Микола Веґеш: "Вважаю, що найгірше для політика – це зрада"

Інтернет – кожному студенту

– Миколо Миколайовичу, наприкінці березня газета «Дзеркало тижня» опублікувала рейтинг 200 найкращих вишів України. УжНУ в цьому переліку посів 44-е місце. Чи згідні ви з такою позицією?

– Це рейтинг ЮНЕСКО. Один із трьох опублікованих. Були ще два від Міністерства освіти. Серед класичних університетів ми посіли 9-те місце з-поміж 24 закладів. Вважаю, що це нор­маль­но. Так само 44-е місце серед 200 вважаю справедливим.

Не з усіма пунктами можу погодитися. І, думаю, ми проґавили дещо, зокрема з поданням інформації про наші міжнародні зв’язки. Адже маємо 44 міжнародні договори. Торік провели таку кількість конференцій, скільки не було за останні 5 років, але якщо во­но не відображено у звітуванні, то хто про це дізнається?

Все ж таки на конкурси треба звертати більше уваги, і ми з цього зробимо висновки. А втім, усякий рейтинг має певну суб’єктивність. ЮНЕСКО звертає основну увагу на міжнародні зв’язки, євроінтеграцію, а наше Міні­стерство більше зважало на кадрову політику, кількість наукових ступенів тощо. Я розцінюю ці рейтинги як почат­ковий етап до створення нового, де буде враховано все. Навіть посилання на наукові праці наших учених. Бо якщо людина видала статтю, уривки з якої цитуюють у США, Англії і Франції, це свід­чить про визнання.

– А що ще може університет зробити, аби в наступних рейтингах посідати вищі місця?

– У нас один із кращих показників за науковими ступенями. Фактично ма­ємо перше місце в Україні. Адже на 10 тисяч студентів у нас 120 докторів і 450 кандидатів наук.

Але є й інше. Ми не задоволені матеріально-технічним забезпеченням навчальноо процесу, хоч останнім часом закупили масу комп’ютерів, але поки що тут суттєво поступаємося європейським вищим школам. Проте вже запроваджу­ємо Інтернет на всіх кафедрах, факультетах, у гуртожитках.

Для нас це питання важливе ще й тому, що в рейтингах є такий показник, як «бібліотека». У нашій книгозбірні, у зв’язку з подіями, що відбуваються (від нас забирають приміщення на Капітульній – нині це наполовину вже греко-­католицька єпископська канцелярія), лише в коридорі є читальний зал. Виходом із ситуації є максимальне використання Інтернету, бо в ньому, коли говорити про науку, нині є фактично все. Якщо студенти не мають доступу до мережі, то виникає велика проблема з науковою і навчальною роботою.

– А створити власну електронну бібліотеку не плануєте?

– Ми приступили до створення електронного каталогу, але опрацьовано лише 30 чи 40 тисяч книжок – це, звісно, ма­ло, повинен бути повний електронний варіант ресурсів бібліотеки.

Наразі ми створили свій Інтернет-центр у приміщенні колишньої їдальні (на «БАМі»). Але за­вдання № 1 – перенести бібліотеку й завершити її електронний варіант.

– А нове приміщення для біб­ліотеки вже готуєте?

– Знаєте, у мене впродовж двох тижнів був міністр освіти, з яким ми це питання узгодили й дійшли висновку, що є два шляхи вирішення проблеми. Те, що нинішнє приміщення треба віддати Греко-католицькій церкві, – одно­знач­но. Решта Західної України це зробила ще на початку 90-х років, ми доходимо до цього тепер, але не все від нас залежить. Я готовий перейти у будь-яку будівлю, яку нам виділить місцева влада. Це має бути велике приміщення, площею близько 4,5 тисяч квадратних метрів. Але такого приміщення мо­же й не знайтися.

Тому є й другий варіант. Міністерство допомагає завершити новий корпус на «БАМі», ми дістанемо можли­вість перекинути туди два факультети зі старого корпусу, а два поверхи, що звільняться, відвести під бібліотеку. Це найреальніший варіант, із яким погодився й Ніколаєнко.


Я щасливий, що не зрадив Президента

– До речі, про міністра. Як співпрацюєте, зважаючи, що представляєте різні політичні сили?

– Так, цікава ситуація... Та хай там як, але міністр вирішив відпочити саме на Закарпатті й побувати саме в Ужгородському національному університеті. Він чудово знає, що я є членом ради партії «Наша Україна», а мені відомо, що він член ради Соціалістичної партії. Але повірте, що під час двотижневого перебування Ніколаєнка на Закарпатті ми жодного разу не порушували по­літичного питання.

Під час попередніх виборів у мене була чітка позиція: університет не буде затягнений у політичну діяльність. Поки що мене розуміють. Я чітко заявив, що завжди поділяв позицію, яку займав Президент Ющенко, я його довірена особа і щасливий, що не зрадив, не перейшов до іншої партії. Ніколаєнко це розуміє, принаймні досі було так. Як буде потім, покаже час.

– А були пропозиції змінити партію?

– Так, були, звичайно. У мене були пропозиції перейти майже до кожної з тих політичних сил, що нині вважаються впливовими, причому пропонували дуже високі місця у виборчих списках. Але вважаю, що найгірше для політика – це зрада. Я готовий бути в опозиції з цією партією доти, доки вона існуватиме.

– Хоча для багатьох українських полі­тиків зрада – річ цілком буденна...

– На жаль, так. Люди спокушуються на великі гроші, які крутяться в політиці. Якщо Президент відкрито заявив про це й представники коаліції не заперечують, то що ж справді діялося, коли хотіли назбирати 301 голос у парламенті, аби можна було вносити конституційні зміни?

– З людей, що залишили фракцію «Нашої України» і приєдналися до коаліції, хто вразив вас найнесподіваніше і найприкріше?

– Раніше – Володимир Стоян, що входив до п’ятірки списку. Це ж жах. Людина зраджує і нині хижо ненавидить ідеї, що фактично її провели до парламенту. З останніх – це перехід Кінаха, так само з нашої п’ятірки. У цивілізованих державах-бо робиться як: не погоджуєшся з політикою фракції – ставиш мандат на стіл. Це нормальне явище. Але ж нашим не хочеться втратити депутатського статусу, який дуже вигідний.

Тут можливо, є й наше певне недопрацювання, бо брали до списку не обов’язково лише членів партії. Нині у переліку може бути лише партієць, бо він має певну відповідальність, повинен визнавати програму організації. Думаю, в «Нашій Україні» не виникатиме таких питань, коли ми дійсно станемо ідеологічною партією. Це має бути дуже принципова організація, до якої входять люди, що повністю поділяють її позицію.

– Як на мене, це залежить і від сус­піль­ства, бо в країнах із розвиненою демократією перехід політика до партії з протилежною ідеологією

поставить хрест на його кар’єрі. У нас же, аби далеко не йти за прикладами, Сергій Ра­тушняк змінив усі можливі партії, що не завадило йому продовжувати полі­тичну кар’єру на посаді мера Ужгорода...

– Наші політики не бояться цього. Однак я не думаю, що люди, які переходили з фракції у фракцію, можуть тепер спокійно жити. Наприклад, соці­а­лісти суттєво втратили в рейтингу, отже, люди в цьому трошки розбираються. Мабуть, ПППУ теж не має великих шансів пройти до Верховної Ради окремим списком (хоч без «Нашої України» вони й раніше навряд чи пройшли б). Сумніваюся, що й комуністам піднесла авторитет співпраця з Партією регіонів у коаліції, бо їхня ідеологія не надто збігається з планами олігархів і бізнесменів, що б там не казали.

Думаю, що гласність і висвітлення всіх процесів у ЗМІ приводить до того, що люди на політиці добре знаються. Наші громадяни, до речі, ще ніколи не були настільки заполітизованими, як тепер.

– Політолог Віктор Пащенко у минулому номері нашої газети висловив цікаве спостереження: коли Віктор Ющенко прагнув працювати за принципами світової демо­кратії, його рейтинг падав, коли ж він став діяти жорсткими методами, рейтинг відразу пішов догори…

– Пащенко має цілковиту правду. У людей склалося враження, що тривалий час Ющенко не реагував на утиски його прав як Президента, що це слаб­кий політик, який просто оточений «любими друзями», не здатен на рішучі кроки. Нині його рейтинг зріс, автоматично зріс і рейтинг «Нашої України». Бо хто б не очолював «НУ», ця партія ще довго асоціюватиметься із Президентом. Кириленко – чудовий лідер, але всі знають, що «Наша Україна» – це Віктор Ющенко. Радикальні кроки повернули йому довіру людей.

– Ви схвалюєте їх?

– Повністю. Я радий за свого Президента. Я з Ющенком від президент­ської кампанії. Були б знову вибори, знову став би його довіреною особою. Це толерантний політик, демократ за природою, що, до речі, визнає й коалі­ція. Не всім то подобається. Думаю, Янукович із Ющенком уже б завершили свої переговори, якби не КПУ та СПУ, які категорично не хочуть іти на вибори. А регіонам, в принципі, нема чого втрачати.


За рік Облрада зробила чимало

– «Наша Україна» та БЮТ мають плани на спів­працю у новій Верховній Раді, а як буде в нас, адже порозуміння на Закарпатті між цими двома силами немає?


– Розумієте, ми можемо створити будь-яку коаліцію. Я маю на увазі число голосів. Якщо створимо коаліцію з БЮТ, голосів цілком вистачить для більшості в раді. Але, наскільки мені відомо, поки що до цього не дійшло. Я не знаю, чи Іван Балога, котрий вів переговори із представниками БЮТ, узгодив усі моменти. На сесію ради (17 травня. – Авт.), наскільки знаю, це питання не виноситься. Однак, думаю, для Закарпаття це нині не так важливо. Найголовніше, щоб нагорі вирішили питання. А в партіях європейського кшталту (ми на це звання претендуємо) обласні, районні організації будуть виконувати рішення центрального проводу.

– Яку б ви дали оцінку робо­ті обласної ради за час, від­коли вона діє?

– Ми ухвалили чимало дуже важливих документів. Але з такою біль­шістю в цьому нема нічого дивного. Вона є дисонансом на тлі того, що відбувається на рівні України. Я б сказав, ми зробили чимало доброго. Дії «Нашої України» і Партії регіонів на місцевому рівні більше зводяться до особистих стосун­ків. Серед регіоналів багато професіоналів, просто порядних людей. Так само і серед бютівців. Ділити за принципом: він з такої-то партії, і ми з ним нічого спільного не матимемо, – ненормально. Якщо керівництво прийме рішення про переформування коаліції, немає проблем, але те, що впродовж всього часу обласна рада збиралася й працювала, – це факт, який потрібно визнати. На Закарпатті вивіска партії великого значення не має: депутатів повинно об’єднувати єдине – інтереси області.


До Ратушняка ставлюся двояко

– Коли йшла перевиборна боротьба, «Наша Україна» постановила не висувати свого кандидата на посаду мера Ужгорода. Чи, на вашу думку, правильним було те ріше­ння?

– Думаю, ми правильно вчинили, бо не мали кандидатури, яка б за харизмою могла тоді конкурувати з Ратушняком. Було кілька пропозицій від Уж­городської міської організації НУ під­тримати того чи того кандидата. Однак ми дивилися реальності у вічі, бо знали реальний розклад сил. Тоді жодна людина не могла позмагатися з Ратушняком. Він може робити непопулярні кроки, але існує частина населення, яка його повністю підтримує.

– Як ставитеся до діяльності Ратушняка на посаді мера?

– Двояко. По-перше, він дав 100 тисяч гривень для університету. Це невеликі гроші, однак ми закупили три комп’ютерні класи. По-друге, зробив нарешті дорогу біля ректорату, бо тут навіть маршрутки не могли їхати – як після Сталінградської битви. Утім від мера я чекаю більшого. Хочу, щоб місто ставало кращим. Щоб були нормальні дороги, аби була нормальна співпраця з міською радою.

Там теж, до речі, розкол. БЮТ із «Нашою Україною» ніяк не можуть домовитися. І в мене таке враження, що керівництво БЮТу не може вплинути на своїх представників у міськраді. Тільки час покаже, як оцінювати діяльність цього представницького органу. Цікаво, що вони майже щодня збираються, а прогресу катма. Таке враження, що депутати від «Нашої України» на засідання можуть взагалі не ходити, бо більшість сформована і їхній голос нічого не вартий. Я так розумію, що вони можуть лише використовувати трибуну, аби виголосити свої ідеї, щось за­пропонувати.

– А хіба використовують? Складається враження, що, крім Олега Диби, на трибуну ніхто не йде.

– Згоден. У мене в кабінеті навіть була зустріч депутатів, що викладають в університеті, із мером, під час якої було домовлено приймати спільні рі­шення для блага Ужгорода. А потім починається політика. Під час вирішення конкретних питань в раді творяться різноманітні об’єднання, а «Наша Україна», як правило, залишається осторонь.

Напевно, це наслідок того, що не допрацювали на виборах у місті. Вважаю, помилкою було й те, що ми фактично повторили першу п’ятірку списку до облради. Люди чудово розуміли, що і я, і Каламуняк, і Смоланка підемо в обласну раду. Я пропонував цього не робити, але, мабуть, не наполіг на президії. З іншого боку, у нас не було достатньо яскравих людей для першої п’ятірки міста. Порядних людей вистачає, але вони невідомі. Врешті не маємо такої кількості депутатів у міськраді, яку могли б мати, і чогось вимагати від них марно, вплинути на рішення вони просто не мають змоги.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати