До редакції надходять листи, які засвідчують, що у нашому правовому „безпрєдєлі” люди місяцями, а то й роками оббивають пороги різних виконавчих служб та правоохоронних структур, щоб захистити свої громадянські права. Втрачається дорогоцінний час, завдається шкода здоров’ю, гасне віра у добро і справедливість.
Про торжество правди рідко доводиться чути. Плата за неї надто висока. Бо, крім моральних втрат, люди терплять і чималі матеріальні збитки. Нагромаджуються купи документів-відписок з різних інстанцій, з якими так чи інакше доводиться звертатися до суду. Органи місцевого самоврядування, як виявляється, без суду не можуть вирішити найелементарніше з питань добросусідства. Питається: нащо тоді тримати армію держслужбовців? Лише для того, щоб вони продукували відписки-дурки, які часто засвідчують незнання ними законів чи свідоме їх перекручення з метою безглуздої тяганини, щоб „набридло” і щоб „відчепилися”. Зазвичай, місцеві урядовці стають на бік товстосумів.
Чотири роки шукає захисту від беззаконня пенсіонер Луців Орест Дмитрович з Ужгорода (мікрорайон Горяни). Він уважає, що його сусід пан К. мав би дотримуватись правил добросусідства, передбачених законодавством, де чітко записано, що неприпустимим є затінення, задимлення, шкідливий вплив на сусідню ділянку, на здоров’я. Своєю власністю кожен повинен розпоряджатися так, щоб не шкодити іншим. А обов’язок держави захищати людину від свавілля. Разом з тим, кожен громадянин має право на відшкодування і моральних, і матеріальних збитків, якщо органи самоврядування чи суди приймають неправильне рішення чи просто бездіють.
А що насправді? А насправді відбувається так, як каже пан Луців. Багачі, яких він відносить до середньовічних феодалів, ховаються від простих людей за високими парканами, розбудовуються і вшир, і ввись, впорядковують двори так, як їм вигідно. Нащо їм якісь там закони чи правила добросусідства – у них є гроші. А сьогодні, як не прикро, головним чинником нашого мірила є саме вони – гроші.
Орест Дмитрович, оббиваючи чиновницькі пороги, переконався, що корупційна загроза дедалі поглинає всіх і вся. Він розуміє, що боротися з цим важко і небезпечно, але розпочатої боротьби з байдужістю і бездіяльністю посадовців не припиняє. Наголошую: Луців О. Д. оголосив війну не сусідові, а чиновникам, які, як він вважає, за сидіння у кабінетах та за самовільне трактування законів ще й зарплатню чималу отримують. Саме їх він вважає винуватцями того, що кожен власник робить так, як для нього вигідніше, нехтуючи інтересами сусідів. "Это моя собственность. С ней я делаю, что хочу", – заявляє сусід пана Луціва. І дєлаєт...
А непримиренний до порушення будь-якої законності пенсіонер Луців Орест Дмитрович бігає по чиновницьких кабінетах, з яких, буває, його часом і виганяють. Та не на того натрапили. Орест Дмитрович достатньо освічений – має два дипломи про вищу освіту, він зразковий господар: його доглянутий диво-сад, виноград, квітник, хата і надвірна споруджені ним власноруч – все це промовисто говорить про свого господаря. Він знає ціну людської праці, сам усе життя вчився і самовдосконалювався. Став одним із кращих садівників не лише в області, але й за її межами. Трепетно доглядаючи кожне дерево, кожен кущик, кожну квітку, він не може допустити, щоб їм хтось завдав нищівного лиха і, проштудіювавши земельний кодекс, окремі статті Конституції, йде у відповідні правозахисні інстанції чи надсилає туди листи з проханням втрутитись і допомогти.
У цьому я переконалася, побувавши на місці. Ознайомилася зі змістом відписок, надісланих пану Оресту з різних інстанцій, – перечитала ті пункти й статті окремих законів, що стосуються саме його позову до суду чи клопотання про винесення відповідного рішення компетентних служб. Ці пункти акуратно попідкреслювані. З ними, здавалося б, легше вибороти для себе щось вкрай необхідне, позбутися того негативу, який заважає нормально жити. Якби посадовці керувалися у своїй роботі законами кодексів і моралі також, – того абсурду, до якого доходився пан Луців, не було б. Його не повинно би бути у правовій державі. У нас все можна. Вседозволеності меж немає. А значить, і правди й захисту ні в кого шукати. Правда завжди буде на боці сильнішого і грошовитішого.
Наведу один-два факти, щоб було аргументованіше. Санітарним приписом № 827/03 від 15.07.2004 р. в. о. лікаря санепідстанції Ужгорода Петричко В. І. зобов’язав підприємця К. (сусіда Луціва) демонтувати бетонний вигріб для водовідведення каналізаційних стоків із будинку, оскільки він збудований з грубим порушенням санітарних і будівельних норм і є надто близько до колодязя Луціва – всього за 8 метрів, а норма – п’ятдесят, щонайменше – двадцять метрів.
Оскільки сусід К. припису санітарного лікаря не виконав, пан Луців звернувся у міськрайонний суд. А суддя теж приписом головлікаря знехтував, взявши за головний „козир” Акт, сфабрикований, як каже пан Луців, де все перекручено на користь сусіда К.
Здивувало те, що в тому акті є підпис того самого лікаря пана Петричка, який у згаданому вище приписі зобов’язував демонтувати вигріб. В Акті колишньої міськради пан Петричко уже значився не в. о., а головний лікар санепідстанції. Отака метаморфоза.
На думку Луціва О. Д., суддя видав сенсаційне рішення: порушень ніяких не виявлено, вигріб демонтувати немає потреби. Та й вигріб чомусь названо септиком. А септик, наскільки відомо, конструкція цілком іншого технічного облаштування й використання.
Рішення міського суду мало бути обжалуване в обласному апеляційному суді. Та навмисне затягнули з подачею документів, щоб „було пізно”.
Підготували документи у Верховний суд. Луціву О. Д. зателефонували, щоб за ними прийшов. Той прийшов, а юриста не знайшов. Шукав його аж два місяці. Ніхто не знав, куди він зник. А коли через два місяці його випадково віднайшли, відповів приблизно таке: „Мене вичислили і сказали вам не допомагати”. Таке у нас судочинство, така безодня зла, з якої простій людині все життя довелося карабкатися, щоб якось вижити, щоб те лайно, у яке нас штовхнули, не поглинуло всеціло.
Орест Дмитрович Луців, щоб якось захиститися від шашличного диму, випарів сауни, щоб із сусідського балкона за ним не спостерігали чужі очі, змушений надвірну кухню з усіма прибудовами з лівої частини двору переносити на протилежний бік. А це вимагає чимало фізичних зусиль та фінансових коштів. Отака жорстока реалія: не захистиш себе сам – владного захисту не чекай.
Клара КОНТРАТОВИЧ, "Трибуна"
19 травня 2007р.
Теги: