Розкраєні. Як село на кордоні стало торговельною хвірткою до ЄС

Репортаж із Великих і Малих Селменців – села, розділеного українсько-словацьким кордоном.

Розкраєні. Як село на кордоні стало торговельною хвірткою до ЄС

– Добрий день, злати словаци, пойдте до обходу, чекам на вас, – з-за дверей обшитої вагонкою прибудови визирає усміхнене обличчя біловолосої продавчині. – Просим трішки, трішки, понощічки, гачки, гачурки, романтично-сексуальні, всі маю!

Коротка зачіска та яскравий макіяж жінки магнітом притягують погляд. На вітрині крамниці з одягом, де вона торгує, видно весь асортимент: від шапок із бірками Adidas та Lacoste до светрів Tommy Hilfiger. На цінниках – незвичні для України числа 8, 12, 5. Тут усе в євро.

– І про вас, і про дєткі, і про бабушки, і про дєдушки, – примовляє жінка словацькою. Цю та угорську мови тут, у Малих Селменцях, що розташовані за шістнадцять кілометрів від Ужгорода, чути найчастіше.

– Так склалось у силу життєвих обставин, – пояснює Людмила Миколаївна, яка живе в селі вже дванадцять років. Російська філологиня за освітою, вона легко переходить на будь-яку місцеву мову, хоч рідною вважає українську. – Шандора Петефі, як і Яна Неруду, напам’ять читати не буду, а от два слова скажу.  Беріть, беріть, – припрошує. – І до костьолу, і до дівадла, і до праци.

Тут, біля українсько-словацького пропускного пункту «Малі Селменці – Вельке Слеменце», боротьба за увагу та конкуренція – природні речі. В селі на двісті людей без вихідних та перерв працюють шістдесят два магазини. У втричі більших словацьких Вельких Слеменцях, натомість, крамниці всього три – та й ті в неділю зачинено. Що спричинило торговельний рай на українському боці та чим відрізняється життя на словацькому?

– Беріть, усе решта розкажу, – запевняє продавчиня. – Ці шкарпетки – термо, екологічно чисті. Бігатимете в них по воді як Ісус Христос!

РОЗЛАМАНА ХЛІБИНА

Молитву чутно трохи здалеку. Йду на спів як на орієнтир у густому тумані. Підходжу ближче, відчиняю важкі дерев’яні двері – на ранковій літургії у Малих Селменцях зібралось понад два десятки людей. Одягнені просто, в сірі або чорні зручні пальта. І можна думати, що це звична церква в типовому українському селі. Доки вухо не вловлює слова.

Дев’яносто п’ять відсотків населення Малих, як і Великих Селменців – етнічні угорці. Так є вже понад шістсот років, скільки існують ці поселення – і майже стільки ж Селменці жили єдиною громадою: ділили одну школу, кладовище, церкву. Навіть за світових воєн, коли Закарпаття належало то Чехословаччині, то Австро-Угорщині. Усе змінилось 1946-го, коли східна частина поселення відійшла Радянському Союзу, а західна – Чехословацькій соціалістичній республіці. Селменці розламали навпіл, наче буханець хліба.

Десятки родичів та друзів, які раніше спілкувалися щодня, тепер могли хіба що бачити одне одного крізь високу сітку з колючим дротом. Щоб повідомити новини, гучно співали спеціально складених пісень чи перекидали через огорожу курей із прив’язаними під крилами записками. Щоб відвідати рідних, їхали по візу в Ужгород чи Кошиці, долаючи замість кількох метрів 150 кілометрів і тижнями чекаючи на дозвіл. Якого могли й не дати.  

За цим колючим дротом наречена у весільній сукні махала рукою мамі, не маючи змоги обійняти. Так люди прощалися з померлими, дивлячись на виставлену по той бік кордону труну. Так бабусі спостерігали як ростуть їхні внуки. Так тривало п’ятдесят дев’ять років. Навіть коли залізна завіса вже давно впала, ця – трималась.

– Ось тут кордон, бачите. До того села всього вісім метрів, – показує рукою з вікна власного будинку літній чоловік у кадрі документального фільму Hranica словацького режисера Ярослава Войтека. Стрічку 2009 року, у якій зібрані розповіді людей по обидва боки кордону, навіть номінували на «Оскар». Вона добре пояснює абсурдність цієї історії. На вузькій ділянці між долонею чоловіка й будинком вміщаються високий паркан, два прикордонні стовпчики, два шлагбауми, ділянка зораної землі й кілька насуплених прикордонників.

Цей кордон був унікальним для Радянського Союзу: по суті, в межах одного поселення. Унікальною називали й хату, в якій народилась і виросла Катерина Товтвінце, прихожанка церкви, до якої я прийшла цього недільного ранку.

ПЕРША СКРАЮ

– Наш дім називали найближчим до кордону в усьому Союзі. Хоч наша сім’я не надто цьому раділа, – розповідає вона ламаною українською пізно ввечері, коли ми змогли зустрітись для ґрунтовної розмови. Світло вуличного ліхтаря вихоплює її сиве чоло, темний одяг, добре обличчя. На порозі сільської крамниці, вивіска якої не змінювалась із радянських часів, ми говоримо майже дві години. А могли б хоч і до ранку.

Катерина, дочка Марґіт Мундок і Вінце Товта, добре пам’ятає своє дитинство. І те, як прикордонники забороняли вмикати ввечері світло в хаті та змушували закривати щільними шторами вікна, що виходять на словацький бік. І відро в хаті, яке використовували замість туалету, адже виходити надвір поночі не можна було: комендантська година. І те, як її батька змушували щоранку орати землю на кордоні – аби було видно сліди, якщо хтось спробує нелегально його перетнути.

– І все це безкоштовно. Мовляв, дякуйте вже за те, що не знесли вашу хату. Була лиш символічна «премія»: червоні прапорці за сумлінну роботу... – Всміхається жінка. – А зарплату батько отримував, працюючи трактористом у місцевому колгоспі. «Шлях до комунізму» називався.

Те, що будинок сім’ї Вінце Товта був найближчий до кордону, вносило в бюджет сім’ї додатковий пункт витрат: на забаганки військових.

– На День армії мама мусила різати курей. Тато купляв «паленку», – розповідає пані Катерина. – «Почувайтесь як вдома», казали ми їм. Хоч потім часто не мали, що їсти. Солдати ж не давали за все ні копійки.

Так повторювалось щороку.

Ержінені Товт, бабуся нашої співрозмовниці, жила у Вельких Слеменцях, і коли був похорон, сім’я могла попрощатися з нею теж лише через паркан.  

– Там солдати стояли, – згадує Катерина. – Сказали, що можемо лише подивитись, і хіба що тихенько поговорити. Торкнутись – уже ні.

За порушення правил жорстоко карали. У безпеці в Селменцях не почувався ніхто. Будь-якої миті для будь-кого міг початись прискіпливий допит. Як пише угорський письменник Міклош Залей у книжці про Селменці: «Московський солдат, чеський солдат, угорський солдат – байдуже, який: ти завжди мусиш знати, що сказати. Тримай напоготові переконливу історію. А опісля краще напитись».

Десятки місцевих закінчили життя в концтаборах, зокрема біля Сваляви. Радянські військові запевняли, що їх відправляють лише «на маленькі роботи», що за три дні вони повернуться. Не повертались. Часто лише через те, що угорці. 

– Мій дідусь так помер, – каже Катерина. – Прийшли за татом, але тому було лише сімнадцять років. Тож дідусь попросив взяти його. «У мене ноги хворі. Вони побачать це, й швидко відпустять додому», – сказав сім’ї.

МІНУС ОДИН

В іншому Малі Селменці жили, як і решта радянських сіл: колгоспи, фабрики, демонстрації на Перше травня.

– Я в 79-му році закінчила школу, і треба було одразу йти на роботу, – розповідає Катерина Товтвінце. – П’ятнадцять років пропрацювала на швейній фабриці, тоді влаштувалась прибиральницею в школі й уже двадцять три роки там. Мій чоловік, як і батько, був трактористом. Ледь не помер від травми, тепер інвалід, і я в сім’ї працюю одна. Донька моя вийшла заміж і зараз живе за двадцять кілометрів звідси, в селі Кішкаюзбеш, також мадярському. А син – в Угорщині. Він так любив математику, так вчитися хотів! Але з української мови на іспиті треба було набрати 124 бали, а в нього було трохи менше ніж 123. То він спершу працював барменом в Ужгороді, а тоді виїхав до Угорщини, працює на фабриці.

Долю сина Товтвінце повторили десятки інших молодих угорців Малих Селменців. Тутешні зарплати – не рівня мадярським. Угорську мову більшість із них знають краще за українську, тож без проблем знаходять собі місце під сонцем у Будапешті чи Дебрецені. Катерина, хоч як дивно це звучить з її вуст, ностальгує за радянськими часами. Мовляв, тоді були і стабільність, і достаток. А тепер – хіба що можливість щотижня відвідувати родичів у словацькій частині Селменців. Підходячи до українського боку кордону, жінка завжди повертається ліворуч, до продуктової крамниці. Очі мимоволі вихоплюють зміни в колись рідному домі. 1999-го сім’я Товт продала «найближчу до закордону хату Радянського союзу», виручивши всього лиш двісті доларів. Хто ж знав, що вже за шість років кордон буде відкрито, й на цьому місці розквітне торгівля.

ШПАРИНКА

1999-го у Селменцях на це й справді мало хто сподівався. Держави змінились, завіса впала – а тут хіба що комендантську годину скасували. У 90-х і в Словаччині, й в Україні мало кому було діло до маленького угорського села. З мертвої точки справа зрушила в серпні 2000-го, коли сільські голови обидвох Селменців надіслали до Федерального союзу європейських національних меншин, у Міністерства внутрішніх справ Словаччини та України петицію.

«Сьогодні, в час європейської інтеграції, в епоху, коли з великою швидкістю розвиваються зв’язки, важко уявити, щоб і надалі законною залишалася схожою до Селменців ситуація, – ідеться в петиції від мешканців української частини поселення. – Ми просимо уможливити для розділеного села відновлення обірваних більше півсторіччя тому сімейних зв’язків. Ми, жителі Кішселменці (Малі Селменці) та Великих Селменців, щиро надіємося, що завдяки нашому проханню усунуть цей безпрецедентний випадок у Європі ХХІ століття».

У петиціях просили дозволу перетинати кордон два дні на тиждень, у вівторок і п’ятницю. Бажаного тоді не досягли, однак увагу до проблеми привернули. Вже за рік, до 55-річчя розділу Селменців, його мешканці зійшлись до кордону на мітинг. У фільмі Hranica задокументовано, як люди по обидва боки викрикують гасла, діляться новинами зі свого життя, плачуть. Голоси зливаються в один великий гул, від якого щемить серце.

В наступні роки ситуація з селом набула широкого розголосу в світі, за ініціативи американських угорців це питання навіть обговорювали в Конгресі США. Селменці порівнювали з Берліном по Другій світовій: містом, розкраяним кількома державами. Україна та Словаччина домовились про організацію пішого пункту пропуску кордону.

2 серпня 2005 року українські прикордонники урочисто перерізали останню смужку колючого дроту, який завдав стільки страждань. Селменці зажили новим життям.

РАЗ ВІНОК, ДВА ВІНОК

Раніше в селі займались здебільшого «господаркою».

– Люди обробляли город, тримали курей та іншу живність, їздили на базар продавати, – розповідає росіянка Наташа, стоячи біля магазину побутової хімії «€вропа». – Бідне село було. А от тепер багатіє!

Пропускний пункт, близькість двох поселень та різниця в цінах відкрили між Україною та Словаччиною новітній «шовковий шлях». Каравани автівок навіть із самої Братислави їдуть на схід, паркуються на стоянці за сотню метрів від кордону й чекають кілька годин, поки їхні власники закуповуються дешевим взуттям, одягом, побутовою хімією, весільними сукнями, іграшками, печивом – будь-чим, що можна донести в руках.

Зараз у ходу штучні вінки: до Дня всіх святих першого листопада залишилось кілька діб, тому пластикової краси на узбіччях головної та, по суті, єдиної вулиці Малих Селменців – на будь-який колір та смак. І якщо у Словаччині такий вінок коштує не менше десяти євро, тут за нього просять лише чотири. Чоботи, за які в Кошицях попросять 120 євро, тут віддадуть за 20. Різниця в 5-6 разів спонукає готувати великі сумки та їхати сюди хоч п’ятсот кілометрів. Малі Селменці – Мекка для словацьких незаможних.

Після 2005-го мешканці Малих Селменців швидко відчули себе підприємцями. Хтось торгує сам, інші здають будинки чи землю перед ними в оренду. Мають із цього по 100-200 євро на місяць.

– Де другий кросівок? – гукають до моєї співрозмовниці за взуттям.

Наташа народилась і виросла за п'ять тисяч кілометрів звідси, в сибірському місті Кемерово. В покресленому кордонами, торговими шляхами й лініями доль українському поселенні угорців цьому факту зовсім не дивуєшся.

– Я двадцять два роки в туристичній фірмі пропрацювала. А тепер ось, – показує рукою на щедро встелене вінками узбіччя. – Торгую. Іншої роботи тут немає, а пенсія ж мала, газ дорогий.

Крім торгівлі й недільної церковної служби, в Малих Селменцях практично нічого не відбувається. Із настанням темряви чи на вихідних сільська вулиця порожніє: всі сидять удома. Мені пощастило застати лише Мішика й Стасіка. Хлопці, з вигляду семи-восьми років, на невеликій ділянці між зачиненими кіосками грали у м’яча. Якби не вони, Малі Селменці нічим не відрізнялися б від свого словацького двійника.

ТИША Й ГАЛАС

Прикордонники з українського боку вкрай привітні та усміхнені. Червоноволоса пані Ірина походжає з боку у бік між пропускним пунктом, змірюючи оком перехожих.

– За день тут переходить більше тисячі людей, – каже. – І дев’яносто відсотків із них – словаки.

Вони закуповують речі й швиденько мандрують назад. З європейськими паспортами перетин кордону простий. До мого ж прискіпуються. Попри те, що в паспорті майже не лишилось вільних сторінок від печаток європейських країн, грубим голосом ставлять безліч додаткових запитань.

– А де прес-карта? А куди ви й навіщо? А покажіть гроші? – Із претензією питає насуплена прикордонниця, навіть не намагаючись перейти на українську чи англійську. Певно, вважає, що всі люди за замовчуванням мусять розуміти словацьку – або просто насолоджується своєю владою. Допит триває з п’ятнадцять хвилин, протягом яких я думаю: а як ведеться іншим українцям чи угорцям Малих Селменців?

Неприємне перше враження від Словаччини виправляють Велькі Слеменці. Уже з перших метрів дороги та найближчих до кордону обійсть стає очевидно: це село значно багатше за українське. Хоч будинки місцями такі ж, як у східній частині поселення – деякі з них, не виключено, будували ті ж майстри – вони доглянуті та охайні, паркани низенькі, а подвір’я прикрашають стиглі гарбузи.

А от людей – немає. Ні тобі торгівлі, ні жвавого руху. Крамниці зачинено, на дверях єдиного в селі кафе під назвою «€вробар» – теж замок. За десяток метрів від кордону – закинутий, зарослий чагарями будинок. Із українського боку кордону таке просто неможливо уявити.

Якась активність є лише на «parkovisko» – автомобільній стоянці під кордоном. Кожні п’ять-десять хвилин на парковку в’їжджає чи виїжджає з неї якась автівка. Коли я підходжу до неї, біля в’їзду стоїть білий вантажний бусик Mercedes. Його двигун заведено, однак водій, темноволосий чоловік середнього віку, нікуди не поспішає. Вийшовши на проїжджу частину дороги та неквапно роззираючись, він дає зрозуміти, що готовий до розмови.

– Словаків тут щодня сотні. А от українці хіба що за автомобілями на цей бік переходять, – пояснює тишу Вельких Слеменців пан Йошко, себто Йозеф. – Та й те, купують вони їх не тут, а в центрі округу – Михайлівцях. Чи в іще більших Кошицях.

– Невигідно їм у нас щось купувати. Все дорожче, – каже словачка пані Ірена, яку зустрічаю біля сусіднього будинку. – От крамниці й закрито. Все життя зараз – із вашого боку кордону.

Її фокстер’єр Азур радісно кружляє довкола ніг. Ірена живе тут уже сорок років і добре пам’ятає, як щоранку на кордоні орали землю.

– Коли земля суха була, такий порох здіймався! – пригадує. Пил закривав кабіну трактора, тож марно було розгледіти в ній Вінце Товта. І все ж цікаво: яким був вираз його обличчя тоді?

«Лад миру й достатку на ділі не приніс ні першого, ані другого, – йдеться на сайті Вельке Слеменце в розділі про історію кордону. – Брат виявився не таким уже й дружнім. Комуністичні партії обох країн не те, щоб не говорили про Селменці – вони ніби не помічали проблеми.»

– Це якби ми були словаками чи українцями, проблему одразу вирішили б. А так кому ми тут, угорці, потрібні? – Питає у Hranica чоловік, перехиляючи чарку з нагоди відкриття кордону. – До речі, чому на церемонії звучали український та словацький гімни, а угорського не було?

Стіна між двома Селменцями перетворилась на двері – але, коли раніш на їхньому місці був вільний прохід, то й двері дошкуляють. П’ючи за легші часи, угорці мріють, коли Україна долучиться до Шенгенської зони й кордон, що розтинає громаду, зникне взагалі. Тоді вона знов стане одним цілим. А поки що обидві частини села – як черепахи на гербі Вельке Слеменце. Зовсім однакові, вони стоять одна навпроти одної майже впритул. А торкнутись не можуть

 

Олеся Яремчук, Твоє місто

01 листопада 2017р.

Теги: Селменці, Слеменце

Коментарі

Подорожній 2017-11-02 / 09:51:46
У столиці Кіпра Нікосії перед переходом до турецької частини міста надпис: "Остання розділена столиця в світі".
Є такі поселення на словацько-угорському кордоні: Sátoraljaújhely - Slovenské Nové Mesto, Komarno - Komárom.
А ось на Закарпатті Селменці - не єдине розділене село. Є на кордоні з Румунією Тячів - Teceu Mic / Kistécső (Малий Тячів), Луг - Lunca la Tisa, Великий Бичків - Bocicoiu Mare / Nagybocskó. У комуністичні часи тут були ті ж проблеми - труну з померлим несли до Тиси, щоб з того боку родичі могли попрощатись, а їхати в гості одне до одного (якщо вдавалося отримати дозвіл) доводилось через Вадул-Сірет на Буковині!

WRT 2017-11-01 / 08:12:17
1. Кішкаюзбеш? Цікаво, де це село знаходиться?
2. Скільки українських вояків на кордоні володіє словацькою чи англійською? За довгі роки не чув ані раз.
3. Різниця в цінах? Так не порівнюйте китайські чоботи за 20 е з якісними за 120 е

Взагалі в багатьох деталях репортаж ї тенденціозним та не дуже правдивим.

НОВИНИ: Соціо

12:49
Щорічний "котячий" конкурс "Міс Кіс" відбувся в Ужгороді
12:29
В Ужгороді презентували Європейську освітню програму для студентів "Free Student"
12:16
З початку сезону захворюваності на ГРІ на Закарпатті вакциновано 821 людей
10:58
На початок листопада на Закарпатті намолочено 3395,0 тис ц зернових
10:44
В обласному скансені в Ужгороді святкуватимуть 240-річчя Шелестівської церкви
10:27
В Ужгороді під час відкритої зустрічі обговорять бюджет громадської ініціативи на наступний рік
07:52
ФОТОФАКТ. Малий Уж засипали вручну
07:47
На фестивалі "Закарпатське божоле" ужгородці продегустували вина 40 виноробів
14:17
Закарпатці у Першій світовій війні. Фронт на Ізонцо
08:14
/ 6
Угорщину не влаштовує шкільна освіта для угорців Закарпаття навіть у пропорції 60% українською і 40% угорською - Кішкень
07:49
Школи з мовою навчання нацменшин в Україні закривати не будуть - Гриневич в Берегові
17:53
З 10 грудня і до 3 січня у Хусті триватиме різдвяний ярмарок
15:46
/ 4
Фестиваль "Закарпатське божоле" в Ужгороді офіційно відкрито
10:08
/ 2
Гриневич на Закарпатті: Уряд збільшить держзамовлення на вчителів української мови для нацменшин
09:56
/ 11
Виїзд на роботу до Великобританії вчителя року із Закарпаття – мотивація підвищувати зарплату педагогам – Гриневич
09:41
Товариш дядька Березенка узяв 142 млн грн на ремонт траси на Закарпатті за таємними цінами
09:26
Учні однієї з ужгородських шкіл відвідують уроки "експериментально" – без телефонів
09:02
"Студосінь-2017" в УжНУ визначила своїх переможців
07:41
Угорці Закарпаття вшанували жертв сталінських концтаборів
18:05
Понад 40 кращих виноробів краю частують гостей традиційного "Закарпатського божоле"
16:41
/ 7
Міністр освіти та науки відвідала "словацьку" школу в Ужгороді
14:43
/ 5
Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич провела відкритий діалог із освітянами Закарпаття
13:08
В Ужгороді та Мукачеві перевіряли, як водії пропускають оперативні автомобілі
12:35
У Хустській міськраді наразі відмовилися від ідеї акредитації працівників ЗМІ
12:27
В Ужгороді перші гості дегустують "Закарпатське божоле"
» Всі новини