Як такої освіти конструктора верховинець не має. За юності в місцевому ПТУ-12 здобув спеціальність слюсаря-інструментальника. За цим фахом працював на заводі “Селена” аж поки військово-промислове підприємство не зупинилося. Потім трудився у будівельній фірмі, виїжджав у Чехію на заробітки, на дому ремонтував “підтоптані” автівки. Зараз сторожує у філії “Міжгірське лісове агропромислове господарство”. Вільного часу вистачає, тим паче, що робота по сусідству з власним будинком, отож береться до будь-якої праці на газдівстві.
Задум взятися за велосипед виник випадково. У сараї валялися біціглі марки “Аист”. Хоч були старі, але виглядали як нові, бо ніхто на них майже не їздив. Не пропадати добру – так вирішив і спробував їх зробити триколісними, щоб стали у пригоді бодай для перевезення малогабаритного вантажу. З цією метою примудрував раму. Дружина Наталія підказала нову ідею – прилаштувати ще й сидіння. Пропозиція виявилася слушною. Екзотичного типу ровер, що був зроблений у рекордно короткий термін – менш ніж за тиждень, став універсальним – вантажопасажирським. Якщо зняти сідло, на якому, до речі, спокійно вміщаються два-три дорослі супутники (діти-дошкільнята й поготів – аж п’ятеро), то на веломашині можна безпроблемно перевезти речі чи товар вагою й 150 кг. Дуже зручно доставляти крам з ринку – не треба нести на плечах мішки з картоплею чи комбікормом, або тим паче палити дорогий бензин, користуючись автомобілем. Коли Василь Гренджа виїжджає у райцентр, то зупиняються й іномарки, щоб подивитись на транспортне диво, на спицях якого аж блищить сонце. Не кажучи, що дітлахи благають прокататися. До речі, з перших двох винаходів один люб’язно подарував цімборі Івану Вощепинцю. Щоправда, Василь Степанович не приховує наміру продовжити оновлення дорожньо-транспортного засобу. Має план сконструювати велокарету з ліхтарями, на якій в ролі кучера у майбутньому мріє катати молодят або туристів. Веловинахідник щиро зізнається: “Я полюбляю таке, чого в інших нема”.
Крім оригінального триколісного велосипеда, у гаражі ще має нестандартного “Москвича-407”. Хоча йому вже 51 рік (!), проте і тепер на безвідмовному робочому ходу та ще має такий глянцевий лоск, ніби недавно зійшов із заводського конвеєра. А нешаблонність його полягає в тому, що автомобіль — гібрид. Що лиш в його “організмі” не схрещено: “жигулівські” двигун, коробка передач, радіатор, «мерседесівські” диски… Колись іронічно підсміювалися, а тепер прохають консультації у міжгірця, бо легковик, як звір. І все-таки найбільшим захопленням для Василя Гренджі є ковальська справа. Його домашня майстерня – це справжня кузня. Переглядаючи виготовлену продукцію, переконуєшся: в мозолястих руках цієї людини діло горіло. Помешкання все у кованих предметах – залізна огорожа, дверні навіси, лавиці, навіть вази для квітів, супермангал... Не перелічити і сувенірів ручної роботи на всякий смак! Змайстрував з бляхи для прикраси подвір’я і… коня, що подібного, здається, ніде не побачиш.
Ковальським ділом займається менше десяти років, але визнання здобув гучне. Приміром, у нього замовляють на міжнародний фестиваль “Рекітське сузір’я” виготовити оригінальні призи для лауреатів конкурсів. Бере активну участь під час проведення різних районних свят, на яких публічно демонструє ковальську завзятість: як чаклун, у кліп ока, спроможний зробити брязкальце, яке заворожує зір своєю неповторністю.
І в ковальській справі проявив раціоналізаторські здібності. Склепав саморобні молоти, міхи. Самоучці в інженерній думці можуть позаздрити дипломовані спеціалісти. Як і повчитися працелюбності, бо Василь Гренджа годен робити день і ніч.
Василь Пилипчинець