ХРАМИ У ВОГНІ

Так само на цьогорічне Різдво вогонь перетворив на попіл церкву у селі Волошки, що під Ковелем на Волині, Ця церква, також названа іменем Святого Миколая, споруджена у 1845 році. Є особисті свідчення Лесі Українки, що в ній молилася сама поетеса..

Отож, за попередні два роки, а саме протягом 2005-2006 вогнем знищено одинадцять храмів. Цей матеріал — далеко не перша спроба відповісти на запитання, чому так легко і, головне, безкарно втрачаємо національні надбання.

Не піддалися руйнуванню — горять у полум’ї
З цих храмів у 2005-му один згорів і в ЗАКАРПАТТІ — у селі Росішка Рахівського району. Двома ж роками раніше з тієї ж причини втрачено винятково гарну церковцю у с. Нересниця Тячівського району. Так недолуго прощаються сучасники зі скарбами, що дійшли до них із минувшини. Ще в 20-ті роки минулого століття чеський мистецтвознавець, етнограф, фотограф Флоріан Заплетал, який подорожував тоді краєм за Карпатами, детально описував і фотографував найцінніші пам’ятки. У ті часи налічувалось 132 дерев'яні церкви і близько 100 дзвіниць.

Сьогодні, стверджує дослідник церковної архітектури, член консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при Закарпатській облдержадміністрації Михайло Сирохман, збережено 118 дерев'яних церков і дзвіниць, збудованих упродовж останніх сторіч. Більшість із них, каже, є архітектурними шедеврами. Втім, історико-архітектурне значення мають усі без виключення. Зводячи ці храми (зазвичай — без жодного цвяха!), теслярі досягали майже ідеального синтезу архітектури, різьбярства, стінопису й малярства. Кожен храм вдало вписаний у навколишню місцевість, рідко який повторюється за формами.

Про тонку роботу майстрів нічого й говорити. За часів безбожництва, заохочуваного в радянський період, частину дерев’яних церков було втрачено. За словами того ж Михайла Сирохмана, із 1945 по 1985 роки в Закарпатті згоріли, були розібрані або ж влада санкціонувала природну руйнацію 26 дерев'яних храмів. Однак храми, взяті тоді на облік як пам’ятки дерев’яної архітектури, усі збереглися. Вціліли їхні старовинні іконостаси, ікони.

Початок 90-их років минулого століття ознаменувався незворотними втратами церков. Там свічку непогашену залишили, там сталося замикання в електромережі, там проводили ремонтні роботи і чогось не догледіли, там блискавка вдарила, а результат один: втрачено ще одну пам’ятку, яка увібрала в себе натхнення теслярів, радувала око і зігрівала душу десятків поколінь.
Підраховано, що в Закарпатській області від 1991 року перестали існувати одинадцять (!) храмів. Більшість згоріли, але кілька селяни розібрали за мовчазної згоди влади. Показовим є відхід у вічність унікальної церкви 1512 року у селі Кобилецька Поляна, що в Рахівському районі..

Спочатку, начебто, збиралися перевезти її до музею, для чого і розібрали. Та через якийсь час місцевий православний священик відправив над розібраною перлиною дерев'яної архітектури службу Божу і її ...спалили! Такий, мовляв, гуцульський звичай. Деякі з місцевих стверджують інше: зробили це для того, щоб церква не дісталася греко-католикам.

... І "КАБІНЕТИК" ДЛЯ СВЯЩЕНИКА

Було це досить давно, а тепер така загроза нависла над храмом у іншому селі тієї ж Рахівщини — Білині. Там громада взялася споруджувати нову камінну церкву довкруж старої, дерев’яної. Під приводом, що слід проводити моління в новій церкві, як буде готова, стару розберуть. І її, мабуть, чекає смерть у вогні. Влада знов-таки не втручається.

Ще над церквами одна за одною знущаються «червоні півні». У особливо «врожайному» 2003-му згоріли аж чотири! Біда церков і в тому, що їх перекривають бляхою, інтер’єри оббивають вагонкою, перемальовують іконостаси. В одній із церков навіть змінено перепланування в захристі, щоб розширити «кабінетик» для священика. І це при тому, що закон категорично забороняє будь-які втручання у вигляд пам’ятки.

У часи Чехословаччини храми, над якими нависала загроза втрати, влада викуповувала від громади, перевозила вглиб країни та встановлювала заново. Так було зроблено з 5 дерев’яними церквами. Вони збереглися й по сьогодні. Подібним чином спробували діяти й нинішні закарпатські власті, навіть визначили дві церкви, що вимагали негайного порятунку. Для однієї — з села Дешковиця Мукачівського району — навіть вже розчистили майданчик, де колись була обласна дошка пошани, біля облдержадміністрації. Та не врахували, що для перенесення споруди, яка має статус охоронної, слід підготувати проектно-кошторисну документацію. На цьому й «спіткнулися»: коштів не передбачили, а «специ» з проектного інституту у Львові, за словами Михайла Сирохмана, запросили аж 160 тис. грн. Ось і стоїть майданчик порожній, а церква доруйновується.

КОШТИ З ПРГРАМИ ЗДАТНІ КОЧУВАТИ

Комплексна програма збереження культурної спадщини, прийнята в області на 2006-2015 роки, дала надії на кращу долю цінних архітектурних, історичних об’єктів. Передбачає щорічне виділення 10-мільйонних сум на збереження. Коли дійшло до діла, то гроші виділила лише обласна рада, та й то всього 250 тис. грн. Їхнє витрачання вартує того, щоб зупинитися окремо. Про це розповів методист з охорони культурної спадщини управління культури Закарпатської облдержадміністрації Іван Демко.

«Наш відділ намагався розподілити ці невеликі кошти так, щоб була якомога більшою віддача. Але у вирішальний момент більше половини суми — 140 тис. грн. — в авральному порядку було перекинуто на Ужгородський замок. Чи варто виділяти й так обмежені кошти з «охоронної» програми на ремонт замку (начебто, на виготовлення проектно-технічної документації), коли на нього наприкінці серпня 2006 року цільовим спрямуванням держава виділила 3 млн. 200 тис. грн.? Ні, переконаний Іван Юрійович.

Закон про охорону культурної спадщини 1978 року був набагато кращим, ніж діючий нині, вважає Демко. Тоді набагато простіше було притягнути порушника до відповідальності, ніж зараз. Закон, прийнятий в Україні у 2000 році, є розпливчастим у формулюваннях. Він не працює, на нього не звертають уваги. Жоден із прокурорів часів української незалежності не захистив від знищення, спираючись на цей закон, жодну із закарпатських пам’яток. Не покарані ті, чия халатність призвела до загоряння церков. За рідкісними винятками, не знайдені викрадачі цінних іконостасів, ікон. Складається враження, що перлини дерев’яного зодчества існують у правовому вакуумі. Стежити за виконанням законів України, оберігаючи пам’ятки нашого народу, які не мають аналогів у світі, від крадіїв, варварства і безкультур’я нема кому. Мовчать прокуратура, міліція, СБУ. Не чути голосу обласного відділення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

У Закарпатті є кілька прикладів належного оберігання зразків народної архітектури. Більшість потребують ремонту, реставрації. А от на території Східної Словаччини з 27 пам’яток, які охороняються державою, за більш ніж півстоліття не втрачено жодної! Всі вони дбайливо обгороджені, нікому й на думку не спаде перекривати їх на свій розсуд чи перемальовувати іконостас. До ідеального стану доведені дерев’яні храми (до речі, конструктивно близькі до закарпатських) у сусідній Румунії. Нашим пам’яткам доводиться існувати, сподіваючись хіба що на ентузіастів і спонсорів.

УПРАВЛІННЯ "ПОМЕРЛО", А ЯК ЖИТИ ПАМ’ЯТКАМ?

Від середини 2003 до початку 2005 року в Закарпатській облдержадміністрації діяло управління з охорони пам’яток культурної спадщини. Його працівники мали на меті укласти новий перелік пам’яток історії та культури, щоб унести їх до Державного реєстру. Для цього слід було наново облікувати все, що втратили і що маємо, в якому стані об’єкти. Аж поки не грянула «помаранчева» революція. Прийшовши до влади, нова владна команда ліпшого не знайшла, як … ліквідувати управління. Його працівників «приєднали» до управління культури та туризму.

Позбавлені колишніх повноважень, печатки і самостійності ті ж таки працівники ще більше вгинаються під вагою проблем. Державного реєстру пам’яток історії та культури, підготовленого за незалежної держави Україна, як не було раніше, так немає і тепер. «Ми — єдиний регіон в Україні, в якому немає управління з охорони культурної спадщини. Лише чітка вертикаль — від Кабінету міністрів до райдержадміністрацій і міськвиконкомів — допоможе встановити порядок. На місцях слід мати хоч би по одному інспектору, тоді можна чогось чекати, — сказав Іван Демко. І додав. — Закарпаття за насиченістю пам’ятками випереджає навіть Львівщину, та повага тут до минувшини у влади далеко не така, як там. У місті Лева охороною спадщини займаються 8 осіб, а на рівні області — аж 22. У нас же про всіх і про вся — троє працівників. Звідси й результат».

P.S. Найсвіжішою втратою на Західній Україні є церква Богоявлення Господа нашого Ісуса Христа в селі Головецько Сколівського району Львівської області. Під час пожежі храм згорів повністю. Був збудований у 1873 році. Перестав існувати 28 січня 2007 року.

На ФОТО: Церква св. Миколи Чудотворця та дзвіниця у селі Данилово Хустського району (1779 рік) — один із небагатьох дерев’яних храмів, збудованих у готичному стилі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати