Онуки о. Варфоломія Балтовича вперше дізналися про дідусеву місію провідника націоналістів на Іршавщині (ФОТО)

о. Варфоломій Балтович

Про приватне зібрання 1930-х років свого пращура родина дізналася вперше, як і про те, що  він був не лише духовним наставником, але й активним громадсько-політичних лідером Закарпаття. Відправлені колись у небуття документи голови Української Окружної Народної Ради в Іршавському окрузі пана о. В. Балтовича нині підтверджують всю складність людських доль і непростого вибору закарпатців у часи угорської та російської окупацій.

Отець Варфоломій Балтович (1883–1965).

Народився в с. Заріччя Іршавського району. Cлужив у Липецькій Поляні, Загатті, Заріччі, Мідяниці на Іршавщині. Одружився з дівчиною Гізелою з Лалова із священицької родини. Народили 5 дітей – двох синів, Йосипа і Степана (помер юнаком), доньок Магдалину, Марію і Маргарету. Останній, наймолодшій, було шість місяців, коли від епідемії грипу «іспанки» померла мама. Отець Варфоломій більше не одружувався, виховував дітей з допомогою матері. У Маргарети і Михайла Шерегіїв народилося шестеро синів – Йосип, Василь, Іван, Михайло, Євген і Сергій. Найстарший і наймолодший сини померли малюками до року.

о. Балтович (другий справа) із донькою Маргаретою та її сімєю, сином Йосипом

Рід о. Балтовича нині налічує дев’ять онуків, 20 правнукі, які проживають на Закарпатті, в Польщі, Югославії, США.  Про дідуся з минулого розповідають онуки Василь Шерегій з Ужгорода, голова правління КС «Бескид», та Михайло Шерегій із с. Нижні Ремета Берегівського району, педагог-пенсіонер.

Василь ШЕРЕГІЙ

– Пане Василю, Ви дуже були подивовані звісткою про дідуся?

– Спершу, звичайно, для мене це була велика несподіванка, що дід Балтович був провідником Карпатської України в Іршавській окрузі. Але потім, проаналізувавши його життя, яким він був активним просвітянином, зрозумів, що це логічно. Отець Августин Волошин очолював УНО, і, зрозуміло, що залучав священиків. Те, що він був український патріот, я знав з дитинства. Потім і батько став просвітянином, як закінчив Мукачівську вчительську семінарію. Семінарія була русофільська, але ближче було додому, тай дешевше, ніж їздити в Ужгород.

– Дід Балтович ніколи не згадував про Карпатську Україну?

– При мені ні. Вже пізніше тітка Марія і мама мені розповідали, як дід Варфоломій визволяв сина Йосифа і мого батька з мадярського концтабору в Кривій. Вже не пригадую, чи дід сидів, але мадярська жандармерія знайшла архіви просвітян, де виявили списки, по яких провели арешти. Потім ці ж архіви якимось чином потрапили в НКВС.

– Ваш батько  де знаходився в  той час?

–   Під час Карпатської України він був у Судетах, як офіцер запасу Чехословацької армії. Коли Судети віддали Німеччині, повернувся додому і був заарештований як активіст просвіти за списками. Хоч він учителював в сусідньому селі Лози, осередок просвітянський був в Заріччі. Пізніше розповідав, як утікав з мадярської армії, куди був призваний 1942 р. у робочий батальйон під австрійським кордоном. В дорозі переховувався в одного господаря у Словаччині, де зустрівся із власівцем. Той розказав йому усі нюанси про колгоспи, а батько безпечно відповів: «Що нам до того, ми громадяни Чехословаччини». Власівець радив вернутися назад, бо був переконаний, що Сталін не віддасть Закарпаття Чехословаччині. Але батько не послухав, бо вдома чекала сім’я. Потім надоумив стрия Василя, старшого брата, віддати молотарку в колгосп, щоб не запроторили в Сибір.  

– Як уникнув тюрми Михайло Шерегій?

– Коли викликали його в органи НКВС, то раптом поміняли слідчого, який виявився доволі грамотним. «Ти закінчував Мукачівську семінарію? Вона ж русофільська? То який ти націоналіст?» – так аргументував і це, фактично, його врятувало вдруге.

– Дід Балтович що-небудь пояснював про перехід на православ’я?

– Ніколи нічого нікому він не пояснював. Мама пізніше розказувала, що люди і сім’я його дуже просили погодитися перейти на православ’я, бо він, як старший чоловік, не витримає тюрем. Дід не хотів, але його переконали, що Богові можна і так служити, заодно і дух підтримувати в людях. Так і сталося, поки на нього хтось написав скаргу, що «не так служить». Тоді перевели в маленьке село Мідяницю. А ще пам’ятаю, як підлітком мене дід брав із собою в трупарню на пізнання отця Ороса, якого 1953 р. на Іршавщині застрелив міліціонер за служіння у підпіллі, таємно. Потім мама розповідала, що той міліціонер збожеволів… Я вже пізніше, у зрілому віці, співставив, на упізнання кого ходив мій дід. Ми тоді жили в Кам’янському, куди батька перевели із директора школи у Заріччі на простого вчителя, бо не хотів у комуністичну партію вступати. В сільській школі він був універсалом – викладав географію, історію, креслення, хімію навіть. Спершу батьки жили по квартирах, а потім побудувалися. Пам’ятаю, як я копав яму під вапно (посміхається). Потім закінчив Виноградівський технічний технікум за спеціальністю технік-електрик та Львівську політехніку. Служив на Далекому Сході на Південному Сахаліні – мисі Крільйон. У той час помер дідусь, тож я дізнався про його кончину через два місяці.

– Яким запам’ятався вам дід, що цінував?

– Дід був для мене світлою постаттю. Оберігав нас все життя, був оптимістом, старався бути веселим – фіґлював часто. Спокійний був, урівноважений, сердився тільки за непорядність, брехню. Це я добре запам’ятав. Він був безсрібником, старався нам допомогти, бо нас було четверо дітей, а батьки жили тільки на вчительську зарплатню. Дід багатства не нажив, хіба що борги мав, які погашав, а ми не знали. Бо сусідній священик був багатий, як мама казали, млин мав. Звичайно, дід був українцем в душі, і намагався прививати любов до України дітям, потім передалося все і нам, внукам. Середовище, в якому ми спілкувалися, було українське. Ми дуже любили співати українських пісень, дід голос мав чудовий, записувався навіть на платівки. Пам’ятаю виступ хору ім. Г. Верьовки в Іршаві, на який повів мене дід, був тоді у нього на канікулах. Зал був переповнений, духота… Коли забрали Заріцьку фару під правління колгоспу, то ми жили у стрийка Василя. А дід знімав квартиру. Я пам’ятаю,  як ми жили у фарі, зокрема, христини брата Михайла у 1947 році. Коли дід вийшов на пенсію, то переїхав до тітки Марії у Великі Береги (по дорозі з Іршави на Берегово). Любив до родичів їздити у Мукачів, де і похований.

– У священики дід вас не сватав?

– Про це не думали навіть. Більше того, мама розказувала, що самі радянські офіцери відзначали високий рівень підготовки та інтелігентність греко-католицьких священиків, ніж у православних.

– А мама де навчалася?

– Спершу в Берегівській гімназії, а потім поступила в Ужгородську вчительську семінарію при Василіянах. Хвалила, що дуже гарні були виховательки-галичанки, інтелігентні – виховані, грамотні.  Все життя вчителем початкових класів працювала.

– А Ви не відчували утисків?

– Відчував. Хотів поїхати у відрядження за кордон, то пояснили, що не пройду цензуру.

– На зорі незалежності України ви активно брали участь у громадських та політичних акціях, в тому числі були і серед 20 учасників голодування проти автономії.  Тут, як не крути, відчувається дідівський дух/

– Це була боротьба проти автономії Закарпаття. Тоді обласна рада мала намір прийняти такий документ. Потім голова Верховної Ради Леонід Кравчук зняв цю напругу, за що йому треба віддати належне. Тоді першими проти автономії проголосували депутати Ужгородської міської ради першого (демократичного) скликання, серед яких був і я, а також за зняття пам’ятника Леніну. Це в основному були активні просвітяни. Пізніше багато із нас стали співзасновниками кредитної спілки «Бескид», виконавчу функцію в якій я і досі здійснюю.

Михайло Шерегій

– «Коли  дідик помер? – запитує сивочолий Михайло Шерегій у дружини Ельзи. – Ти пам’ятаєш?»

– Весна то була 1965-го, школу закінчували…

– Пане Михайле, про українське підпілля дід щось вам розповідав?

– Діставалося й батькові за то при мадярах. Батько мені розповідав, що проводив культурно-просвітницьку роботу. Він, його колега по Мукачівській семінарії Шпак із Заріччя.

– Яка це була організація?

–  «Просвіта». Діставалося їм часом і від демократів, але як мадяри прийшли, то його тягали у Виноградів, Севлюш тоді казали. Його і Василя Палаташа, теж його цімбор був, і Данила Шпака, який три роки тому помер.

– Звідки дізналися про їх діяльність?

– Сексоти все були, при будь-якій владі. Мадяри його взяли, а дідик Балтович пішов до єпископа Стойки в Ужгород, та отак випустили. І дідика викликали, претензії виставляли, що він брав участь в Карпатській Україні, а коли його сина Йосипа і батька заарештували, то він пішов до єпископа. Тоді випустили всіх.

– Ви що-небудь про Карпатську Україну знали?

– Їздили до Хуста на кочізі (бричці), так мені дідик розказував. Я в тому віці 17-18 років не дуже цікавився політикою. А батько теж надто не розказував про ті події, бо боявся, що буду теревенити язиком. КДБ тоді скрізь мали вуха.

– І в роки відродження батько теж нічого не розказував?

– Я лише його запитав: «Ти пережив три влади, то при котрій краще було?» – Казав відверто, що при чехах. За зарплатню вчителя тоді міг одягнутися  з ніг до голови, з корчмарем розрахуватися, і на прожиття залишалося. Я вже дуже не пригадую, але знаю, що він себе свідомо вважав українцем.

– Про те, що дідик мав архів, ніхто нічого не знав?

– Ні. Тепер, у Великодню суботу, прийшли хлопці із «Свободи» і розказали.

– І мамка нічого не розповідали?

– Ні, померла в лютому 1990 року, відійшла скоро за батьком, якого не стало у листопаді 1989 року… Мамку принижували часто  – «попадя» називали. А батько її, Варфоломій Балтович, все боявся за дітей, щоб їх не забрали кадебішники. Тоді знаєте, прийшла радянська влада, священиків сватала на православіє,  а дідо греко-католик. Йому КДБішник поставив ультиматум: «Не підпишешся, батюшка, на православіє, твої діти втратять роботу». А нас четверо дітей, як без роботи батькам нас прогодувати? Ось так. А вже його шовгор, священик Легеза з Берегова, не підписався. Йому присудили 25 років у таборах. А дідо підписався із-за дітей. Сам виховував їх, бо бабка Гізела померла молодою, моїй мамці шість місяців було…

– Ви самі не цікавилися тими подіями?

– Пізніше, коли закінчив історичний факультет УжДУ, то вже став цікавитися, однак діда Балтовича вже не було…В середній школі я був універсалом – викладав і етнографію, і факультет «Наш край». Тут треба було знати більше про Закарпаття. Тоді ще не дуже афішували Карпатську Україну… Працював вчителем в Мідяниці десь три роки, перейшов у Кам’янське на Іршавщині, а у 1986 р. запросили мене в с. Нижні Ремета на Берегівщину директором школи. Тут вийшов на пенсію у 2008 р. Коли працював у Кам’янському, то запрошували в КДБ працювати, але не пройшов, бо дідо був священиком. Я виклав їм в біографії все, бо чесний був, та й знав, що та контора все одно перевірить і дізнається. Тоді така була політика, навіть на роботі мені постійно пригадували, що мій дід був священиком. 

– Які риси дідуся запам’яталися, який  прожив таки довге життя?

– Можна, я скажу, – втручається пані Ельза. Завжди мені згадує, як дідик приходив до дочки та чотирьох онуків і дарував онукам по рублю. То були великі гроші.

– За п’ять копійок можна було в кіно піти. – Додає пан Михайло.

онук Михайло Шерегій в молодості (крайній справа), його мама Маргарета друга зліва

Розпитувала Ірина Гармасій

Теги: Балтович, Карпатська Україна

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати