Мирослав Дочинець: "Я зрозумів, що треба перебиратися через Карпати..."

«Криничар» мені ближчий, ніж «Вічник». Він для мене багатший, цікавіший і складніший. Може, більш гріховний, але сильний і мудрий  чоловік. А Вічник, все-таки, духовний гуру. Він перейшов світ, і світ його не зламав. Він знайшов опору в самому собі. Він ніби запитує людей: «Я дійшов до вічності, я себе вберіг і врятував, а от чи зробите це ви, і як ви це зробите?». Це дещо рафінований образ духовного адепта.  А Криничар – глибший, бо взяв не тільки від неба, а й від землі. Йому мало споглядати і будувати храм у собі. Він хоче будувати довкола себе, ламаючи довколишніх «рабів», які бояться мати щось. І він їх привчає до якоїсь діяльності, інтелектуальної думки і духу, зрештою. Будуючи себе, він будує світ довкола. Українцям, мені здається, більше потрібні такі герої. Хоч слово «герой» мені не подобається, тому що ні Вічник, ні Криничар не є героями, вони вищі від цього. Але більш потрібні діяльні люди, які вміють і можуть перетворювати хоча б середовище довкола себе. І в «Криничарі» я хотів ці моменти передати.

- Це було якесь переосмислення, чи як після Вічника сформувався образ Криничара?

Книжка почала писатися, ще коли я дописував «Вічника». Вона вже просилася на папір. Я завершив «Вічник» і відразу приступив до неї. І тут не побоявся того, чого бояться українські письменники – теми «душа і гроші». Це я хотів дослідити в людині, яка намагається гармонійно поєднати духовність і матеріальне. Служачи грошима не мамоні, а людям. Майже непоєднувані речі. Енергетика грошей – це страшна річ. Вона, як талант, йде за тобою, хочеш того чи ні. Вона буде тебе піднімати, змушувати щось робити. Ви, якщо придивитеся довкола себе, то побачите, що є такі люди, які не докладають надмірних зусиль, а гроші до них ніби липнуть. Це важкозрозуміла річ. Тобто є на них якась печать. Я знаю таку людину дуже добре – Віктор Балога. Він може собі дозволити багато чого, в тому числі патріотизм і справедливість. І справа не в тому, що він «купує», він вміє ділитися. Одна із істин в «Криничарі»: «Одна рука бере, інша – дає». І олігархи – не найстрашніші люди. А їхні діти – це буде зовсім нова якість. Покоління з доброю європейською освітою, не замкнуте на питаннях історії  та мови. Вони чудово знають українську, бо вчили її у найкращих ліцеях. Вони будуть зорієнтовані на європейські цінності, а не на поділ Сходу-Заходу. Просто треба перебути такий діалектичний відрізок часу в Україні та й все.

- Ви досить пізно стали відомим. Як ставитеся до теперішньої уваги до вас?

Факт тільки в тому, що я прорвався через Карпати. І це не до мене увага, а до моїх книг. Я зрозумів, що треба через Карпати перебиратися, бо ми варимося в своєму соку. А в нас дуже гарний книжковий український ринок. В Центрі, на Сході і навіть у Криму  книжки краще йдуть, ніж на Закарпатті. Там читаюча публіка. І я зрозумів, що треба видавати роман, бо якщо кажеш видавцям про якісь оповідання, то вони сміються. Перше запитання: «Чи це роман?». І я вирішив: треба написати роман, і написав «Лиса у винограднику». Сюжет, який в літературі, кажуть, досі не був присутній. Дав його серйозному видавництву в Києві. Книжку видали за місяць. Поспішив укласти договір, на три роки продав права, і тепер не можу цю книжку нікому ні подарувати, ні продати. А там хтозна, скільки вже накладів пішло. І продають  дорого. Такі у нас видавничі реалії. І тоді я зрозумів, що треба запозичити метод Толстого, який все, що писав, сам видавав і продавав. Тобто відповідав за своє слово до кінця. І от я створив маленьке видавництво, десять людей мають роботу. І це для мене дуже втішно,  якась моральна сатисфакція.

- Як ви повертаєтеся до реального життя після спілкування зі своїми персонажами, які так чи інакше прагнуть  досконалості?

Вони не є ідеальними. Це приземлені люди з нашого середовища. Для мене важливо, щоб все було органічно, переконливо. В тому числі й мова… Ми всі грішники, але це штовхає до вищого і кращого. Це дає якусь стрункість мисленню. Над «Многії літа…» я довгий час працював, і дехто каже, що це більше, ніж книга. Не скажеш, що це художня література, психологія чи рецепти трав. Я довго шукав тональність і знайшов її простою, довірливою і світлою: хочеш – сприймай, не хочеш – не сприймай. Тут нема ні конфесійності, ні національності, ні лжепатріотизму. Це –  для кожної людини, яка щось прийме, а щось не прийме. От Ворон каже без будь-якої нав’язливості: «Я вас не закликаю своїми порадами , щоб ви довго жили. Я закликаю вас бути довго молодими». Звичайно, це сильно впливає і на моє життя, і я цими речами користуюся.

- Пане Мирославе, коли ви пишете, відчуваєте, що цей твір стане популярним?

Ні. Я дуже сумніваюся. Можливо, це комплекс якийсь. Найбільше сумнівався з «Вічником». Хто як сприйме і чи взагалі  сприйме. Через те я пишу фактично для себе. Якби я оглядався довкола, то вже би грав на читача, на якусь категорію. От Жадан знає свого читача і тримається його, Дереш  і Роздобудько теж знають, а я – ні. Я  й далі ламатиму себе в засобах вираження, у пошуках нових сутностей. «Лис у винограднику» – це одне, «Вічник» – друге, «Криничар» – третє.  Буде щось інакше, я навіть стиль і лексику міняю. Так мені самому цікавіше. Я зрозумів, що коли мені це цікаво, знайдуться люди, яких воно зацікавить також.

- І коли можна сподіватися на нову книгу?

Та не треба сподіватися. Якщо їй суджено бути, то вона буде. В усякому разі я над нею працюю. І новий герой (зовсім не герой, а маленька людина майже сучасної карпатської Верховини) мені не менш цікавий, ніж Лис, Вічник і Криничар.