"Комора смерті"
Ужгород в цьому плані нічим не відрізняється від решти обласних центрів України. Хоча деякою мірою ми навіть виграємо: місто в нас маленьке, то, відповідно, й безпритульних собак менше. Масове розмноження безпритульних тварин в Ужгороді почалося чи не двадцять літ тому. І сьогодні їх, за різними оцінками, — від 1,5 до 2 тисяч. Були часи, коли "полювати" на них виїжджали, так звані "будки", відтак згодом в місті з'явився новий спосіб знищення – собак просто безжалісно труїли. Щоб зарадити ситуації, в січні 2006 року в Ужгороді запрацювала громадська організація захисту тварин "Допоможи другу". Знайшлося й чимало небайдужих людей, які взяли на себе роль волонтерів. Перше, що хотілося зробити ентузіастам, – припинити знущання над невинними істотами.
"З дитинства в пам'яті залишилася машина, яка їздила містом у пошуках безпритульних псів, — пригадує одна зі співзасновниць ГО "Допоможи другу" Віра Романова. – Працівники цієї "комори смерті", в основному роми, ловили тварин з допомогою довгої палиці з дротяною петлею на кінці. Побачивши це жахіття один раз, запам'ятаєш його на все життя. А жити з таким болем у серці дуже важко...".
Мені теж пригадується період, коли на вулиці Ужгорода періодично виходили "мисливці" за тваринами. Але тоді я чомусь вірила в те, що собак не вбивають, а просто здають у якийсь притулок. Хоча насправді ситуація була набагато гіршою й навіть страшнішою. Адже виловлених тварин нікуди не здавали, й навіть не присипляли якими-небудь безболісними ін'єкціями, а просто вбивали. Причому, жорстоко й безжалісно.
"Часто спілкувалася з людьми, які на власні очі бачили це і навіть більше – відзнімали на камеру, — каже моя співрозмовниця. – Так ось, собак вбивали, як кажуть, в простий і перевірений спосіб – молотком чи палицями по голові або по хребту. Але щоб убити велику здорову собаку, одного удару замало, тому нерідко їх не могли добити й за десятим разом. А відтак, напівживих, хоронили на сміттєзвалищі в Барвінку".
З такої жорстокості дивувалися навіть безхатченки, які роками живуть поблизу смітника. Вони зізнавалися, що в своєму житті бачили чимало, але з такою бездушністю людей стикалися чи не вперше. Утім, для багатьох це було чи не найпростішим способом вирішення проблеми. Як кажуть, дешево й сердито: кілька ударів й однією собакою на міських вулицях менше...
Та в 2006 році Верховна Рада України прийняла Закон "Про захист тварин від жорстокого поводження". Тоді волонтери громадської організації "Допоможи другу" й почали оббивати пороги комунальних підприємств та, власне, міськради і, зрештою, "комори смерті" зникли із вулиць обласного центру. Та тут виникла інша проблема: різке зростання популяції безпритульних псів на вулицях. У такому випадку в місті чи за його межами, як це роблять у цивілізованих країнах, мав бути створений притулок для тварин. Але в нас зробили по-своєму: собак почали труїти, так званими, фаршами чи котлетами. Страшніше було те, що від певної дози отрути тварина помирала не одразу, а мучилася кілька днів. Дійшло до того, що побачити в центрі міста серед білого дня собаку, яка мучиться в смертельних конвульсіях, стало звичним явищем. Після того, як на сполох забили ЗМІ, цей процес нібито припинився, але тільки де-юре, бо де-факто все залишилося, як і було.
Людська зрада
Дуже часто, за словами Віри Романової, чисельність безпритульних вуличних собак поповнюють й домашні тварини. Тобто ті, які колись були домашніми, вірно служили своєму господарю й готові були заступитися за свого "старшого друга" в будь-який момент. Але в якусь мить собака став непотрібний господарю й той, навіть не замислившись, зрадив його, викинувши на вулицю. Ще довгий час собака терпеливо й віддано чекав, що господар ось-ось повернеться й забере його у теплу оселю, нагодує чимось смачненьким... Але цього більше не станеться. На жаль...
"Пригадую, в Ужгороді був випадок, коли ми серед вулиці знайшли стару вівчарку, яка помирала від раку. Вона вже не могла рухатися й просто лежала в очікуванні смерті. Виявилося, що пса на вулицю викинули господарі. Люди побачили, що той помирає й вирішили, нехай це станеться подалі від їхнього дому. А можна ж було відвезти тварину до ветеринара, заплатити кілька гривень й приспати. Коли ми підібрали вівчарку й везли її до клініки, щоб припинити ці муки, та ніжно лизала нам руки. На очі наверталися сльози, а в голові стояло питання: за що дякує? Адже, ясна річ, що пес добре розумів, куди й навіщо ми його веземо".
І таких випадків в місті чимало. Адже більшість безпритульних тварин складають саме ті, які в один момент стали непотрібними своїм господарям.
"Часто городяни купують своїй малечі собачку тільки тому, що чадо захотіло погратися. А коли тварина виростає, від неї вирішують спекатися. Був випадок, що в одній родині ріс мисливський пес. Але після смерті господаря дружина вирішила позбутися рудого пса й викинула його на вулицю. Втім, тварина, яка все своє життя прожила в квартирі, не знала "законів" вуличного життя, часто ставала жертвою нападу безпритульних собак. Зрештою, його пошкодували продавці з ринку й облаштували будку з коробки з-під бананів та весь час підгодовували, поки в собаки не знайшовся новий господар".
Неодноразово волонтери організації стикаються й з ще одним проявом людської черствості по відношенню до собак, коли новонароджених цуценят заживо викидають до смітників. І поки ті в муках помирають голодною смертю, минає, щонайменше, два-три дні...
А вихід є...
Ситуацію, яка склалася з безпритульними тваринами в місті, давно час вирішувати. Утім, бажаючих бодай якось допомогти їм, на жаль, немає. Бо багато хто з нас обмежений лише власними меркантильними інтересами, керується загальновідомим принципом: моя хата скраю, я нічого не знаю.
У громадській організації "Допоможи другу" виправити ситуацію взялися по-своєму. Так, волонтери нерідко підбирають на вулицях маленьких цуценят чи собак-інвалідів, які позбулися лап знову ж таки через нас, людей, доглядають за ними, відтак підшуковують їм господарів.
"Ми почали працювати із газетами, розміщуючи в них оголошення та фото собаки, що чекає на нового господаря, — каже Віра Романова. – На щастя, за цей період вдалося прилаштувати немало тварин. Щоправда, усім чомусь потрібні вівчарки, бульдоги, до того ж з гарним родоводом.
Крім того, організація захисту тварин розробила "Програму регулювання чисельності безпритульних тварин гуманними методами в м. Ужгород", яка передбачає й створення в місті невеликого притулку. Втім, на це потрібні не тільки час та гроші, а й терпіння і чималі нерви, аби пройти "чистилище" чиновницьких кабінетів...
"Основною метою Програми є зменшення кількості безпритульних тварин в обласному центрі гуманним способом, — каже Віра Романова. – Для цього передусім, потрібна земельна ділянка, де б ми могли розмістити кілька вольєрів для собак. Відтак з допомогою американців з міста Корвалліс плануємо виловлювати безпритульних собак та стерилізувати їх, після чого повертати в місця їхнього попереднього проживання. У самому притулку утримували б тимчасово цуценят та собак-інвалідів. Адже збудувати повноцінне житло для всіх собак, які гуляють містом, ми поки не в змозі. Для цього потрібні значні кошти, яких, на жаль, немає".
Поки цей проект — тільки на папері. Хоча громадська організація вже звернулася із такою пропозицією до міської влади Ужгорода. Там їм, нібито, пішли назустріч, й пообіцяли вже найближчим часом підшукати земельну ділянку за містом, де б у майбутньому міг розміститися притулок. Утім, погодьмося, що ця проблема не сьогоднішня, й вирішувати її має саме муніципальна влада, причому виключлно гуманними методами. Та, на жаль, поки нам лишається сподіватися тільки на подібні громадські організації, які об'єднують небайдужих й не черствих до братів наших менших людей.
Зрозуміло, що Ужгород – не єдине місто України та, зокрема, Закарпаття, де склалася така ситуація. І там також нерідко безпритульних тварин жорстоко вбивають.
Й після цього ми ще скаржимося, що нам набридли собачі зграї, які живуть, переважно, біля смітників чи будинків, де їх підгодовують. Але не задумуємося, що зраджені нашою черствістю тварини, озлоблюються на життя, а тому часто виплескують свій гнів на нас, людей...
P.S.: Керівник громадської організації захисту тварин "Допоможи другу" Віра Романова пропонує всім бажаючим взяти на виховання цуценя чи безпритульну собаку. Для цього можна звертатися за телефоном: 050-156-11-30.
Сніжана Русин