Лютий – це Потушняк

Лютий – це Потушняк.

Дві покрайні зірки в космосі людського буття.

Біла провіщає народження, чорна констатує конечність.

Світять одна одній з півстолітньої віддалі. 

Стонтанно світ розтинають потужні блискавиці, коли вони спинаються, магічним чином єднаючи Землю з Небом.

Навіть інверсія календарних чисел промовляє символом: смерть посперед життя, початок після кінця. Се – Потушняк…

...І ти відкрив собі Потушняка,

поважний том у суперобкладинці...

І не тремтить  стривожено рука,

хоча папір  од часу добре  вицвів.

Ти не один ідеш по цих рядках.

Із слова в слово грузнеш, наче в бездну...

Але ж осікся на півслові страх,

І ще півслова не здолала бездар...

Тобі лишилося не менше, ніж було.

Лише – усе, що не могло не бути.

Се – Потушняк. Ти пізнаєш його,

ти пізнаєш його трагічний лютий...

І смерть поклала руку на плече.

Згасали зорі місячної ночі.

І темрява невиспаних ночей

Сповзла під свист і регіт поторочі...

«Федоре, Федоре,

Жени свині в поле!

Як ся свині напасуть,

Федорові ся стрясуть...»

Маєш, Гіядоре!

Він того року паски не діждав.

Різдво минуло в холоді чекання...

Землице ясна, хто тебе копав?..

Землице щедра, пристане остання...

«Тут сиро і тісно.

У серці спікається кров.

Труна моя трісла –

ще яму були не зрівня­ли.

О зірочко красна,

чи добре тобі наді мнов?..

Мені під тобою

нелегко забутися снами...».

Забуті слова

омиває холодна роса.

Чи сонце словам

уже більше уста не розтулить?..

На табірнім дроті

дрімає незайманий страх,

а діви  печальні

засохле коріння

голублять...

Теги: Потушняк

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати