Безвісти зниклого ужгородського художника Олександра Саллера поховали під чужим прізвищем...

Про зникнення відомого ужгородського художника Олександра Саллера кілька років тому писали чине всі місцеві газети. За нього переживали, адже чоловік ніби у воду канув: ні слуху, ні духу. Перед тим художник повідомив рідних, що отримав замовлення на пейзажі з околиць села Люта, а отже, мав бути непоганий заробіток.

Як виявилося згодом, мистець туди не поїхав. А коли зник, то мав при собі чимало грошей, оскільки продав кілька своїх картин та отримав гроші з квартирантів. Першою схаменулася колишня дружина художника Тетяна Немеш. Спочатку всією родиною та з друзями самотужки почали шукати Саллера-старшого: обійшли всі лікарні, морги, психіатричні лікарні. Відтак заявили в міський карний розшук...

Його довгий час вважали безвісти зниклим, тому з нетерпінням чекали на повернення. Аж поки раптом випадково дізналися, що художник уже чотири роки у сирій землі. Олександра Саллера, виявляється, поховали під чужим прізвищем!

Син художника Роберт (теж художник. — Авт.) розповідає, що 9 грудня 2003 року в Ужгороді знайшли тіло якогось чоловіка навпроти готелю «Закарпаття».

— На місце події виїхала слідча група, почали розслідування і хтось у моєму батькові впізнав якогось мешканця села Минай, що на Ужгородщині, на ім'я Слава, — згадує Роберт. — У Минаї сусіди теж підтвердили цю версію, а опісля ще й родичі Слави з Великоберезнянщини по фотографії "впізнали" його.

Тіло Олександра Саллера у морзі пролежало сорок днів. Рідня Слави встигла поховати його сама, бо інакше це зробили б за рахунок міськради в загальній могилі.

— Коли ми всією родиною разом з правоохоронцями шукали нашого батько, тіло його вже було поховано під чужим прізвищем. Сталося це 15 січня 2004 року. І відтоді всі ці роки навіть уявити собі не могли, що батько лежить у землі під чужим іменем, — каже Роберт.

А з'ясувалося це випадково, продовжує Роберт. Слідчий, який займався пошуками О. Саллера, переглядаючи старі справи, звернув увагу на фото людини, дуже схожої на мого батька. Співставив з тими, що були у його розшуковій справі. Опісля відбулося впізнання тіла батька по фотографії з місця подій.

— Отак ми зрозуміли, що тоді, у грудні 2002 року, біля готелю знайшли не Славу, а саме мого зниклого батька, — каже мій співрозмовник. - Не було сенсу робити перепоховання. На хресті змінили табличку зі справжнім іменем. А днями відбули панахиду, на яку зібралося чимало друзів, рідних, близьких і всіх тих, хто знав художника. Аби отримати від РАГСу свідоцтво про смерть на ім'я мого батька, залишилося тільки у судовому порядку скасувати «смерть» живого Слави.

Рідня, близькі, моя мама, брат були в шоковому стані, коли дізналися про таке, продовжує Роберт. До останнього вірили, що батько живий і повернеться додому. Але тепер, коли вже знаємо, де його могила, може й добре, що хоч усе так обійшлося. Звичайно, важко на душі від такої непоправної втрати, адже мій батько був для мене та брата всім! І не тільки для нас...

До речі, Роберт читав матеріали судово-медичної експертизи, де сказано, що смерть його батька настала внаслідок загального переохолодження. В крові також знайшли алкоголь. Була гематома на голові, на нозі, та третє, четверте і п'яте ребра зламані. Боляче, каже, що таке сталося саме з рідною для нього людиною. Але точні обставини смерті, схоже, з'ясувати вже неможливо. Можна тільки припускати, що тут не обійшлося без криміналу...

Адже за наявності, великої суми грошей, які О. Саллер мав на руках, художник міг стати жертвою пограбування або ДТП.

Олександр Саллер дуже любив свободу і мав хоч небагато друзів, зате надійних. Були'серед них письменник Петро Скунць та художник Павло Бедзір. Його знали в Ужгороді як добру і талановиту людину, не здатну иа підлість. А отож і ворогів у Саллера не було.

Він змалку щось малював. Батьки помітили в сина талант художника й віддали навчатися до Ужгородського училища прикладного мистецтва на відділ художньої обробки дерева. Багато років працював художником у Закарпатському художньо-виробничому комбінаті, двічі тут був головним художником.

Останні роки він дуже плідно працював. Найкращі його роботи цього періоду — «Ужгород — місто моє», «Під Ужгородським замком», «Ужгородські дахи», «Вікно в майстерні». Олександру Саллеру однаково добре вдавалися і пейзажі, і натюрморти-, і портрети, і архітектура. В 1975 році в Ужгороді відбулася персональна виставка художника і, на жаль, одна єдина за життя.

Колишня дружина художника, пані Тетяна згадує, що хоч була з ним розлучена 30 років, але до останніх днів зберігала теплі стосунки.

— На жаль, — каже, — у мене мало залишилося його робіт. Олександр жив за рахунок продажу етюдів, а виставкові картини не збував за безцінь навіть у скруту.

Пані Тетяна пригадує, що у 2002 році О. Саллера було висунуто на здобуття премії імені И.Бокшая. Проте ця премія тоді дісталася іншому. Хоча, каже, митець як ніхто інший заслужив на неї. А ще розповіла, що був дуже справедливою людиною, тому важко переживав те, що бачив навколо себе.

Можливо, тому і в житті... розчарувався.

Мав Олександр Саллер і хобі. Любив збирати раритетні речі, а відтак у його помешканні та майстерні можна було побачити допотопний телефон, праску, корита, глечики, діжки. Мав і талант гумориста. Йому, зокрема, належить такий вислів, як «під лежачого художника пале-нка не тече». Друзі художника згадують, що він був дуже скромним, не любив хизуватися, "висовуватися" . Не любив і політику, хоча був період у його житті, коли він підтримував Народний рух України.

З усіх пір року Олександру Саллеру найбільше імпонувала весна. В цю ніжну квітучу пору до нього приходило натхнення, і він майже не випускав з рук пензля. Перед своєю смертю, у грудні 2002 року, художник узагалі малював без відпочинку. Його запам'ятали всі таким, яким він і був при житті: скромним, справедливим, добрим, чуйним, а ще таким, який найбільше за всі блага людини цінував і любив свободу. Хоч життя було до нього суворим, умів знаходити в ньому свої радощі і радів їм, як мале дитя...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати