Народилася і виросла ювілярка в с. Руське Поле, в селянській родині. Школярський період Христини Василівни припав на важкі повоєнні роки. Її перша вчителька Х. Феєр напророкувала малій Христинці, що буде з неї гарна вчителька. Після Руськополівської семирічки юнка продовжила навчання в Тячівській СШ №1, де з особливим бажанням відвідувала уроки своєї улюбленої вчительки Г.Кубинець. Закінчивши школу, з першої спроби стала студенткою філфаку УжДУ. Та вслід за радістю приходить горе: несподівано помер батько. Заболіло серце й водночас охопила тривога: чи зможе вчитися далі, адже мамині трудодні – невелика підмога. Проте труднощі не здолали її наполегливої вдачі: як і в школі, дівчина вчиться на "відмінно" й отримує підвищену стипендію. Чим могла, допомагала й сестра Терезія (вже покійна). Зі сльозами згадує, як отримувала від неї місячний переказ – 5 крб. (на той час це були гроші: за 5 коп. можна було купити кілограм помідорів).
У стінах університету доля уготовила їй зустріч із майбутнім чоловіком – Е. Дербаком, на той час студентом фізмату. Познайомилися на спортивних змаганнях із шахів, що проводилися між факультетами. Палке почуття міцно поєднало два серця. Тож за направленням поїхали молодою подружньою парою, і не куди-небудь, а на батьківщину чоловіка – в село Колочава на Міжгірщині. Еміл Дербак викладав у місцевій 10-річці математику, а вона – аж три мови: українську, російську і німецьку.
Коли вже виросли стіни нової хати, а два синочки – четвертокласник Сергійко та першокласник Славік найбільше потребували батьківської ласки, молоду сім'ю спіткало непоправне горе: помирає глава родини. І в 32 роки Христина Дербак залишилася удовицею з двома малими дітками й неоплаченим кредитом, взятим на будівництво. Важко передати словами все те, що довелося пережити їй у той непростий період. Проте щира молитва до Всевишнього, безмежна материнська любов до дітей – і своїх, і тих, яких навчала й виховувала, допомагали переборювати лихо.
Старший син Сергій – нині лікар-кардіолог, живе і працює в Ужгороді, молодший – Ярослав – займається приватним підприємництвом на Мукачівщині. Світла бабусина радість і надія – четверо внуків. Найстаршому – 24 роки, наймолодшому – півтора. Найчастіше (можливо, тому що в ювілярки не було доньок) згадує єдину дівчинку – внучку Ксенію, студентку КНУ.
Часто на запрошення своїх колишніх учнів їздить у Колочаву, де промайнула молодість, найкращі роки життя. Рада, що пам'ятають її і С. Аржевітін, народний депутат України, організатор та спонсор зустрічей, і його помічник-консультант А. Сюгай, яких свого часу навчала.
...Про літа трудового неспокою нагадують ювілярці нагороди та відзнаки. Однак найбільша нагорода для неї – Господнє милосердя. Вона переконана: мусимо приймати те, що заслужили, бо на все Божа воля. А ще неабияк дорожить любов'ю й увагою своїх дітей та онуків. Мимоволі переконується у справедливості народного прислів'я: "Добрі діти – добра старість".
Непросте життя, з гіркотою втрат й тягарем нестатків судилося Х. Меланчук-Дербак. Не скажеш, що й тепер вирішує всі проблеми її скромна вчительська пенсія. Проте вона завжди вміла бачити в житті хороше й цінувати безцінне – дитячу любов, добре людське ставлення, мудру книгу, гарну пісню, дотепне слово... Тож і дотепер не навчилася нудьгувати – довгими зимовими вечорами схиляється зі спицями над ажурним в'язанням, а з весни до осені чаклує у розкішному квітнику, що буяє трояндами.
Нехай же і надалі життя чарує вас, шановна, своїми принадами й дарує прекрасні зустрічі, неповторні хвилини душевної окриленості. Нехай панують злагода в родині, гармонія в душі, лад у справах. Хай світлою буде життєва дорога, любов – від людей, щедра ласка – від Бога!
Ганна Макаренко, Тячівщина