Вогні маленького міста

На перший привокзальний погляд, Ужгород здається південним, ледь не приморським містом. Тут рослинність, запахи й барви мають нечіткий, але відчутний південний акцент. Та й географічні широти – майже Північний Крим. Тож коли в Києві перші бруньки ще борються за життя, в Ужгороді вже зовсім зелені газони, квітне жасмин, а знаменита місцева сакура впевнено починає випускати пелюстки. Утім, і в квітні запросто може піти сніг.

СТИЛЬ І ТРЕШ

Визначальна характеристика Ужгорода – компактність. За день-два можна побачити практично всі його цікавинки. А майже всуціль короткі відстані спонукають не їздити, а ходити, тобто гарантують добрячу розминку на свіжому закарпатському повітрі.

За першою ж ужгородською пам’яткою мандрівникові взагалі не треба нікуди йти, бо вона міститься просто на залізничному вокзалі. Це приголомшливо несподіваний меморіальний куточок покійного міністра транспорту Георгія Кірпи з бюстом та інформаційними стендами, що розповідають про життя і діяльність улюбленця залізничників. Та знуджені пасажири в очікуванні своїх поїздів щось не поспішають вивчати цю експозицію. Іменем Кірпи також названа привокзальна площа, за його сприяння збудований і новий гламурний вокзал.

Неподалік і друга сучасна родзинка міста. Це вже цілковитий треш – інакше й не скажеш про те, який вигляд має на тлі Карпатських гір та делікатних невеличких будиночків здоровенний православний собор-новобудова у якомусь псевдопсковському стилі. Дехто з ужгородців називає його «Самаркандом» через специфічні форми бань. Та Московському патріархатові, схоже, не до естетичних витребеньок, головне – якнайгучніше зафіксувати свою присутність на Закарпатті на противагу всіляким «бандерівцям».

А ось у самому центрі (не забуваймо: відстань між центром і не центром – кілька хвилин) від трешу можна перепочити. Історична частина Ужгорода взагалі надзвичайно стильна. Понад те, вона ще й підтримується в порівняно пристойному стані. Принаймні немає відчуття, що виникає в багатьох українських містах, ніби на місце справжніх городян заселилися якісь «ліві» дикуваті люди й довели все до стану прифронтової зони. Хоча й такої «кустуричної» класики, як роздовбані дороги та купи сміття, в Ужгороді ніхто не скасовував.

Чарівні вулиці з вишуканими будинками в стилі сецесії. Найефектніша серед них – пішохідна Корзо (її назва походить від римської вулиці Via del Corso, де проводилися кінні перегони та інші світські заходи. Згодом ця назва стала синонімом головної прогулянкової артерії міста – «стометрівки»). Лаконічний і гармонійний вигляд має римо-католицький бароковий костел Святого Георгія XVII–XVIII століть. Більш пишний і монументальний греко-католицький кафедральний Хресто-Воздвиженський собор, а поряд із ним резиденція єпископа. До речі, греко-католицька церква на Закарпатті – зовсім окрема від УГКЦ структура, утворена в результаті Ужгородської унії 1646 року.

Місцевий замок не видається ззовні таким вражаючим, як, наприклад, Луцький чи Острозький, проте також цікавий і непогано зберігся. Всередині – Краєзнавчий музей, фундамент замкового храму. Із тамтешнього оглядового майданчика можна побачити все місто. А під мурами міститься Музей народної архітектури: над деревами стирчать криті ґонтою дахи та дзвіниці.

У симпатичному комплексі колишнього Жупанату (орган місцевого управління) біля кірхи та винних льохів розташувався художній музей, де, зокрема, варто подивитися картини представників Закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Андрія Коцки та інших із їхньою яскравою колористикою, яку ні з чим не сплутаєш, і поєднанням карпатських фольклорних мотивів із м’яким модернізмом середини ХХ століття.

Віддаєте перевагу малярству більш ранніх періодів? Місцеві краєзнавці стверджують, що частина стін церкви-ротонди в Горянах (село, нині у складі Ужгорода) розписані в ХІV столітті у стилі італійської ренесансної школи Джотто. А сам храм Святої Анни збудовано, за деякими даними, в ХІ столітті. Так чи інакше, а не побачити ротонду ви не маєте права, вона стримана, але чудова й розміщена на дуже мальовничій горі. Між іншим, це один із поодиноких випадків, коли в Ужгороді вам доведеться кудись їхати, а не йти.

ТРАНСКАРПАТСЬКИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ

Ужгород – чи не найбільш мультикультурне місто України. На тутешніх вулицях чути українську, російську, угорську, ромську, словацьку, румунську мови. Часто в доволі заплутаних поєднаннях: наприклад, студентка в маршрутці, говорячи по телефону румунською, вставляє в неї українські слова, пов’язані з університетськими реаліями: «іспит», «білет», «викладач», «гуртожиток». Здається, за останній десяток років у публічних місцях міста стало більше угорської та української. Хоча остання тут – поняття нечітке. Місцеву говірку дехто вважає окремою русинською мовою, дехто діалектом. У будь-якому разі вона дуже відрізняється від літературної, містить безліч іншомовних слів. По-особливому звучать навіть церковнослов’янські богослужіння тутешніх греко-католиків.

Угорський вплив в Ужгороді переоцінити важко. Найдовше за всю історію міста ним правили саме мадяри. Від них численні назви, пам’ятники й будівлі, вельми нагадує угорську й місцева кухня.

Російський елемент має в Ужгороді колоритний і багато для кого неочікуваний вигляд. На набережній Ужа стоїть акуратна капличка, збудована білими емігрантами: багато хто з них опинився тут після революційних катаклізмів у Росії. Пізніше, вже за радянських часів, додалися військові та прикордонники.

Без ромів теж важко уявити «місто над Ужем». Тут вони є значно більш осілими й менш криміналізованими, ніж на решті території України, проте все одно живуть дуже відокремлено і не мають особливої прихильності з боку інших етносів. Словаки мені запам’яталися передусім великою кількістю автомобілів із номерами їхньої країни та словацьким FM-радіо, яке тут ловиться так само вільно, як і українське. Кордон зі Словаччиною пролягає практично в межах міста – до нього підводить вулиця Собранецька.

А ось від євреїв і чехів в Ужгороді залишилися, здається, самі сліди: низка симпатичних синагог на чолі з нинішньою філармонією на набережній Ужа, архітектура чеського конструктивізму 1930-х років. Непоганим чеським слідом є і сама назва міста, адже до перебування в складі Чехословаччини Ужгород звався Унгваром. Сакуру висадили теж за чехів. Ну і, звичайно ж, усілякі чеські вивіски, тепер раритетні. Їх можна побачити, наприклад, у кафе-музеї «Під замком». Так само як і кіноапарати, сотні стародавніх пляшок, плакати, фотографії, газети, рукомийники, телефони, фотоапарати – ціле море антикваріату. І, звісно, скуштувати закарпатське молоде вино, таке оманливо легке...

Теги: Ужгород

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати