Тут, у райцентрі, живуть родичі, чимало друзів, отож мені явно не байдужа їхня доля. Винуватцем усіх бід, за думкою автора цієї публікації, є місцеве товариство з додатковою відповідальністю „Перечинський лісохімкомбінат" (ЛХК), котре на даний момент є одним з найпотужніших підприємств області. Від прочитаного склалося подвійне враження. З одного боку, автор нібито й справді порушує проблему екології, котра існує практично в кожному районі. Але насторожувало інше: надто вже у чорних тонах змальовано майбутнє жителів Перечина. Підставою для написання статті були результати проведеного наприкінці минулого року „круглого столу", окремі учасники якого (колишня директорка клубу "Хімік" Марія Панова, колишня працівниця лісохімкомбінату Ірина Кепич, жителі райцентру Василь Пйоса та Василь Іваник) в унісон критикували Перечинський ЛХК. Але вловив один, здавалося б, невеликий нюанс: для проведення об'єктивного та неупередженого розстеження журналіст чомусь не звернувся безпосередньо за коментарями до керівництва лісохімкомбінату чи державних установ. Тільки тоді можна реально аналізувати ситуацію і робити певні висновки. А будь-яка однобока інформація, котра подана у засобах масової інформації, сприймається за істину. Слово – це зброя. Ним можна вилікувати, а можна і вбити. Отож невже в райцентрі все так погано і в перечинців безперспективне майбутнє?
Щоб з'ясувати це, довелося відкласти свої справи убік і провести власне журналістське розслідування, котре мало б дати відповіді на численні запитання, що в мене виникли.
Трохи про історію лісохімкомбінату. У 1893 році акціонерне товариство "Бантлін" побудувало в Перечині лісохімічний завод, який з букової деревини виробляв смолу, ацетон, метиловий спирт, оцтову кислоту тощо. Підприємство "зросло" на низьковрожайних зволожених землях, які використовували під пасовище селяни. Вже через 10 років тут працювали 272 робітники, а напередодні Першої світової війни — 450 постійних і майже 200 сезонних. У часи СРСР ситуація дещо змінилася — було вже 769 працівників. Зрештою, саме тоді у райцентрі вперше заговорили про екологічні проблеми, до яких був причетний і ЛХК. Про це стверджує в розмові зі мною й головний санітарний лікар Перечинщини Сергій Полянський: "У часи Радянського Союзу найбільше забруднювали потічок Домарадж такі підприємства, як "Стеатит" та лісохімкомбінат.
Згодом, на вимогу санепідемстанції, ЛХК розробив проект і відвів потічок з території підприємства. Проте проблеми Домараджа цим не вичерпалися? Однозначно, що винен у цьому не лісохімкомбінат. У них замкнутий цикл. Натомість перед мостом є витік зливової каналізації, куди потрапляють господарсько-фекальні відходи з навколишніх житлових будинків. Це й дає неприємні запахи. Щодо лісохімкомбінату, то сьогодні його не порівняти з минулим. Якщо раніше у Перечин неможливо було заїхати через забруднене повітря, то зараз ситуація кардинально змінилася на краще. На комбінаті оперативно реагують на наші вимоги і роблять дуже багато для покращення екології. Вочевидь, керівництво там добре розуміє, що краще вкладати гроші в екологічні проекти, аніж сплачувати великі штрафи".
Дивує однобока позиція журналіста і генерального директора Перечинського лісохімкомбінату Юрія Мальцева. Він розцінює цю публікацію не інакше як замовну. З його слів, для покращення екологічної ситуації підприємство розпочало роботи щодо очищення потічка Домарадж. Цього року буде встановлено також котел-утилізатор для знищення накопичених відходів деревини, який матиме викидів не більше, аніж паровий котел удома. У цей проект інвестовано 1200000 євро, що дасть можливість очистити територію від опилок, котрі накопичувалися роками.
Разом з тим, наводить ще один аргумент директор, Перечинський ЛХК нині послуговується в роботі системою менеджменту якості за стандартом ISO 9001:2008, міжнародним стандартом походження деревини FSC та міжнародним стандартом REACH, які у разі певних відхилень чітко й одразу реагують та вносять відповідні корективи у виробничий процес. "Комбінат постійно перевіряють наші міжнародні партнери, проводячи фаховий аудит, — пояснює Юрій Володимирович. — І якщо б щось не так, нам би це відгукнулося. До слова, ви перший журналіст, хто звернувся до мене за коментарем", — зауважив насамкінець Ю.Мальцев.
Його опонентом нині виступає Марія Панова, яка свого часу очолювала клуб „Хімік". Вона стверджує, що „хімікати, які зараз "благодійники" заводу безкарно викидують у повітря, зробили свою чорну справу". Якщо це і справді так, то проблема виникла не сьогодні і не вчора, а тягнеться вже тривалий час. Значить, бити на сполох потрібно було набагато раніше. Але тоді Марія Панова чомусь мовчала. Чому? З якої причини? Тому, що цікавило більше дозвілля: вечори трудової слави, танці, ігри, дискотеки, концерти?.. Чи, може, "новоспеченим героям" в радянські часи забрало сміливості дорікнути тодішньому керівництву підприємства за ті біди, про які тепер вони так багато говорять?
Ще одна цікава деталь. Якщо навіть навколо підприємства творяться такі жахи, які описав автор, то, за логікою речей, на самому комбінаті має бути катастрофічний стан. А ті, хто тут працює, повинні бути щонайменше смертниками. Саме такий висновок напрошується зі статті. І повірте — це зовсім не смішно. Що показово — приречене й саме керівництво ЛХК, котре більшість часу проводить на роботі. Тоді виходить, що тут зібралися якісь самовбивці. У той же час у черзі на роботу на ЛХК стоять ще понад 200 осіб. Парадокс та й годі!
Елементарної логіки та здорового глузду бракує автору згаданої публікації і тоді, коли він вішає всіх собак на ЛХК, якщо йдеться про дитяче здоров'я. Знову ж — жодних фактів. А між тим, заступник головного лікаря з експертизи тимчасової втрати працездатності Перечинської ЦРЛ Любов Мандзич каже, що дитячу смертність не можна пов'язувати з функціонуванням лісохімкомбінату. Бодай тому, що це питання ніхто не вивчав. Зі слів Любові Іванівни, причини дитячих захворювань у Перечині різні. Одна з них — соціальна незахищеність. А статистика хвороб не відрізняється від середньообласної. Найбільше діти, як і всюди, хворіють тут на застуду та грип.
То що маємо, так би мовити, в сухому залишку? Багато галасу і жодних фактів. Кому це вигідно? Адже йдеться про єдиний з промислових гігантів, який вносить значні гроші в економіку району (минулого року в районний бюджет ЛХК переказав 18 мільйонів гривень). "Якщо постане питання про закриття підприємства, це стане катастрофою для місцевого бюджету", — вважає перший заступник голови Перечинської райдержадміністрації Оксана Ігнатижак. Та й 800 людей, котрі працюють на лісохімкомбінаті, втратять роботу і не зможуть прогодувати свої сім'ї. Що їм залишиться? Або від безвиході піти на злочин, або податися за кордон, покинувши свою родину на тривалий час. Як свідчить статистика, на 1% безробіття припадає 5% злочинності! Свого часу мені, до речі, неодноразово доводилося писати про жорстокі злочини в Перечині, котрі скоювали саме безробітні.
Ще один важливий момент. Власником цього підприємства є вітчизняний бізнес, отож кошти (а вони, чималі) залишаються у бюджеті нашої держави. І врятували ці люди комбінат тоді, коли він був на межі банкрутства. Мимоволі згадується один з американських інвесторів, котрий у сусідньому районі без усіляких докорів совісті вирубав наші ліси. Тільки-но ним зацікавилися правоохоронні органи, як цей панок швидко чкурнув за кордон, залишивши за собою... порушену проти нього кримінальну справу та понівечене довкілля. А хто тепер, скажіть, відповість за ці безчинства? Однак тоді майже ніхто не забив на сполох. Не можна було, бо це — іноземець. Інша річ – свої вітчизняні роботодавці. Така наша ментальність.
Уявімо собі на мить, що комбінат таки закриють. Та чи надовго? Певно, за якийсь час місцевий гігант комусь продадуть. І немає гарантії, що цього разу ЛХК не опиниться в руках чужинців, котрі про нашу екологію думатимуть найменше. Їх цікавитимуть тільки тимчасові надприбутки та дешева робоча сила. А використавши весь ресурс, чкурнуть за кордон, покинувши все напризволяще. Невесела перспектива, чи не так?
Іван ЛАДЖУН, член Національної спілки журналістів України.