Олексій Луговой: "Мені в житті таланило на хороших людей..."

Уродженцю Ужгорода часів Чехо-Словаччини довелося бути свідком відходу краю до Австро-Угорщини, короткий період пожити в Карпатській Україні, зустріти День Перемоги в Празі, а далі, прийнявши радянське громадянство, разом із батьками повернутися на Закарпаття. Проте і тут надовго не затримався: здобувши освіту біолога-зоолога, “рушив” по заповідниках колишнього СРСР, зокрема Астраханському, Карпатському, “Розточчю” на Львівщині, де пропрацював понад 20 років. Це свого роду рекорд: серед орнітологів Західної України Олексій Євгенович вважається науковцем із найбільшим досвідом “заповідної” роботи. Ще тривалішим є час його викладання у вузах, з якого найпліднішим вважає період у Мордовському педагогічному інституті, де з викладача виріс до завідувача кафедри та декана хіміко-біологічного факультету і заснував школу орнітологів. Ужгородський орнітологічний клуб, що згодом увійшов до Закарпатського відділення Українського товариства охорони птахів, теж завдячує своєю появою Олексію Луговому. Він може похвалитися і чималим “друкованим” науковим доробком: понад 270 статей, монографій, довідників, ряд книжок, численні публікації в періодичній пресі. Однак не лише питання суто професійні спонукали його звертатися до публічних виступів - Олексій Євгенович і нині активно реагує на реалії нашого життя, продовжуючи й у 80, які зустрів днями, залишатися небайдужим до всього, що з нами відбувається.

- Олексію Євгеновичу, ви задоволені тим, як склалося ваше життя?

- Не варто нарікати на своє життя - як склалося, так і склалося. Тим паче, що в мене воно виявилося доволі вдалим, незважаючи на мінливості долі. Хоча б тому, що я 54 роки живу зі своєю Лією Олександрівною душа в душу, ми виростили 3-х дітей, котрі нас люблять і дбають про нас, маємо 6-х онуків, з’явився й правнук Олексій ІІІ, як я його жартома називаю, оскільки, окрім мене та нього, є ще один Олексій - онук.

А ще мені в житті таланило на хороших людей. Хтось пробивається через терни до зірок, у мене ж усе складалося гладко, і не в останню чергу завдяки небайдужому ставленню оточуючих. Тому хочу їх згадати. Так, із Праги на постійне проживання в Ужгород наша родина повернулася 26 серпня 1948 року. Зрозуміло, що про жодні вступні іспити до місцевого університету вже не йшлося: за кілька днів мав початися навчальний рік. Ми з батьком звернулися до ректора (тоді Ужгородський університет очолював хімік Аркадій Михайлович Курішко) і пояснили, що довго чекали на візу, тому й затрималися із переїздом (я навіть вступив до Празької лісотехнічної академії, аби не втрачати рік). Ректор до нашої ситуації підійшов зовсім не по-чиновницьки: “Який факультет вам підходить?”. Оскільки вступав на лісотехнічний, а такого в Ужгороді не було, обрав біологічний. А протягом місяця мав скласти іспити… Наступним був Ілля Іванович Колюшев. Він загалом відіграв важливу роль у моєму житті. Саме він прищепив мені любов до зоології, з ним ми обійшли чимало цікавих місць Закарпаття, а його курс з охорони природи настільки захопив мене, що по закінченні університету вирішив попроситися на роботу в систему заповідників СРСР. Ілля Іванович написав мені рекомендаційного листа, і згодом я отримав направлення в Туркменію. А коли в главку в Москві подивилися мої документи, Таманцева, чудовий орнітолог, запропонувала пройти стажування в Дарвінському заповіднику на Вологодщині у відомого еколога та орнітолога Юрія Андрійовича Ісакова, а потім на вибір - Чорноморський чи Астраханський заповідники. Я вибрав останній. Там теж усе складалося благополучно. Робота буквально захоплювала. Щоправда, коли в нас із Лією Олександрівною з’явилося 2 дітей, 6-метрової кімнатки стало явно замало. Тому я звернувся в главк із проханням направити мене на роботу в той заповідник, де отримав би квартиру. Мені запропонували Майкоп. Навіть устиг з’їздити туди “прицінитися”. А в цей час новий директор Астраханського заповідника на прийомі в І секретаря обкому партії Ганенка обмовився, що через відсутність житла втрачає хорошого спеціаліста, котрого планував зробити своїм заступником. За кілька хвилин у телефонному режимі моє квартирне питання було вирішене, а згодом у першому новозбудованому будинку ми отримали хорошу 2-кімнатну квартиру.

- І нікого ніколи не бентежило, що ви син білоемігранта?

- Усе ніби складалося. Проте захворів син, і слід було змінювати клімат, тому вирішили повернутися на Закарпаття. Приїхали в Ужгород. Я влаштувався на роботу в зоомузей Ужгородського університету. Його завідувач Василь Талпош, повважавши, що я краще підходжу на цю посаду, бо маю багаторічний досвід роботи в заповідниках, добровільно (!) поступився мені місцем. Інший приклад. Маючи таке походження й будучи безпартійним, під час роботи в Мордовському педінституті захистив кандидатську дисертацію і згодом став деканом.

- Як ви туди потрапили?

- Знов-таки вирішальним фактором стала квартира. На той час ми вже мали 3 дітей, а з житлом в Ужгороді питання не вирішувалося. Тому, прочитавши в газеті оголошення, подав документи на конкурс до Мордовського педінституту, де обіцяли надати й квартиру. А невдовзі мені зателефонували: “Ваша дружина - теж біолог. Забезпечимо роботою і її”. Це був ректор Микола Миколайович Молін. Починав я викладачем, а захистившись, став доцентом і деканом факультету. Кандидатська була написана за матеріалами досліджень орнітофауни в Астраханському заповіднику. Я надіслав її поштою в Горький (нині Нижній Новгород) професору Воронову, котрого навіть в очі ніколи не бачив, із запитанням, чи приймуть до захисту. У відповідь отримав: “Давно пора було захищатися. Ми вас за працями добре знаємо”. А через місяць уже був і захист. Опонентами виступили він та професор Гладкова з Москви, лауреат Сталінської премії, один із кращих орнітологів… Більше того, оскільки в Мордовії на той час ще не було біологів, котрі вивчали птахів, створив там орнітологічну школу, виїжджав зі студентами в експедиції. А результат такий, що мої учні Лисенков, Орєхов, Бухаркін досягли наукових висот. 10 років тому, коли я вже давно жив на Закарпатті, нас із дружиною запросили в Саранськ, де з нагоди мого 70-річчя влаштували наукову конференцію. Зайве казати, якою хвилюючою була зустріч із колишніми колегами та учнями. Вони за цей час створили орнітологічну лабораторію й на видному місці повісили мій портрет; видають Мордовський орнітологічний вісник… І цей чудовий край я мав необережність покинути на початку 80-х та повернутися на Закарпаття - тягло додому. Подав документи на конкурс в університет. Отут мені й пригадали моє білоемігрантське поход-ження: “Його батько нас шаблями рубав…”. По-перше, нікого тут шаблями не рубали, бо на Закарпатті не було громадянської війни. А по-друге, мій батько не воював у Білій армії - сам кубанський козак, він із фронтами Першої світової потрапив до Бессарабії, навіть бачив Котовського, котрий звав його до себе у військо. Коли Бессарабія відійшла до Румунії, з великою групою емігрантів перебрався на Підкарпатську Русь, оскільки не сприйняв радянську владу. Став чеським службовцем - служив у землеробській конторі, бо мав фах агронома (тоді це поняття було ширше: так називали людину, котра займалася не лише рослинництвом, а й тваринництвом; тато більше займався зоотехнікою). В Ужгороді наприкінці 20-х він випустив ряд посібників із тваринництва русинською мовою.

- Так ось звідки ваше захоплення біологією…

- Так, але це вже сталося пізніше, коли ми жили в Празі. А доти були інші “університети”. З дитинства я однаково добре розмовляв російською (з батьком) та німецькою (це була рідна мова моєї мами, уроджен-ки Відня). Навчання ж у школі розпочав русинською. Продовжив українською за часів Карпатської України в Севлюші, куди ми втекли після того, як до Ужгорода ввійшли угорські війська. Там мене записали до пластунів, і пам’ятаю, як нас на вантажівці возили на паради до Хуста. А коли й Севлюш зайняли угорці, ми з мамою повернулися до Ужгорода, і я почав ходити до угорської школи. Батько на той час уже перебрався в Прагу, влітку до нього приєдналися й ми. Я вступив до російської гімназії, яку створили емігранти. До речі, там навчалося багато закарпатців, Василь Комендар - теж кілька років був її учнем.

- А що то за випадок із допитом у гестапо?

- Наша сім’я жила за 60 км від Праги, де працював батько. Я ж мешкав у гуртожитку при гімназії, а додому їздив по вихідних і на канікули. Якось у поїзді розговорився з чехом. Той розпитував, де живу, вчуся, потім перейшов на політику. А тут саме закінчилася Сталінградська битва. Я візьми і скажи, що доб’ють скоро німців… Одного дня в наш двір заїхав “зелений антон” (як у нас “чорний ворон”), і мене, 13-річного, разом із мамою забрали на допит у гестапо. Виявилося, мій попутник був провокатором і всю подорожню історію детально виклав у доносі. Мама зблідла, одразу ж перейшла на німецьку, сказавши, що я живу в гуртожитку й там такого навчився, а вдома нічого подібного чути не можу. Слідчий трохи пом’якшав, коли почув німецьку, потім і зі мною заговорив цією мовою, а згодом відпустив нас. Ніби інцидент був вичерпаний, та коли 1 вересня я прийшов до школи, то почув, що мене відрахували. А батька поставили перед вибором: або я продовжу навчання в німецькій гімназії з одночасним вступом у гітлерюгенд, або взагалі не вчитимуся. Ми пристали на другий варіант, і я почав працювати в сільськогосподарській лабораторії, де визначали вміст азоту і фосфору в ґрунтах. Мені як препаратору належало щодня зробити 120 наважок по 5 грамів і стільки ж по 150. Так минув 1944-й, аж до травня 1945 року. А 5-го, коли почалося Празьке повстання, мене викликав начальник і спитав: “Пам’ятаєш чехословацький прапор? Малюй і вивішуй на вікно та хутчіш додому, бо зараз таке почнеться…”

- Визволення Праги бачили?

- Звісно ж! З 5 травня ми будували барикади, по радіо безперервно передавали різними мовами: “Прага повстала. Просимо допомоги”. Всі сподівалися, що на допомогу прийдуть американці, котрі були за 80 км. Та вони чомусь тягли. За 350 км прорвалася Червона армія. До речі, (про це нині не говорять) окремі підрозділи РОА (власівці) перейшли на бік повсталих і своїми гарматами допомагали їм відбиватися від німецьких танків. Але коли вранці 9 травня повідомили, що “Руда армада” на підступах до Праги, вони почали тікати, аби здатися в полон американцям. А десь о 10 годині по нашій вулиці, неподалік центру, вже їхали радянські танки. Червоноармійців захоплено зустрічали пражани, а ті роздавали шоколад і сигарети. Ми з моїм приятелем Борисом Андрейком разом із солдатами теж проїхалися Прагою. До речі, то був Пасхальний тиждень. І паски того року освячували не в неділю, а вже наступного після визволення Праги дня, в четвер, у православному Ольшанському храмі.

…Мій батько зайнявся постачанням армії коней, за що навіть отримував подяки; за потреби був перекладачем. Їздив по частинах із батьком і я. Одного разу червоноармійці подарували мені гімнастьорку, і я красувався в ній по Празі. А з осені продовжив навчання в рідній гімназії. Щоправда, тепер нею опікувалося Посольство СРСР у Чехословаччині, тож атестат зрілості я отримав радянського зразка.

- А що спонукало до переїзду в Радянський Союз?

- Можливо, це нині звучить і пафосно, але туга за батьківщиною. Тож у 1946 році, щойно з’явився указ Сталіна про те, що колишні жителі Російської імперії можуть узяти громадянство СРСР, батько вирішив відмовитися від чеського і повернутися в Радянський Союз. Хоча на той час він очолював у міністерстві сільського господарства великий відділ, у центрі Праги в нас була чудова квартира.

- Як на це відреагувала мама?

- Вона, як і будь-яка любляча дружина, прийняла рішення чоловіка.

- Не побоювалися переслідувань?

- Нині, аби згустити фарби, розповідають багато жахів про ті часи. Ми поверталися в СРСР (це вже було 1948 року) великим ешелоном. Разом із нами їхала родина інженера Сергія Шубіна (до речі, він воював у Білій армії). В Донецьку (тоді Сталіно) вони отримали 3-кімнатну квартиру, мені доводилося бувати в них у гостях. Сергій Сергійович працював інженером на шахті. Поверталася й сім’я Булгакова, останнього секретаря Льва Толстого. Він став директором музею в Ясній Поляні, там і похований. Знаю багатьох інших емігрантів, котрі добровільно прийняли громадянство, і до них радянська влада поставилася лояльно.

- Де ви оселилися?

- У нашому будинку, який батько побудував ще 1937 року на Кальварії (він і досі є). Тоді ми там пожили буквально 4 місяці, а коли приїхали вже до СРСР, оскільки мали всі документи на хату, нам її повернули. Тато короткий час був директором університетського ботсаду; почав будівництво Концівської птахофабрики; працював озеленю-вачем в облавтодорі - дерева вздовж траси Ужгород-Мукачево висаджували під його керівництвом - і водночас викладав в УжДУ тваринництво; я в нього навіть іспит складав. А потім на щойно створеному сільськогосподарському факультеті Якутського університету відкрив кафедру зоотехнії, навіть випустив підручники якутською мовою. Звідти і вийшов на пенсію.

- У вас як вималювалась орнітологія?

- В Ужгородському університеті в 1946 році був заснований зоомузей, у якому я згодом і працював. Його керівниця Мар’я Яківна Кучеренко була фанатично відданою справі людиною. Коли вона дізналася, що в мене, студента-першокурсника, є рушниця, пропонувала час від часу відстрілювати екземпляри птахів в околицях Ужгорода для музею.

- А звідки у вас була рушниця?

- Улітку, ще коли ми жили в Празі, канікули я проводив у ґаздів під містом. А у вихідні хазяїн брав мене на полювання загонщиком. Це мені так припало до душі, що й сам захотів стати мисливцем. Згодом придбав рушницю і навіть пройшов лісову практику під Маріанськими Лазнями, плануючи вступати до лісної академії, де лісова справа й мисливство вивчалися разом… Так от, під час роботи над колекцією для зоомузею і зародився інтерес до світу птахів. А коли потрапив до Астраханського заповідника, отам побачив пташине багатство: пелікани, білі, жовті, руді чаплі, качки, коровайки - описав 257 видів пернатих дельти Волги. Це таке місце, де на прольоті та на линьку скупчуються мільйони птахів. Коли Хрущов 1960 року відвідав заповідник і побачив величезну кількість диких качок, вирішив, що було б доцільно навесні сюди масово випускати свійських - вони знаходитимуть тут достатньо корму, а восени їх можна буде відловлювати для продажу. Він був майстром грандіозних проектів. Тож наступної весни місцевий радгосп отримав інкубатори та яйця свійських качок. Експеримент, звісно ж, не вдався.

- І що, ви бачили Хрущова?

- Не лише бачив, а й проводив для нього та його колег Вальтера Ульбрихта з НДР і Яноша Кадара з Угорщини півторагодинну екскурсію по дельті на моторному човні. Пригадую, як здивувався Микита Сергійович, коли кожного з гостей я привітав його рідною мовою. Не знаю, чи це якось вплинуло, але на екскурсію вирушили лише ми 4-ро. Дорогою Хрущов цікавився побаченими птахами, він непогано знав качок. Під час поїздки йому в голову прийшла ідея про те, що слід перегородити маленькі природні рукави дельти дамбами і на затоплених таким чином прибережних зонах закласти рисові поля. Я заперечив, пояснивши, що це заважатиме нересту осетрів. А він відповів: риби можуть долати такі перешкоди, й навіть водоспади, про це він знає з фільмів про природу, які часто дивиться зі своїми онуками. Зрештою вирішив проконсультуватися в Москві зі спеціалістами. На відміну від “качачої”, ця ідея не мала продовження.

Повертаючись до розмови про різноманіття орнітофауни, хочеться згадати про моє відрядження до Кизил-Агацького заповідника в Азербайджані, майже на кордоні з Іраном, місця масової зимівлі птахів. Там одночасно збирається стільки пернатих, що на годівлю летять у кілька поверхів, одні над іншими. Це важко собі уявити. У цьому місці зимують і фламінго. І коли тисячі цих птахів здіймаються над водою, через біле оперення і червоні крила з чорними кінчиками здається, море зайнялося. Неповторне видовище!

- Як познайомилися з дружиною?

- Це ціла історія. Вона випускниця Горьківського університету. А познайомилися ми в Дарвінському заповіднику, де Лія Олександрівна проходила практику. Коли прибув туди, мене зустріли словами: “Здрастуйте, товаришу Луговой”. - “А звідки ви знаєте, що це саме я?” - “Та ви ж у капелюху”. Там уже чули, що на стажування має прибути якийсь “чех”, от і “вирахували” мене. Лія була серед тих, хто бачив момент мого прибуття, і я, як виявилося, справив на неї неприємне враження. Потім познайомилися, разом бували на студентських вечірках. На цьому знайомство і закінчилося. А через рік, коли я вже працював в Астраханському заповіднику, Лія потрапила туди на практику, і я став її керівником… Потім було листування. Коли ж вирішили побратися, я заїхав в Арзамас, де Лія працювала за направленням, нас за 5 хвилин розписали, і ми звідти вирушили в Горький до її батьків. Там відзначили весілля. Наступного дня я поїхав у Ленінград на наукову конференцію. І з’їхалися аж через 2 місяці. Таким чином, ми побралися в січні, а “весільну подорож” здійснили в травні, помандрувавши на вітрильному човні по безлюдних островах Північного Каспію… Вибір виявився на все життя. Чудовий вибір.

- Продовжувачі вашої справи є?

- Син Олег. Він біолог, працює в зоомузеї Ужгородського університету. А ще багато моїх учнів у Саранську. Є й тут. Моя аспірантка Оксана Станкевич, нині вже кандидат наук, Людвіг Потіш, доцент УжНУ, Льоня Покритюк із Берегова, котрий пише статті по совах, недавно чергова вийшла в Москві. Усі вони свого часу займалися в мене в орнітологічному клубі… А що сам не захистив докторську, напевно, забракло наполегливості й посидючості. Та не шкодую анітрохи, бо життя весь час захоплювало цікавими проектами, і було б жаль щось пропустити.

Теги: Олексій Луговой, орнітолог, заповідник, університет

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати