Михайло Сюсько: "Я не в захопленнi вiд Болонської системи навчання"

— Ваше дитинство припало на тяжкi воєннi й повоєннi часи. Але, очевидно, це тiльки загартувало вас, дало певний стимул…

— Так. Ми жили бiдно, батько помер рано — менi було всього 12 рокiв, i тяжке та напiвголодне iснування спонукало мене вчитися. Нам нiхто не казав: “Сiдай за книжку!”. Навпаки, то коровi води дай, то свиням — їсти, жаливи нарви, сiчку зроби… Самi, без примусу вчилися, бо хотiли кращого життя. Нас стимулювала бiднота.

— Мабуть, ви рано подорослiшали.

— Батько помер у мене на очах. Вiн повернувся з трудового табору, куди його мобiлiзували нiмцi, тяжко хворим. Пам’ятаю, ми з братом пасли корів, бачимо, якийсь чоловiк iде. Пiдiйшов ближче, а Василь як крикне: “Няню!”. А вiн: “Дiти мої, я прийшов помирати…” У нього щось iз горлом було — чи рак, чи нi, зараз уже нiхто не скаже, але пiсля того прожив iще 4 з половиною роки i згасав при повнiй свiдомостi. Дуже мучився. Один брат тодi в армiї був, iнший — у сусiдньому селi в семирiчцi. Ми з мамою плачемо… А батько шапкою в мене кидав, щоб не ревiв… Отак я залишився при мамi один мужчина. У 12 рокiв коня запрягав, у лiс iшов лiщину рубати. Якось узимку зустрiв вовка на дорозi: шкiрить зуби i нiяк зiйти не хоче з путiвця. Страшно, i нiчого не вдiєш. Я потихеньку коня метрiв 500 назад-назад, а потiм розвернувся, та й нi з чим додому повернувся.

— А взагалi родина була у вас велика?

— Батьки мали семеро дiтей, але двох iз них я не застав — померли ще до мого народження, причому досить великими: сестрi було 11, а брату — 12. Батько тодi з горя мало не збожеволiв, два тижнi лiсами блукав. Мати казала: дуже гарнi дiти були, то їх урекли, пiшли на той свiт з iнтервалом в 1 день. Хоча зараз я розумiю, що, напевно, то була якась iнфекцiя. До речi, Михайлом мене назвали саме на честь померлого брата, хоча так i не прийнято робити.

А з 3-х братiв i сестри, з котрими ми разом виросли, живими, на жаль, крiм мене, залишилося лише двоє.

— Ви з дитинства мрiяли пiти в науку?

— Я просто завжди хотiв учитися. Закiнчивши у рiдному Голятинi на Мiжгiрщинi семирiчку з грамотою (там були зображенi Ленiн i Сталiн), мiг автоматично вступати до Хустського педучилища, де до того дуже гарно вчився старший брат. Однак у мене була домовленiсть iз трьома однокласниками, що вчитимемось разом, а вони, на жаль, не витримали вступних випробувань. I я ледве умовив директора вiддати менi документи (я ж уже був зарахований), щоб разом iз хлопцями пiти в Мiжгiрську середню школу. До речi, за радянської влади навчання там було платним! А оскiльки моя мама грошей не мала, то розраховувалася картоплею. I в унiверситетi, щоб ви знали, спершу теж офiцiйно треба було платити, хоч i небагато.

— А як у селi сприйняли прихiд радянської влади?

— Першi враження, звiсно, негативнi. Люди боялися записуватися в колгоспи, а їх до цього всiляко пiдштовхували. Одного разу мама жала свиням кропиву у шанцу (ярку), так голова колгоспу — наш далекий родич — через усе село з цим бур’яном прогнав її, аби зганьбити: “Колгосп не любиш, а землi колгоспнi любиш?”.

Але це ще дрiбницi. Батько, їздячи в пошуках роботи по всiй Європi (був у Бельгiї на шахтах, у Боснiї, в Iталiї, до Угорщини разом iз мамою ходили кукурудзу ламати, збiжжя жати), тяжкою працею зiбрав нам 5—7 га землi — щоб кожному було по шматку, але радянська влада все це забрала. А скiльки з тою землею треба було намучитися! Євреї ж продавали найгiршу, i там треба було викорчовувати пнi, вибирати камiння, потiм на деякий час кошару вiвцям загороджували на тому мiсцi, щоб хоча б картопля родила…

Або такi дитячi враження. Мати дома одна, а селом iдуть колгоспнi агенти. Я її попередив, i вона через вiкно у садок вистрибнула, втекла. Одного разу так прийшли i кiлькох наших овечок, кiз з-пiд хати за податок забрали. Ми з мамою плачемо, бiжимо за ними, але худобу так i не вiддали.

Та як мати не противилася колгоспу, вступити таки мусила, бо її налякали:”Якщо не запишешся — завтра твого сина виключать iз педучилища (старший брат тодi вчився у Хустi)”. I заради майбутнього сина вона поступилася.

Але якщо оцiнювати в загальному, то не все було зi знаком “мiнус”. Якби не радянська влада, нi я, нi брати не здобули б освiту — бiдна удовиця просто не потягла б таку ношу. I хоч повоєннi роки були голодними, доводилося їсти борщ iз кропиви, хлiб iз листя калини, якусь затiрку з бурякового бадилля, а вiвсяний ощипок замiняв нам хлiб, ми пристосовувалися до умов, виживали. Руками рибу ловили. Форелi тодi було повно: засунеш руку пiд камiнь i витягуєш то з червоними цяточками, то з синiми. Екологiя тодi була не та… Отож повиростали нiвроку, незважаючи на всi нестатки.

— А чому вчитися пiшли саме на українського фiлолога?

— Мабуть, завдяки нашiй учительцi української мови й лiтератури в Мiжгiрськiй СШ панi Заворотнюк, котру ми всi дуже любили. Урокiв мови й лiтератури тодi було по 5 на тиждень, i вона нас учила з душею, всi були грамотними. У всiх трьох десятих класах ви не знайшли б учня, який не написав би найскладнiший диктант на “3”.

— А до унiверситету вступити тодi було легко?

— Судiть самi: вступних iспитiв було десь 12 — i конституцiя, i географiя, i росiйський диктант, i росiйська усна, а ще твiр, українська мова i лiтература… Я цiлий мiсяць їх здавав, але витримав випробування. Хоча конкурс був серйозний. Дуже багато абiтурiєнтiв вiдсiялося на росiйському диктантi. Його взяли з “Вiйни i миру” Льва Толстого, читали швидко, так що тi, хто втрачав темп, гуськом виходили просто посеред iспиту.

— З чого ви жили, навчаючись в Ужгородi?

— Тiльки на стипендiю, мама нiяких грошей пiдкинути не могла. Та тодi в усiх так було. Хлопцi з гiрських районiв додому їздили двiчi на рiк — на Жовтневi та новорiчнi свята. Зате однокурсники з ближчих сiл частенько розбирали нас на вихiднi до себе, щоб трохи пiдгодувати.

А одного разу я на цiлий семестр узагалi залишився без копiйки: один викладач несправедливо поставив менi на iспитi трiйку, очевидно, йому не сподобалася моя фiзiономiя. I хоча всi iншi екзамени я склав на “5”, стипендiю менi, напiвсиротi, не дали. Бевзенко навiть за руку водив мене до ректора, але й той не мiг зарадити — такi були правила. Отож я пiвроку жив упроголодь, спасибi, однокурсники якось пiдтримували. Коли тепер згадаю, як з мурiв Ужгородського замку (нiяких iнших шляхiв тодi не було) спускався туди, де зараз етнографiчний музей, щоб нарвати пазуху слив, — кров у жилах стине. Зiрвався б — нiхто б уже не зiбрав мене. Але тодi страху не було.

Або купимо в гастрономi кильки, замовимо по склянцi чаю, а до того наб’ємо цiлий портфель хлiба (його тодi в їдальнi давали безкоштовно) — i в гуртожиток на Кремлiвську. А там накриваємо стiл: хлiб, килька i графiн води. Але при тому весело жили. Духовне життя буяло, читали книжки, вели дискусiї. Щосуботи-недiлi на всiх факультетах — танцi, дiвчата нас таких “па” навчили, що й мої дiти не вмiють так танцювати, як я.

— То були якраз часи Хрущовської вiдлиги…

— Так, i в мовному питаннi тодi не було перекосiв, як пiзнiше, хоча Щербицького важко було назвати проукраїнським полiтиком. Але українських книжок тодi видавали бiльше, нiж зараз. I набiр студентiв на фiлфак був не таким, як за часiв мого деканства, коли нам доводили показники прийому на українське вiддiлення 55 чоловiк, на росiйське — 75. Та ще й конкурс на останнє був бiльшим, бо росiйським фiлологам платили, як iноземним, i класи для них дiлили на групи. Та не будемо вдаватися у тi часи, вiзьмiм незалежну Україну. Книжки, радiо, телебачення українське — все занедбано. Ви багато знаєте нормальних українських телепередач? Екрани заполонила росiйська попса, немає державного регулювання. А ось у Францiї, де теж гiбридна нацiя, 85% телеефiру франкомовного, i лише 15% — iншими мовами.

— По закiнченнi унiверситету ви зразу пiшли в аспiрантуру?

— Нi. Я не був одержимий тим, щоб стати доктором, професором. Пiсля унiверситету 2 мiсяцi працював диктором на радiо. Про це навiть мало хто знає. Просто у травнi, наприкiнцi семестру, прийшли до нас звiдти люди з апаратурою, записали чоловiк 5, i в пiдсумку вибрали мене одного — голос мав потужний, зичний. З 15 серпня я вже приступив до роботи диктором. Однак потiм мене покликала додому, на Мiжгiрщину, мати: вона хворiла на водянку, дуже пухла i не могла бути сама. Я все зважив, i повернувся до рiдного села вчителем. Менi вiдразу пропонували посаду завуча, але я вiдмовився, а через рiк таки став ним. I, мушу сказати, менi вдалося припинити тi доноси, чвари, якi точилися в уже на той час середнiй школi за кожен додатковий урок. Пiдхiд був iндивiдуальний: однiй сказав, що в неї бородавки з’являться, якщо злоститиметься, iншiй — що вуса почнуть рости вiд постiйного нервування. Ну, це таке — вони молодi, я молодий. Але головне, що подiяло, ситуацiя нормалiзувалася.

А потiм я побачив оголошення в газетi про прийом до аспiрантури в УжДУ. I так подумовував, що в Київ пiду (мати на той час уже померла), отож вирiшив вступати. Правда, завiдуючий райвно мене “пiдбадьорив”: не один вступав, мовляв, та не вступив. Але я ризикнув, i недаремно. З 1962 року став аспiрантом при кафедрi української мови рiдного унiверситету, а в 1969-му у Львовi пiд керiвництвом Й. Дзендзелiвського захистив кандидатську дисертацiю “Система iменних частин мови у говорах Закарпаття”.

— Дисертацiї з української мови тодi i справдi треба було писати росiйською?

— Звичайно. Такi перекоси були. Текст — росiйською, i тiльки мiсцевий матерiал для прикладiв — українською. А вже коли я захищав у Югославiї в Новому Садi докторську дисертацiю (це у рамках мiжнародної спiвпрацi ВАК менi дозволив, правда, з великими труднощами), то взагалi питання менi ставили по-сербськи, а я вiдповiдав росiйською.

— Ви 42 роки вiддали роботi в Ужгородському унiверситетi, пройшовши шлях вiд асистента до професора. Що вважаєте тут найбiльшим своїм досягненням?

— Окрiм численних наукових праць, статей, котрi є результатом моєї роботи, вдалим вважаю перiод, коли два строки пiдряд очолював Спецраду по захисту докторських та кандидатських дисертацiй. За цi 8 рокiв на кафедрi не залишилося жодного викладача без наукового ступеня — з усiх незахищених я поробив кандидатiв. Тобто вони своє робили, а я пiдштовхував, стимулював, десь допомагав. У нас, до речi, захист на високому рiвнi був: питання, вiдповiдi, дискусiя. В iнших регiонах усе значно формальнiше. I деканом я почувався комфортно — факультет був тодi на хорошому рахунку, менi вдалося зняти напруження в колективi, до моєї думки дослухалися. Досягненням вважаю i своїх вихованцiв: пiд моїм керiвництвом вийшло 6 кандидатiв наук, iще двох треба довести до фiнiшу. Не можу не згадати й про комплексну тему кафедри “Iсторiя української мови й лiтератури на Закарпаттi у загальноукраїнському контекстi”, яка вивчалася всебiчно, ретельно, але пiсля того, як я пiшов з унiверситету, була відсунута на другий план. На жаль, так склалися обставини, що влiтку минулого року я покинув УжНУ за власним бажанням, зараз працюю в ЗакДУ. Словом, зроблено багато, i, дасть Бог, ще щось вдасться, хоча тепер у мене вже не найпродуктивнiший перiод. Роки беруть своє.

— Михайле Iвановичу, ви бачите якесь свiтле майбутнє для українських науковцiв? Напевно, не раз мали можливiсть порiвняти своє життя iз буднями зарубiжних колег…

— Ну, живуть вони значно краще, як ми. Я був i в Пряшiвському унiверситетi, i в Бєлградi, i в Новому Садi. То незрiвнянно. Вони не ведуть нiякої статистики, не облiкують курси, якi читають, — усiм цим займаються лаборанти, i це правильно. Навантаження нiкчемне — 1—2 пари на тиждень. Звiсно, за таких умов хочеться йти на роботу. А в нас 7—8 пар на тиждень у викладачiв, та ще треба до них готуватися, i це виснажує. На Заходi iншi пiдходи — європейськi, цивiлiзованiшi, але я переконався, що рiвень знань у наших студентiв вищий. Тому я не в захопленнi вiд Болонської системи, яку в нас зараз запроваджують, хоч i згоден, що щось мiняти треба. Там втрачається живий зв’язок зi студентом, у Францiї, скажiмо, вiд неї вже вiдмовляються.

— I насамкiнець розкажiть трохи про близьких вам людей, як любите вiдпочивати?

— Ми з дружиною виростили сина й доньку, маємо двох онукiв, якi радують нас своїми успiхами. Внучка Оля зараз закiнчує школу, але вже досконало знає англiйську, причому вивчила її без репетитора. Приїздить якась делегацiя в мiсто — її за перекладача запрошують.

А вiдпочивати ми з дружиною зараз любимо на дачi, серед моря квiтiв i затишку, який вона там створила. Ранiше, замолоду, їздили i до Москви, i на Днiпропетровщину, а зараз уже хочеться усамiтнення, спокою.

P.S. Ми сердечно вiтаємо Михайла Iвановича з недавнiм ювiлеєм i бажаєио у доброму здоров’ї та за пiдтримки рiдних i друзiв осягати все новi науковi вершини.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати