Через відсутність середнього класу в області не склався стабільний прошарок споживачів журналістського продукту. Обвал рекламного ринку 2008-го року добив пресу остаточно. Місцеві вибори-2010 теж показали, що роль преси мінімізується, на перший план виходить прямий підкуп виборця. Ускладнює ситуацію і згасання інтересу до України з боку Європи, чиї окремі інституції раніше вряди-годи підтримували місцеву пресу грантами. Тому преса великою мірою тримається на традиції (інерції) та ентузіазмі кількадесяти фанатів цієї справи.
Окрема пісня — районки. Вже років 8 точаться розмови про їх реорганізацію шляхом «роздержавлення». Районній владі ці газети тепер не надто потрібні — їх би залюбки відпустили у вільне плавання, але там вони просто потонуть за перший же рік. Тому питання якесь безвихідне. Останнім часом з'явилася нова фішка – газети одного села. Це цікавий гарний сувенір, який цілком має право на існування, але повнокровним ЗМІ він, звичайно ж, не є.
Складна ситуація призвела до групування практичноусіх закарпатських ЗМІ навколо трьох політичних центрів – Партії регіонів, «Єдиного Центру» та екс-мера Ужгорода Сергія Ратушняка. Формально незалежні видання наразі демонструють ледь помітний дрейф у бік Партії регіонів. Преси, орієнтованої на комерційний успіх у масового споживача, в області просто не існує. До певної міри цю нішу займає хіба що корпус закарпатських кореспондентів центральних ЗМІ, хоча останнім часом теж відчутний крен – зрозуміло, вякий бік. Як не дивно, при цьому має місце бути певна корпоративна солідарність — попри все протистояння амбіцій, зіткнення житейських кредо і просто психологічну несумісність. До певної міри формуванню такої корпоративності сприяє діяльність прес-клубів, яких в Ужгороді щонайменше п'ять, але здебільшого – звичка постійно оглядатися одне на одного, ревно стежити за колегами, моніторити їхні досягнення і провали.
Традиційно закарпатська преса трималася на трьох китах: скандали, хроніка і портрети сучасників, причому тираж забезпечували передусім скандали. Але останні кілька років вони вже настільки приїлися людям, що на скандали просто перестали реагувати. Останній фактор, який ще збуджував сякий-такий інтерес обивателя доЗМІ, перестав спрацьовувати. Принаймні, на сьогодні. Навіть серед частини інтелігенції модним тоном стає принципово не читати газет, не дивитися телебачення. Про Інтернет взагалі не доводиться говорити, масовий користувач там переважно заходить на соціальні мережі, тільки принагідно відвідуючи інформаційні Інтернет-сайти.
Серед слабших рис закарпатських ЗМІ – брак оперативності і достовірності, серед сильніших – культивування інтересу до глибинки, до конкретної людини, якийсь аж маніакальний пошук позитиву (чорної кішки у темній кімнаті, якої там немає), затятість (коли хтось чіпляється зубами за якусь тему, то на смерть) і як наслідок – схильність до «серіалів». ЗМІ більшою мірою відображають дійсність, але трішечки і формують її, принаймні, форматують.
З-поміж закарпатських журналістів чітко виділяються три покоління. Не можна сказати, що між ними зовсім непрохідний бар'єр, але різниця у досвіді колосальна.
Старше ще добре пам'ятає радянську епоху, тодішні стандарти життя, особливості тодішньої журналістики, її вершинні досягнення, на які підсвідомо й орієнтується. Тому для нього характерні аналітичність, нарисовість, увага до причинно-наслідкових зв'язків, прагнення піднятися над ідеологічно-політичною піною.
Середнє покоління демонструє чи то певну роздвоєність між радянською і пострадянською добою, чи то спроби синтезувати дві різні ментальності.
Для молодшого покоління радянська доба і її стандарти – це плюсквамперфект нарівні з античністю чи кам'яним віком. Водночас і в новій добі вони не отримали якогось твердого грунту під ногами. Більшість з них налаштована цілком лояльно до глобального стану речей, але затято критикує так звані «окремі недоліки».
Взагалі, наймолодше покоління (з досвідом роботи до 10 років) – це справжні гладіатори, яких несподівано вкинули на арену з дикими звірями. Більшість просто не витримує і масово тікає звідти – у різні бізнес-авантюри, за кордон, у прес-служби, на київські телеканали. Останні два шляхи на сьогодні практично перекриті, бо місця там вичерпалися. Лишаються тільки найбільш талановиті і стійкі-непро-бивні. Перших трохи менше, других трохи більше, але обидві категорії і є нинішньою надією закарпатської журналістики. У них ще не до кінця вбито віру у те, що журналістика може щось змінити на краще. Є кілька людей із незамуленим оком, здатних постійно помічати щось нове навколо себе, витягати на світло дуже оригінальних земляків, подавати нестандартні зрізи дійсності, ставити якісь «дитячі» питання, котрі насправді виявляються цілком глибокими. І є більш традиційні, але цілком добросовісні репортери-хронікери, здатні викликати у читача ефект присутності, це майстри точної деталі і влучного форматування матеріалу.
Натомість середнє покоління (з досвідом роботи 10-20 років) – максимально цинічне і прагматичне. Це вже професіонали із добре «поставленим голосом» і сяким-таким становищем у соціумі. Здатні подати один і той же матеріал у будь-якому ракурсі. Без проблем переходять з одного ЗМІ до іншого, незважаючи на будь-які відмінності. Кожний представник цього покоління вже перебу ває у полоні власних стерео -типів, хоча і намагається час від часу вирватися з нього. Якщо попереднє покоління ще універсальне, то тут вже відбулася певна спеціалізація, кожен напрацював певне коло тем, в яких найкраще орієнтується, які найкраще йому ідуть, певне коло джерел інформації і певні шаблони її подачі.
Старше покоління демонструє високий професіоналізм і водночас передбачуваність. Їхня сила – у вмінні передавати один і той же наперед відоми й комплекс ідей щоразу у новій формі, бодай трохи відмінній від попередньої подачі. Це майстри нюансів і напівтонів. Кожний веде свою індивідуальну війну за якусь дорогу йому ідею, регулярно видаю чи на-гора зведення з фронту.
Упродовж трьох наступних років на Закарпатті продовжуватиметься розпочатий десь років десять тому процес згортання традиційної паперової преси і зайняття її ніші Інтернет-виданнями. Десь до кінця 2014 року кількість паперових газет впаде до мінімуму, натомість сайти налічуватимуться вже десятками. Але і їм наступатимуть на п’яти соціальні мережі, в яких зацікавлені одні одними люди обмінюються інформацією вже без посередників-журналістів. Характерно, що на традиційному новорічному журналістському «між-собійчику» колеги ще минулого року визначили головним закарпатським сайтом одну з глобальних соціальних мереж, але тоді-таки й результат не зарахували. Цього ж рок у її таки було визнано як найвпливовіший Інтернет-ресурс Закарпаття. Тому постає питання про перспективи журналістського відділення УжНУ, яке традиційно готує газетярів і телевізійників. Попит на ці журналістські спеціальності невпинно скорочується, всі штатні одиниці давно зайнято. На Інтернет-журналістів попит мав би зростати, але їх слід серйозно готувати.
У цілому ситуація надто непевна. Багато залежить від того, наскільки швидко стабілізується українська економіка, чи не буде остаточно дочищено систему освіти (а така тенденція дуже сильна). Наразі же закарпатська преса тримається переважно на внутрішніх ресурсах (на підшкірному жирові), майже не отримуючи якихось стимулюючих імпульсів ззовні.