьма відзнаками, з яких найвизначнішим є: Медаль св. Володимира Великого СКУ „За  визначну працю у зміцненні української громади в Європі та для добра Української держави (2005),  Срібна медаль Міністерства внутрішніх справ Словаччини „За активну транскордонну співпрацю між Словацькою республікою та Україною“ (2005), Орден Президента України Віктора Ющенка „За заслуги ІІІ ступеня“ (2007), Медаль Братства ОУН – УПА (2008) та Орден Хрест звитяги “За заслуги в національно-визвольній боротьбі та в розбудові Української держави“.

*        *       *

У 2013 році Левко Довгович видав у Пряшеві понад 500-сторінкову книжку своїх спогадів „Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424“, що вийшла у двох версіях – українською та словацькими мовами. Цю книгу можна без перебільшення назвати найвизначнішим твором української мемуарної літератури Словаччини, але й одним з найвизначніших творів загальноукраїнської мемуарної літератури. В ній автор розповів про свій родовід та дитинство у роки війни. Основну частину книги займають детальні описи перебування автора у в’язницях і таборах Радянського Союзу ним жартома названих „Туристика по сталінських курортах“ (с. 55-416). Кожен із 49 підрозділів цієї частини засвідчений конкретними фактами, іменами та документами, переважно взятими із його судової „Справи“. Цей розділ не можна читати без хвилювання. Диву даєшся, як усе це могла витримати молода людина від 14 по 20 рік. Не менш зворушливі є й дальші розділи: про повернення в Україну, перебування в Ужгороді, переселення у Чехію, працю у Пряшеві та Кошицях.

У додатку книги подані фрагменти з літературної творчості Левка Довговича, його короткий життєпис з наголосом на суспільно-громадську та мистецьку діяльність, списком нагород та 91 фотографією й фоторепродукцією (с. 473-516).

*       *       *

На кінець я хочу сказати пару слів про свої взаємини з Левком Довговичем. Його ім’я я вперше почув під час навчання в Празі наприкінці 50-х років, однак особисто познайомився з ним після його приїзду до Пряшева у середині 60-х років. Поєднувала нас спільна любов до українського фольклору і його надзвичайно успішна праця з молоддю. У 1968-70 роках він навіть був моїм заочним студентом у Пряшівському університеті: разом з Іваном Мацинським слухав мої лекції з українського фольклору. На жаль, у 1971 році майже одночасно нас обох звільнили з університету – його з навчання, мене – з роботи. Це нас духовно зблизило, хоч наші шляхи розійшлися. З Пряшева Левко виїхав у Кошиці, я – в рідний Курів.

У 1989 році нас майже одночасно реабілітували і я став великим прихильником його „Карпат“ та, зокрема, „Пласту“, у літніх таборах якого від раннього дитинства виховувалися мої онуки Михаєла та Юрко. Я можу з чистим сумлінням ствердити, що у змислі української національної загартованості пластове таборування дало їм більше, ніж школа, хоч обоє вони відвідували Пряшівську З’єднану школу ім. Тараса Шевченка з українською мовою навчання. Я є гордий на те, що мої онуки є в пластовому проводі, а в літніх зустрічах є членами таборової булави, виконуючи обов’язки керівників груп.

До 70-ліття з дня народження Левка Довговича я опублікував статтю-інтерв’ю „Від в’язня ГУЛАГу до президента конгресу“ („Дукля“, 2005, № 5, с. 65-74), яка була найгрунтовнішим аналізом життя і діяльності ювіляра, публікованим до того часу. З поштовху даної статті ужгородські краєзнавці знайшли у Державному архіві Закарпатської області судову „Справу“ („Дело“) Л. Довговича, яка повністю підтвердила його відповіді на мої запитання відносно його арешту та засудження.  На її основі журналіст І. Лукаш опублікував у газеті „Ужгород“ (19 листопада 2005 року) статтю „У московській „Бутирці“ від розстрілу його враятувало… неповноліття“, якою його було остаточно реабілітовано і в Україні.

Окремі статті я присвятив і 75-літтю Л. Довговича („Срібна земля-Фест“, Ужгород, 2010, № 35, с 4) та життєвому ювілею його дружини Олени („Нове життя“, 2007, № 19-20, с. 5-6 та № 27-30, с. 7).

У співавторстві з музикознавцем І. Д. Гамалкою я опублікував статтю про Л. Довговича в „Енциклопедії  сучасної України“ (т. 8. 2008, с. 177). В тій же енциклопедії появилися і мої статті з фотографіями про його старших синів Святослава та Ігоря (там таки с. 176-177). Цими статтями імена усіх трьох Довговичів були введені в історію України.

Вже той короткий аналіз життя і діяльності Левка Довговича свідчить про те, що Закарпатська Україна  та Пряшівщина мають в його особі патріота, який по праву може сказати (чи заспівати) „Я за тебе, Україно муки тяжкії терпів“, а після звільнення від цих мук усе дальше життя присвятив українській національній ідеї. В цьому відношенні він один у Словаччині зробив більше, ніж деякі офіційні установи.

Вітаємо його з життєвим ювілеєм, а до дальших років бажаємо йому, головним чином, доброго здоров’я, аби він і надалі міг радувати нас новими концертами, пластовими таборами, літніми школами україністики та втілювати в життя ідею самостійної й незалежної України.

Микола Мушинка

Левко Довгович - диригент

Обкладинка книжки спогадів Л. Довговича (2013)

Грамота ордена Л. Довговича „Хрест звитяги“ (2010)

Український хор у Празі. В центрі: диригент Ольга Дутко та чеський україніст Франтішек Главачек (1959)     

Різдвяний концерт Українського хору в Празі. На передньому плані Л. Довгович (1960)

Дует членів хору „Весна“: Л. Довгович та Анна Ярощак (1971)

Мер м. Кошиці Зденко Требуля вручає Л. Довговичу Приз м. Кошиці (2002)

Хор „Карпати“ диригує Л. Довгович (2012)

Л.Довгович – диригент зведеного хору Міжнародного фестивалю духовної пісні у Кошицях (2000)

Учасники Крайового пластового табору „Карпати“ на зустрічі з генеральним консулом України у Пряшеві Ольгою Бенч та консулом Оксаною Ліщишин (в центрі; 2011)

Учасники Крайового пластового табору „Карпати“ перед  таборовою домівкою „Злата Ідка“ у Словаччині (2012)

Учасники наради ЄКУ в Празі 2003 р. Третій справа Л.Довгович

Л.Довгович диригує концерт зведених хорів IV Всесвітнього форуму українців у Палаці „Україна“ в Києві (2006)

Родина Довговичів на святкуванні 60-ліття дружини Левка Олени      (2007) 

Теги: Левко Довгович

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати