Дмитро Кешеля просто зобов’язаний був перед своїми предками народитися на Закарпатті десь на початку п’ятдесятих. І мусив з’явитися у дуже сонячному селі, де солярна енергетика просто на очах обертається плодами. І саме тоді, коли розлітаються на тріски великі держави і ще пам’ятається голод.
Бо хто б тоді замість нього сказав: «У довгій і білій-білій домотканій сорочці, з терновим вінком на високому і ясному чолі, твердою селянською ходою йшов босоніж по ріллі Великдень». І справа не тільки в селянській символіці. А в тому, чи відає він, письменник, що творить? Навряд чи в когось іншого із сучасників знайдеш отакий могутній образ-прірву між християнським і язичницьким світами. І тому так пронизує це Кешелівське питання: ступати по воді і ходити по землі. Що трудніше дається?
І оце «Низьке небо» Дмитра Кешелі – річ настільки сильна в своїй простоті, що тільки знову ж таки ота селянська символіка рятує від ірреальності. Бо що, аби бути великим, треба спуститися до прірви? Адже на верховинах небо низьке. Це «хемінгуеївська» притча, але не про море, яке поглинає. А про гори, в яких страшно рости вгору.
І ще світ письменника — це прекрасні притчі про переступи: між селом і містом, між чоловіком і жінкою, між цим і потойбічним. «Але, Господи, ти подарував мені місто!» – по-дітвацьки вражений його маленький персонаж. «Не покидай, спаси мене, Маріє!» – кричить цей хлопчик через півстоліття. Але й місто, й жінку, і дорогих тобі людей треба тримати в своїй уяві, доки живеш. Бо «те, у що перестаєш вірити, назавжди зникає».
Десятки книг оповідань, повістей, романів, а ще п’єс і сценаріїв художньо-документальних фільмів… Що об’єднує цей потужний творчий багаж? Стихія народної мови! Так, саме у творах Кешелі пізнаєш, що таке пірнати в океан народної мудрості. Коли мова натикається на камінь і перестрибує його. Коли її замулюють у глині, а вона від цього чистіша. І вона завжди пробиває собі дорогу будь-де.
Письменницька праця – це дуже часто стилізація. Знаки, символи, родюча земля словників. А у Кешелі ці образи парують просто із землі. І тому тут «білі копиці, тихі і срібні, як мандрівні діди-волохи».
А ще персонажі письменника живуть тут і зараз. Не декларують якісь намагання, а намагаються їх втілювати. І взагалі страшенно збиткуються над усілякими там гаслами і полум’яними маніфестами. Все це для паркану, а не для людей. У городі не посадиш, хіба в полі загубиш. Це така собі «общественная мораль, яку граждане даже перевиполнілі».
І про все це написано часто з таким відчайдушним гумором, котрий додає шаленої швидкості творам. Он тільки був в середині книжки, а вже опинився на «околиці». А вже й сама держава опинилася за готаром. Тому й не хочеться говорити про політичні реалії, яких безліч. Адже всі вони подібні одна до іншої: підкорення – вивищення, герої – жертви.
А от герої Дмитра Кешелі це зрозуміли раз і назавжди й намагаються жити не всередині цих реалій, а всередині себе. Бо хто-хто, а вони знають, що історія жодного разу не сказала всієї правди вголос. Так, десь у кулуарах, чому б і ні? А так щоб одразу всім – не виходить. Бо правда, вона деколи буває й така: «Крізь загратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі…».
Ну, й не можна не згадати тріумф малого Митрика – персонажа багатьох Кешелевих творів. Цей хлопчина, який заново придумав колесо, і тому він такий безстрашний. Бо його час та простір нескінченні. Це йому вдається будь-якої миті повернути нас не так у світ дитинства, як у ті щасливі хвилини, коли все було прозорим. Коли гори не застилали обрію, люди не затьмарювали одне одного. В той час, коли ми були щасливі і коли «дорога несла нас легко».
«Треба уявити Сізіфа щасливим», — як написав Альбер Камю в рік народження закарпатського хлопчика на землі, де вдалося пити вино лише його паризькому земляку Жерару Депардьє...» – так сказав про Кешелю його побратим Дмитро Кремінь. Ну що до цього ще додаш?
Мар’яна Нейметі