"Шановний Дмитре Володимировичу! Від імені колективу ДВНЗ "Ужгородський національний університет" вчена рада виражає шанобливе ставлення до політики Міністерства у напрямі реформування вищої школи".
Із звернення вченої ради ДВНЗ УжНУ міністру Д.Табачнику. 24 березня 2011 року.
Автор цих рядків планував опублікувати на даному місці свої роздуми з нагоди 20-річчя Акта від 24 серпня 1991 року. Проте святкування цього ювілею на Закарпатті брутально зірвано. Мало того, що хвалитися зовсім нічим, так ще й перед самою датою вибухнув скандал, котрий щодня набуває нових обертів. Закарпатцям продемонстровано, що офіційний Київ в особі Кабміну має нас за бидло. Це далеко не перший удар у спину. Ще гірше – що не останній. Ідеться про урядове рішення ліквідувати чотири закарпатські вузи. Нібито це робиться для того, щоб на їхніх уламках створити щось нове. Але мало хто вірить, що таким чином можна щось створити. Розвалити і залишити купу сміття – запросто. А створити щось нове – навряд. Бо нове виникає не в умовах системної кризи, урізання всіх соціальних програм і жорсткої економії. У такі часи хоча б зберегти те, що є, а не займатися завідомо програшними авантюрами.
Такого плювка в обличчя закарпатці не отримували за всі двадцять років сучасної української державності. Ужгородський університет – головний здобуток цілої радянської епохи. Це вже політичний символ, який легітимізує і виправдовує собою сам акт возз'єднання 1945 року. Саме він свого часу докорінно змінив на краще обличчя нашого краю, виплекав цілі поколін¬ня крайової інтелігенції.
Ми вже звикли, що ця держава двадцять років тільки тим і займалася, що методично добивала національний кінематограф, театр, книгодрукування, науку, клубну і бібліотечну справу, дошкільне виховання, середню освіту. Тепер добралася і до вищої школи. Нині вандалам у міністерських кріслах потрапило на зуб Закарпаття, а завтра те ж саме траплятиметься з усіма іншими регіонами без винятку. І оце вони називають покращенням життя уже сьогодні? Немає жодної гарантії, що ця компанія коли-небудь не вирішить точнісінько так ліквідувати саму державу Україну. Вже один із них (В.Семиноженко) пропонував щось подібне.
Чи здатна держава нині здійснити таку масштабну реорганізацію – фактично всієї вищої школи в одному з регіонів? Однозначно – ні. Бо для такої реорганізації потрібні значні кошти, котрих зараз просто немає – не передбачено їх у бюджеті-2011. Не буде їх у майбутньому році, бо М.Азаров уже заявив, що майбутній бюджет буде ще економнішим за нинішній. А йдеться не тільки про тисячі нових бланків, печаток, вивісок, зміну банківських реквізитів, різноманітних комп'ютерних баз даних, нескінченні походеньки по всіх кругах бюрократичного пекла – це все ще півбіди. Але нові масштаби – це нова якість, це принципово нова матеріально-технічна база вузу, значно вище фінансування тощо. Оце нам обі¬цяють, але навіть дитина розуміє, що нічого цього не буде, бо просто нема звідки. Це авантюра, що не має жодних шансів завершитися якось результативно. Тож заради чого увесь сир-бор? Ідея про злиття закарпатських вузів не має нічого спільного з оптимізацією системи освіти. Її витоки виключно політичні.
Те, що університет здатна знищити політична кон'юнктура, прекрасно розумів ректор В.Сливка (1989–2004). Він категорично заборонив партійно-політичну діяльність у вузі, створення в колективі партосередків, проведення якихось партійних акцій тощо. Не виключено, що це стало однією з причин його загадкової загибелі. На жаль, його наступникам не вдалося зберегти цю лінію: вуз поза міжпартійною боротьбою. Тому маємо те, що маємо. Нині УжНУ занадто чітко асоціюється з партією "Єдиний Центр". На останніх місцевих виборах десятки його працівників під цим прапором потрапили до різних рад. Якісь тактичні плюси від цього, можливо, й були, але з'явився і стратегічний ризик, що вуз із його електоральним потенціалом стане об'¬єктом боротьби між двома найвпливовішими парторганізаціями Закарпаття – "Єдиним Центром" і Партією регіонів. Так і сталося. Влада вирішила не чекати чергових виборів ректора (наступного року), а завдати удар на випередження. Хай на¬віть колектив буде проти, його все одно – через коліно.
Якби йшлося тільки про зміну топ-менеджменту УжНУ, ніхто б особливо його не боронив. Зрештою, ніхто не питав згоди у широких викладацьких, а тим більше студентських мас, коли відбувалася повзуча партизація вузу. Але то суто внутрішня справа, котра вирішується на вченій раді, раді трудового колективу та інших подібних форумах. Коли ж ідеться не про окремі персоналії, а про рідну Альма-матер, то матерями не торгують.
Університет нині буквально стоїть на вухах. Розрахунок на те, що під час канікул можна все зробити тишком-нишком, не виправдався. Резонанс великий, і це тільки початок. Публіка криє ректора, який складав усі яйця в один кошик та організовував підлабузницькі чолобитні на адресу міністра Д.Табачника. Не допомогло. Ще більше криють нинішню владу, яка відвела вузу роль розмінної монети у своїх брудних політичних іграх. Ліквідовувати вуз таємно від викладачів і студентів, поводитися з ними, наче з якимись кріпаками, не рахуватися ні з формальною автономією університету, ні з державними інтересами – це пік хамства навіть для нинішньої влади. Інтелігенції з такою владою не по дорозі.
Сергій Федака, Ужгород