Діалектний словник Миколи Грицака давно вже став легендарним, хоча так і не побачив світу. Відомий мовознавець, уродженець села Росішка на Рахівщині, трудився над ним ціле життя, збираючи місцеві слова і звороти. Таким чином і через тридцять років після його смерті, зібраний Грицаком словниковий матеріал вважається найповнішим представленням закарпатських діалектів (близько 200 тисяч слів).
Самому Миколі Грицаку судилася не вельми щаслива доля. Він прожив 71 рік (1908-1979), з яких тільки 9 років пропрацював в Ужгородському університеті (1963-1972). Але так і не захистив кандидатську дисертацію і, зрештою, змушений був повернутися на рідну Рахівщину, до кінця життя визбируючи закарпатські словечка. Ось так традиційно ми не цінуємо тих світлих постатей, які маємо. Можливо, зіграв свою сумну роль і той факт, що рідний брат Миколи Грицака – Андрій був директором школи у Росішці, членом ОУН і був розстріляний біля Косівської Поляни у 1949 році. За радянського режиму це був серйозний компромат.
Доля не дала вченому закінчити колосальну працю. Адже Микола Грицак хотів зафіксувати буквально всі слова, що вживають у мовленні закарпатці, а не тільки відмінні від літературної норми. Таке неймовірне завдання не під силу одній людині, що й підтвердила історія із затятим гуцулом. Він помер, не завершивши свою працю. Залишилася впорядкованою лише частина його рукопису (літери А-К). Весь інший словниковий матеріал був зібраний у картотеці.
Яким же радісним було моє здивування, коли днями навідавшись в Інститут української мови в Києві, я побачив, що половина відділу діалектології працює… над словником Грицака. Молоді науковці вичитували карточки, написані рукою вченого, і переводили їх у електронний вигляд.
Павло Гриценко, нинішній директор інституту, підтвердив, що «Словник українських говорів Закарпатської області» (таку назву дав сам автор) стоїть у планах цієї поважної наукової інституції. Ба більше, сам Павло Юхимович має особливі сентименти до закарпатського мовознавця. Саме він є автором статті про Миколу Грицака в поважній енциклопедії «Українська мова».
Павло Гриценко був і серед тих кількох науковців, які від імені інституту проводили перемовини про викуп спадщини Грицака у його родини. І заплативши спадкоємцям гідну на той час суму у десять тисяч карбованців, отримали право власності і перевезли картотеку у кільканадцяти великих коробках із горища приватної хати, де вона зберігалася, до Києва.
Це було дуже мудре і своєчасне рішення. Інакше невідомо, чи було би нині над чим працювати. А так весь зібраний Миколою Грицаком матеріал зберігся в цілості.
Робота над картотекою — титанічна: уже кілька років триває електронний набір, який здійснюють кілька працівників. Павло Гриценко несміливо прогнозує ще кілька років, які підуть на закінчення цього кропіткого процесу.
Але по його завершенню праця Миколи Грицака нарешті отримає узагальнений вигляд. Директор Інституту української мови каже, що обов’язково викладуть електронну версію словника в Інтернеті, а згодом видадуть і його паперовий варіант. При умові, що знайдуть кошти.
А мені тим часом згадалися нещодавні баталії довкола регіонального словника Юрія Чорі, який фахівці одностайно розкритикували. От би спрямувати кошти обласній владі на видання словника Миколи Грицака, а не витрачати їх на недолугі аматорські проби.