У Мукачеві побачила світ нова поетична книжка Тетяни Рибар "Дзигар"

Ця книга про Час.

Про час – як вдих і видих. Час – як наближення чогось і віддалення. Час, що болить минулим і манить прийдешнім. Час – як зморщки душі нашого досвіду. Час – як правда, що помирає на хрестах. Час – як душа, що шукає Слова й не дає нам ні змаліти, ні перезріти. Час, що переломлює покоління. Час, що потоки перетворює в глину, а спогади перемелює на горіхи. Час, що тече повз нас просто в небо. Час, що робить красунь удовами, а чоловіків – повстанцями. Час – як добрий каменяр, що ретельно відбирає каміння, яке ми розкидали. Час, що ховає в трунах своє мливо. Час – як єдина монета життя.

Ні, час – це не секунди, це – секундант на полі бою життя. А ще він схожий на ловця. І ловить навіть тих, кого не в змозі зловити світ. Ловить у тому числі й словом. Як це успішно робить і мукачівська Тетяна Рибар у новій поетичній книжці «Дзигар», що вийшла недавно у видавництві «Карпатська вежа».

Ця жінка прийшла до поетичного слова вже зрілою людиною. Без ювенального псевдоромантизму, без оримованої літературщини, без верескливої жіночої екзальтації. Прийшла, щоб у слові розчинити свої радощі й печалі, втіхи і болі, щоб відкрити Поезію в собі, злитися з нею майже на метафізичному рівні.

Емпіричний світ жіночої душі загадковий, як Місяць. На ній вибиті криптограми малих і великих пророцтв. Тут і правда про нашу «вистраждану вавилонську націю», що опинилася «на переправі без поводирів». І про місяці нашого поступу, що «міряються кроками». І про наші «сади, що вигоріли, як Троя». І про дорогоцінний «бісер, що розсипають свиням». І про наші «могили, порослі мохом і покинуті на Бога». Лише Він бачить хворобливу оголеність наших душ і жагу «любити до німоти, до голосіння». І помагає нам – на ниві праці і на майданах боротьби.

Й не дивно, що наспівна мелодика теплих віршів стає рвано-тривожною, ритмічною, як кроки натовпу по бруківці.

Повір собі, як вірить небу птах,

Як вірить цій землі коріння роду,

Як брату брат, що кличеться народом,

Як отченашу на своїх устах.

Книга пронизана енергією легкого смутку і мудрості. Це поезія «внутрішня», бо тільки такою вона й повинна бути. Вона легка, пругка й мінлива, як ріка, що тече між берегами очевидно і вимріяного. Подекуди – як пісня, коли одне слово тягне за собою інші не тільки змістом, але й звуком.

Тополі мої, не ростіть ви так швидко,

Мій вік золотий пощадіть.

Тетяна Рибар занурює нас у барвистий світ народних вірувань і звичаїв. Рутинність і буденність світобачення відступають перед чарами слова. І тоді тихий провінційний світик стає всесвітом дива: «голуби голубляться під дзвони вечірньої меси», «будівлі сушать підмоклі фасади», «стоїть веселий журавель на борозні», «городи лежать писанками», «спокій неспокоєм в кавові чашки розливається», «тепло, як мовчання, визріло в плодах», «тримає янгол білу тишу» ...

Ця поезія відверта до глибини моменту. Проте це не крики душі, а радше розмисли мудрої душі над моментами тривку. Що відмірює і що наближає лік часу? Що приходить на зміну буттю? Що за перевалом великого переходу? І що є міра нашого часу у безмірі віків?

Промисел Твій, Боже, – нам ремесло.

Мій на воді човен – твоє весло.

Невелика ця книжечка на подив містка і повновага. В ній розкішно побутує і колористика Карпатського світу, і сила голосу нашого Роду, і правда вічного Закону, і «вічний двобій Двох», «коли біль мовчить, коли щастя дихає», і водограї емоцій великого жіночого серця. Серця, що довірливо відкриває себе і водночас ховається в затінок тайни.

За прочитанням ніби відлунює заклик Сковороди: «Очистімо душі від сміття!» Й кортить додати: а слово – від полови. Цей імператив, мабуть, і вберігає поетичне письмо Тетяни Рибар від фальшивої солодкавості та синтетичного штукарства, хоча ліричних імпровізацій «в дусі часу» вона не цурається. Але то не ігри зі словом, не дозвільні вправи з риторикою. Скоріше це розсипи кристалів, які є кодом краси опоетизованого світу. Вражає їх метафорично-феєричне мерехтіння: «вітер, як блудний син», «вечір крадеться Вараввою», «дощ молиться, мов грішник», «день у вінчальному платті», «на хвості ранок тягне по снігу лис», «вечір важкий, як сповідь», «зима на сталевих милицях», «зернами зорі сходять», «суничні очі полів», «заснула квітка на стеблі», «зоряний іконостас», «небесний мармур», «ріка пересихає, як горло серед ночі», «квіти ночі пахнуть так розкуто»,  «маршрутні таксі, наче клони», «осінь хворіє на сухоти»… Цей діамантовий ряд тягнеться зі строфи в строфу, зі сторінки на сторінку. Він створює дух книги, її живлющу енергетику.

Чого б не торкалося перо авторки «Дзигара», на все лягає сакральна тінь Часу. Бо він назирці за нами невблаганно йде. Сам іде і нас запитує: камо грядеши?

І поки ми в дорозі, ми живі, а наші душі невмирущі. І Слово не розчиняється в часі. Як і справжній його творець-поет. Той, що витягує рятівну «правду з найліпших отрут».

Теги: Рибар, поезія, вірш

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати