Одразу зазначимо, що це не перша його далека поїздка. За останні 7 років він встиг зробити трекінг усіма Карпатами, Словацькими Татрами, підкорити Ельбрус (5621м) на Кавказі, побувати на Алтаї (Сибір). Переважно один(!). «Камчатка-це мрія дитинства. Бо захоплювався географією, завжди прискіпливо вивчав карти. І нарешті я її реалізував»,- каже Михайло. До подорожі готувався рік: щоденно бігав, підтягувався, плавав, ну і, звісно, регулярно ходив у гори.
Сам розробив свій маршрут до дрібниць і наніс на карту. У подорож, яка стартувала у серпні, взяв із собою друзів Геннадія та Шандора. Далі були рюкзак, альпіністське спорядження, потяг Ужгород-Київ, літаки за маршрутом Київ-Москва, Москва-Петропавловск-Камчатский (Далекий Схід Росії). Відтак довго на позашляховиках добиралися до Усть-Камчатського району. В одному із сіл винайняли квартиру, де залишили зайвий вантаж, і відправилися із Геною по Ключевському природному парку, на території якого найбільші північні вулкани (Шандор залишився, бо його більше цікавила етнографія місцевого люду). Підкорили чотири льодовики - Богдановича, Середній, Антарктида та Безіменний. «Вони завжди чорні від вулканічного попелу. Біліють після випадання снігу»,- пояснює мандрівник. На Авачинському вулкані, що на висоті 2750 м, добралися аж до кратера і бачили лаву.
По дорозі зустріли всього дві групи альпіністів. Гіда не брали, бо дуже дорого коштує. Місцеві попередили, що тут проблеми із ведмедями. «Ми бачили сліди на кожному кроці. Не повірите, але йшли і свистіли, кричали, щоб відлякувати звіра. Тим паче, що перед тим люди в селі Ессо розповіли про те, як ведмідь напав на батька з донькою. Доки звір вбивав чоловіка, дівчина встигла зателефонувати мамі, і остання мимоволі слухала, як помирає її донька. Казали, що втратила розум», - і нині із жахом згадує Михайло. І пояснює: ведмеді там не бояться людей, бо це їхня земля.
На щастя, зустрітися із косолапими їм не довелося, хоч брели дикими місцями. Правда, був випадок, коли знизу їм активно жестами щось пояснювали люди, але їх вони так і не зрозуміли. Лише опісля дізналися, що за кілька метрів від них був ведмідь. Коли наставала ніч, а ночувати серед гір доводилося в наметах, то довкола них наливали оцет. «Ведмідь має дуже хороший нюх, а запах оцту його відлякує. Це нам порадили у мисливському магазині. Ми шукали там американський перцевий спрей, що проти ведмедів»,- каже співрозмовник. Харчувалися переважно крупами, які везли із Ужгорода, із спеціями. Взяли багато чорного шоколаду, сухофруктів та сушене м»ясо. На їжі, зізнається, економили. А от із водою були проблеми, бо вона тут через вулкани забруднена, тому довелося застосовувати прихоплений із собою альпіністський фільтр. Натомість згадує із захопленням Алтай, де вона кришталево чиста.
А от підкорювати діючий вулкан Ключевська сопка (4850м) Михайло Дорогович відправився сам. Спочатку все йшло добре, далі завадила негода і до вершини ужгородець не дійшов якихось 400 м. «Почався такий вітер, каменепад, що мене просто зносило з вершини. Вулкан димів»,- згадує. На підйом пішло 10 годин, а спуск здався вічним, бо все з-під ніг сипалося. «Допомагав не збитися з дороги GPS-навігатор. Я шкодував, що не мав із собою супутникового телефону. Тому туристам раджу запастися ним. І хоч ми зареєструвалися у рятувальному пункті ще у Петропавловськ-Камчатському, але реально врятувати вас тут нікому. Природа непередбачувана»,- каже Михайло. Щодо рятувальників, то виявилося, що вони були менш обізнані із місцевістю, ніж ужгородець. Спустився благополучно.
Михайло розповідає, що таких чудових людей, як живуть на Камчатці, більше ніде зустрітися не довелося: «Вони завжди раді допомогти. А ще коли почули, звідки ми, то й поготів. Зупинялися нам на квадроциклах, пропонували їжу, воду. Помітив, що тут чим людина багатша, тим щедріша. А не навпаки». Стільки риби й ікри, як тут, ужгородці ніколи не їли. І коли дружина Геннадія цікавилася по телефону, що приготувати до їхнього приїзду, то той сказав: «Усе, крім риби». Зі слів Михайла Дороговича, Камчатка вважається найдорожчим регіоном Росії, тут зарплату, меншу ніж півтори тисячі доларів, ніхто не отримує, зокрема, в Петропавловськ-Камчатську. Але продукти дуже дорогі. Разом з тим це дуже строкатий у національному відношенні край-проживають коряки, алеути, ітельмани, чукчі, евени. Чукчі-на Півночі, алеути- поблизу Алеутських островів. Місцевий люд живе бідно, переважно полюють, ловлять рибу, збирають ягоди. Все для себе. Влада їм майже не допомагає. Туристів тут одиниці. Нема промаркованих шляхів. «Камчатка-дика»,- робить висновок мандрівник. Цікаво, що у вже згадуваному селі Ессо, яке вважають місцевою Швейцарією, будинки із…гарячих підземних джерел. Та ще й безкоштовно. Причому джерела бурлять цілорічно. Зими тут вологі і холодні, бо півострів омиває Охотське море та Тихий океан. На березі останнього(в Петропавловськ-Камчатському) 5 днів у наметах жили і наші мандрівники. «Як наближалися, то вже за 5 км було чути шум океанських хвиль. Вода дуже холодна, пісок чорний-чорний. Вулкани ж. Бачили тюленів»,- згадує Михайло. Він зізнається, що не жив би тут, оскільки літо дуже коротке, а зима дуже сурова. Хоча такого теплого літа, як тепер, кажуть місцеві, давно не було. І льодовики тануть.
Коли покидали Камчатку (початок вересня), то там уже ходили в зимових шапках. Із собою М.Дорогович додому привіз каміння із вулкана та ікло ведмедя, яке подарували місцеві мешканці. А ще після подорожі мандрівник схуд на 6 кг. Поцікавилася у свого співрозмовника, чому ходить в такі небезпечні далекі походи сам. «Я постійно працюю із людьми. А походи дають можливість усамітнитися, побути наодинці із природою, собою. Щоправда, іноді в мандрівках нема з ким поговорити. Але ти можеш бути впевненим тільки в собі, у своїх силах». За всі мандри, до речі, із ужгородцем рідко ставалася якісь надзвичайні ситуації. «Усього раз,-уточнює,- на Алтаї, коли довелося пройти високогір»ям 260 км за три тижні». Тоді посередині шляху підвернув ногу так, що не міг далі йти. Просидів годину в надії, що хтось зустрінеться. «Ви можете вважати мене божевільним, але з того розпачу я почав просити Белуху (гора), щоб допомогла. І диво сталося. Нога перестала боліти. Недарма ж Алтай вважається місцем концентрації енергії світу, тут найсильніші шамани. Тут під Белухою однакова відстань до кожного із океанів світу»,- каже ужгородець.
Що цікаво, свої подорожі Михайло спонсорує сам. Остання обійшлася не в одну тисячу доларів. Зізнається, що нарешті дозрів до фотовиставки із подорожей, яку збирається влаштувати в Ужгороді. І переконаний, що людям буде цікаво, адже нині вони звикли переважно до штучного фото. Планує також надіслати світлини планує у всесвітньовідомий журнал «National Geographic». А от із мандрівками зав»язувати не збирається. «Поки молодий, то хочу побачити цікаві місцини, а в старості можна й полежати на пляжі»,- резюмує. І вже нині планує наступну подорож…в Анди, що в Південній Америці.
.jpg)
