- Відрекомендуйтеся, будь ласка, нашим читачам.
- Прошу?..
- Будь ласка, представтеся: прізвище, ім'я, по-батькові.
- Ви прийшли до мене. Я прокурор Виноградівського району.
- Це чудово, але такі правила. Ви представляєтеся нашим читачам і ми продовжуємо розмову.
- Шановний, ви прийшли до мене і хочете дізнатися про основні моменти мого життя, то задавайте мені запитання і будемо розмовляти.
- І так, - Валерій Валерійович Черничко.
- Так.
- Чомусь я повинен вас називати. Наприклад, ми - Мочарник Володимир Іванович – редактор газети "Чорна Гора".
- А я прокурор Виноградівського району.
- Добре. Валерію Валерійовичу, будь ласка, кілька слів про себе.
- Я народився в Ужгороді в 1978 році. Там пропрацював до теперішнього часу, а зараз вже працюю у Виноградові.
- А ким ви працювали в місті Ужгороді?
- Заступником прокурора міста Ужгорода.
- А що ви закінчували?
- Я закінчував Ужгородський національний університет, юридичний факультет.
- І після закінчення юридичного факультету відразу стали заступником?
- Ні.
Після цього ми трошки з Валерієм Валерійовичем порозмовляли про своє, щоб скинути ту напругу, яка чомусь виникла із самого початку.
- Після закінчення університету я кілька років пропрацював слідчим у міліції. Після перейшов працювати у прокуратуру, працював помічником в транспортній прокуратурі. А згодом став заступником. На посаді заступника міського прокурора пропрацював 8 років.
- Ваше призначення у Виноградів ви сприймаєте як, як підвищення, як пониження, як шанс долі?
- Я перебував в резерві на прокурора. Відповідно, в подальшому, мої документи були направлені для призначення на цю посаду. А на рахунок чи це шанс, чи підвищення, чи пониження – це робота. А робота приносить мені задоволення. Це захист інтересів громадянина, це захист інтересів держави, підтримання державного обвинувачення в судах. Якщо людина скоїла якийсь злочин, ми робимо так, щоб вона більше не могла чинити злочин. Тому ця робота мені дуже подобається і я задоволений, що працюю в прокуратурі.
- Валерію Валерійовичу, все-таки зараз у нас такий період становлення держави. Період достатньо емоційний, непростий. Органи по-різному працюють. До прокуратури різне ставлення, є громадські опитування, які ставлять прокуратуру на певне місце по недовірі і т. д. Ця ситуація не бентежить?
- Я не розумію, яка ситуація?
- Ситуація, коли в суспільстві існує недовіра до прокуратури.
- З чого ви виходите?
- Із соцопитувань, які проводяться. Із публікацій в ЗМІ, коли говориться про те, що працівники прокуратури використовують свої посади...
- Я не бачив таких опитувань і тому не можу вам відповісти на запитання.
Ситуація знову трошки напружилася. Ми стали наводити деякі факти із виноградівського життя, які прокурор не захотів коментувати.
- Які пріоритети у роботі Валерія Валерійовича?
- Виконання наших основних конституційних функцій. Це об'єктивне і виважене підтримання державного обвинувачення в судах, захист інтересів кожного громадянина, який звертається до нас, який потребує нашої допомоги і відповідно інтересів держави.
- Не так давно відбулися вибори. Це певне випробування для всіх органів державної влади. Чи були якісь звернення в прокуратуру з приводу порушень?
- Так. Звичайно були звернення, але закон дуже обмежує органи прокуратури, щодо розгляду тих звернень. Тому всі звернення, які стосуються виборів, якщо в цих зверненнях не містяться якихось даних про скоєний злочин, відправляються на розгляд комісії, відповідних виборчих дільниць. Тому фактично всі звернення були відправлені в комісії і вони приймали по них рішення на своїх засіданнях. Серйозних порушень, серйозних нарікань на порушення закону у нас не було.
- А які були?
- Я не можу вам зараз надати цю інформацію, бо її зараз немає переді мною.
- Не потрібно всі – один-два випадки.
- Немає під руками. Якщо хочете офіційно – звернетеся і ми надамо вам інформацію.
- Валерію Валерійовичу, як ви відноситеся до свободи слова?
- У нормальної людини лише нормальне буде відношення до свободи слова.
- Але ви не просто нормальна людина, ви нормальний прокурор.
- А що, у прокурора повинно бути якесь інше відношення до свободи слова?
- Тобто як ви відповідаєте?
- Я ж вам пояснюю, нормальне відношення. Свобода слова повинна існувати і це однозначно.
- Скажіть, будь ласка, чи повинна прокуратура сприяти журналісту у виконанні його професійних обов'язків?
- Звичайно, в межах закону.
- А ось, наприклад, є посадовець, до якого ти приходиш із конкретними запитаннями по його конкретній роботі, а він говорить: я не буду відповідати на ваші запитання. Як діяти газеті у таких випадках?
- Хто конкретно?
- Давайте не будемо говорити про "конкретно", а просто, є ось така гіпотетична ситуація і як в ній діяти журналісту?
- В кожному конкретному випадку необхідно вирішувати питання. Дивлячись якого рангу... Я маю на увазі не якого рангу. Людина має свій графік, розумієте? Вона, наприклад, може призначити зустріч на певний час, тому що є робота, і відповісти на запитання.
- Тобто вона практично має говорити?
- Шановний, що ви хочете від мене почути, що кожна людина, до якої ви прийшли, має обов'язково надавати інтерв'ю? Так ви розумієте, що в людини є свій розпорядок...
- Валерію Валерійовичу, ми не говорили про кожну людину, ви якось дивно нас розумієте.
- Бо ви мене провокуєте.
- Я вас спитав чи повинен посадовець говорити, а не що він все повинен кинути і з нами говорити. Звісно, ми за узгодження часу і місця зустрічі. Йдеться про те, чи він повинен це робити, чи не повинен?
- Звичайно, всі повинні висвітлювати свою роботу, повинні спілкуватися з пресою, розповідати, що нами зроблено, які є досягнення.
- Тобто говорити з пресою, це право посадовця, чи це обов'язок посадовця?
- Це є право. Наприклад, у нас у законі написано, що ми зобов'язані інформувати Раду два рази на рік про стан злочинності, це вже є наш обов'язок, який передбачений законом.
- А Закон про пресу не зобов'язує посадовця час від часу через пресу інформувати платників податків, тобто народ, про свою роботу, адже більшість цих посадовців живе з тих податків, які платить народ?
- У нас залишилася хвилина на розмову. Давайте, якщо ще є якісь запитання, то давайте.
- Тобто це є обов'язок?
- Хвилина. Ми вже пройшли це запитання.
- Ви сказали, що це право, ви наполягаєте?
- Шановний, ну давайте не будемо...
- Добре, у вас зараз часу немає, ви мені установили ліміт. А коли ми зможемо з вами провести більш детальну розмову, коли у вас буде більше часу і ви не будете так поспішати?
- Давайте через два тижні, коли в мене буде приймальний день.
- І скільки у нас буде часу?
- Визначимося по ходу.
- Мусимо вам зізнатися, що весь час таке відчуття, якби ви згори і недосяжно, а ми тут вам заважаємо, під ногами плутаємося.
- Та перестаньте, я ніколи себе не ставлю вище інших людей.
- Ви так говорите, але у нас трошки дивні відчуття після цієї розмови. Але все одно дякуємо. Успіхів у роботі.
Після розмови пан прокурор просив показати йому наше інтерв'ю перед публікацією, щоб "дещо відредагувати". Ми сказали, що не сподівалися знайти в прокуратурі помічника редактора для газети або навіть шеф редактора, але пообіцяли інтерв'ю показати. Однак наші спроби це зробити наштовхнулися на хронічну зайнятість і відсутність молодого прокурора (постійно в Ужгороді), а прохання через секретаря та заступника (залишили телефон) призначити час для ознайомлення з матеріалом, теж ні до чого не привело. Тому, як бачите, ми змушені були без "прокуроської правки", зате чітко дотримуючись диктофонного запису, видати матеріал у ефір. Повинні ж ми познайомити наших читачів з їх прокурором. Тому просимо любити і жалувати.
Володимир Мочарник