Повернення на малу батьківщину

Її автори, допитливий історик-дослідник, член Національної Спілки журналістів України Іван Лендьєл та кандидат педагогічних наук Олександр Галай  порушили чималий пласт архівних документів,  книжок, біографічних розвідок, спогадів сучасників про життя і творчість великого сина міста над Латорицею, талановитого угорського живописця Міхая Мункачі. То тільки на перший погляд вимірювати явища культури минулого,  з точки зору сьогодення, завдання не складне. Набагато важче, і це сповна відчули автори дослідження, зринути у подорож у часі, злитися з атмосферою суспільного, культурного життя того періоду, коли жив, творив великий син вільного міста Мукачева.

Міхай  Ліб (справжнє прізвище художника-самородка) народився на світ 20 лютого 1844 року в Мукачеві в сім’ї службовця митниці Лео Ліба і його дружини, домогосподарки Цесілії Рек. Після смерті батьків - залишився сиротою. Його трьох братів та сестру розібрали  на виховання родичі. Подальшою долею Міхая опікувався його дядько, материн брат  – Іштван Рек. Навчившись столярній справі, Міхай добре справлявся із замовленнями, але душа юнака мріяла про інше. Він почав перемальовувати картини, робити перші зарисовки на місцевому кладовищі і в парках,  замальовув старі скульптури… Ці, початкуючі творіння майбутнього художника,  викликали подив, за оцінкою майстрів пензля, свідчили, що в Міхая Ліба є талант дарований Богом.

Першими наставниками його стали художники Кароль Фішер та Елек Самоші, який привів його в Національний музей в Будапешт, де початкуючий художник з Мукачева,  одна по одній перемальовував картини. Звідси талановитого Міхая Ліба направили у Відень в художню академію…

Вчитуючись у дослідницьку працю про Міхая Мункачі, бачиш як багато спільного було у нього й геніального українця –  Тараса Шевченка. Єднало їх не тільки те, що обидва були сиротами, і що свій шлях у велике мистецтво починали із зарисовок скульптур… Паростки їх таланту пробивалися до сонця завдяки визнаним суспільством,  небайдужим художникам, які своєчасно помітили юні дарування і підтримали їх. Обох їх Господь  Бог щедро нагородив талантом передавати побачене в житті на полотно. Обидва головним героєм своїх творінь обрали простий народ.

У 25-річному віці Міхай Ліб  намалював свою першу, значну картину «Позіхаючий інаш (підмайстер)»,  який так і не поринув у сон, бо разом із талановитим автором-живописцем,  поклав початок угорському романтичному реалізму.

Та художня культура, яку посіяв здібний майстер пензля Міхай Мункачі, живуча, вона хвилює глядача і сьогодні, бо творець шедеврів – будитель духу,  своїми неординарними картинами звернув  на себе увагу. Він зумів, у тогочасній європейській художній школі, де головна увага приділялася  парадному висвітленню імператорських та королівських домів,  знаті, за блиском якого не було видно народу – змалювати правдиво і напрочуд реалістично, головного творця історії – народ. Зовсім не випадково Міхай Мункачі  розпочав змальовувати історію простих, працьовитих людей.

Автори дослідження вмістили у книзі  найталановитіші, найвідоміші творіння Міхая Мункачі, репродукції, які на сто відсотків пронизані суворою правдою нелегкого життя простого народу, а тому хвилюють глядача і сьогодні. Його творам  властивий глибокий драматизм. Міхай Мункачі, як ніхто інший,  умів  особливо талановито підкреслити це майстерною контрастністю, гармонійним поєднанням темних і світлих фарб,  та дивною гостротою, своєрідною психологічною характеристикою своїх героїв, почерпнутих із народного життя. Тож не випадково творчість Міхая Мункачі мала значний, основоположний вплив на розвиток реалістичного живопису не тільки Угорщини, більшості країн Європи, але й США…

Скільки б ми не говорили високих, піднесених слів про патріотизм, про любов до Батьківщини, завжди слід пам’ятати,  що та любов бере свій початок з любові до тих,  хто тебе народив, кому маєш завдячувати появою на цей світ. Священне почуття синівської любові до батьків передається і до тої землі, на якій тебе народили, і яка є твоєю маленькою Батьківщиною. Уже маючи нагороди, будучи визнаним художником, одержавши лицарське звання, Міхаю Лібу,  для визнання його дворянином, не вистачало… угорського прізвища. І художник сам підказав тогочасному міністру внутрішніх справ Угорщини, як це зробити.

…Незабаром наджупан Березької жупи одержав листа з Будапешта, що змусив його діяти блискавично. І 30 жовтня 1880 року бургомістр Мукачева Янош Нусер читав листа, надісланого йому наджупаном,   про те, що  Міхай Мункачі, живописець, житель Парижа, просить дозволу на одержання прізвища Мункачі, на тій підставі, що він уродженець міста над Латорицею. Наджупан просив Яноша Нусера повідомити «чи має він зауваження, чи заперечення з приводу цього питання».

Питань і заперечень на виникло. Загальні збори задовольнили прохання митця. Та ще й обрали Міхая Мункачі Почесним громадянином міста. У спеціальній грамоті, написаній на честь великого сина Мукачева вдячні жителі міста над Латорицею так оцінили свого великого земляка: «Мукачево мало в минулому військову славу, та оскільки місто має щастя бути  Вашим рідним містом, а Ваше мистецтво вище будь–якої військової слави … тому Мукачево хоче виявити Вам своє вдячне визнання тим, що Вас, шановний громадянине, обрано загальними зборами 4 листопада 1880 року його Почесним громадянином».  Схвильований Міхай Мункачі на виявлену до нього почесть того разу відповів листом. Але тільки, майже  через два роки,  2 березня  1882 року   зумів  прибув у рідне місто, на свою  малу Батьківщину спеціальним поїздом.

Його, уславленого художника, в тій поїздці супроводили дружина Цесілія, старший брат Еміл Мункачі, письменник Мор Йокаї, вчений-географ Єне Зічі, товариш Шандора Петефі – Шандор Телекі та редактор журналу «Мадьяр Вілаг» Дегре Алайош… Ступивши на землю міста,  у якому народився і провів перші свої роки життя, побачивши вщерть заповнену жителями міста привокзальну площу, почувши урочисто-піднесені вдячні слова на свою адресу, художник розгубився. Сльози виступили на його очах, він безперестанно дякував і потискав руки своїм землякам…

Наступного дня, 3 березня 1882 року, (недавно з тої пори минуло 130 років),  на будинку, де народився художник було відкрито меморіальну дошку з написом: «Тут народився М.Мункачі 1844 року 20. 02». Відтак торжества продовжились у міській Ратуші. Міхаю Мункачі було вручено Почесну грамоту громадянина міста,   а  його голову прикрасив лавровий вінок із срібла. На тому,  найвищому визнанні, вдячні городяни міста над Латорицею,  написали  угорською та французькою мовами: «Мукачево – Мункачі». Одразу по тому, було офіційно задоволено клопотання про зміну прізвища Ліб на Мункачі. До глибини душі схвильований художник спромігся лише вимовити: «Дякую Богу, що дав мені  щастя народитися мукачівцем…».

Рідкісний дар мав Міхай Мункачі. Він у простому бачив просте, у неминуче-трагічному – необхідне, мудре, вічне… У  ці,  передпасхальні дні, по-особливому  сприймається його триптих присвячений Ісусу Христу, Який постав на судилищі перед Пілатом. Тут великий митець, по-своєму відчув і передав увесь трагізм Того, Хто прийшов звільнити люд від гріха, врятувати грішників  від полону смерті…

Чим більше вивчаєш великі творіння Міхая Мункачі, тим більше переконуєшся, що великий син Мукачева писав картини душею. Тому вони й сьогодні, і, певен, ще не одне сторіччя хвилюватимуть глядачів.

Від душі хочеться подякувати дослідникам – Івану Лендьєлу та Олександру Галаю,  за те,  що максимально заглибилися в непросте, героїчне, і дуже насичене життя Міхая Мункачі. Показали великого митця у сяйві усіх грань його таланту. Дослідники переконливо довели нам, що Міхай Мункачі був  романтиком, філософом, мрійником, був вірним сином Мукачева, людиною щирої і доброї душі, по вінця закоханим у свій рідний край.

Іван Лендьєл та Олександр Галай  заслужитли на вдячне слово і тим, що дуже ретельно уточнили всі життєві сторінки Міхая Мункачі  і  вдало скомпонували та  подали численним дослідникам основні дати життя і творчості великого сина Мукачева – Міхая Мункачі.

Свій вагомий вклад у народження так потрібної усім нам книги внесли   депутат Верховної Ради України, колишній міський голова Василь Петьовка, що дуже вдало написав передмову, колектив КП «Ужгородська міська друкарня», редактор міської газети «Мукачівська Ратуша» Микола Рішко, автор обкладинки Едуард Долинський, фотографи…

Не забули Міхая Мункачі  його вдячні правнуки, одну з вулиць Мукачева названо його іменем, а саме, на площі Миру, відкрито йому пам’ятник, художню школу, яка розміщена поряд,  також названо іменем Міхая Мункачі. Загалом,  книга багата на численні приклади, як нинішня генерація жителів міста над Латорицею вшановує свого великого земляка. Першими серед них хочеться назвати щедрих спонсорів видання –  генерального директора українсько-австрійського підприємства СП «Фішер-Мукачево», Почесного громадянина Мукачева Василя Рябича, генерального директора  ТОВ «ЗакарпатЄвроТранс» Романа Романюка…

Своїм творінням Міхай Мункачі прославив на віки Мукачево, а місто,  так само, на віки,  віддає глибоку шану своєму великому сину.

Теги: Мункачі, художник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати