Ужгородець переміг на чемпіонаті світу з шахів серед сеньйорів, де представляв... Францію

Шахи як спорт, як мистецтво, як наука. Зрештою, як спосіб життя… Кожен, хто бодай раз у житті сидів за шаховою дошкою, вкладає у цю гру свій сенс і власне розуміння. Про те, хто досягає успіху у найбільш інтелектуальному з усіх видів спорту, як колись шахи збирали навколо себе мільйони любителів та тисячі професіоналів, а також про те, хто гідний честі стати гросмейстером, розповів Володимир ОХОТНИК, який із перемогою повернувся з чемпіонату світу з шахів серед сеньйорів, де представляв... Францію.

– Пане Володимире, вітаю вас із такою важливою перемогою, але розумію, що кожному тріумфу передує довгий шлях. Звідки взялися шахи у вашому житті?

– Навчив грати у шахи мене мій двоюрідний брат, він був першорозрядником, а ще дядько-скрипаль, який теж добре грав. Жили ми у Києві недалеко від Будинку письменника, а поряд знаходилися два скверики, де збиралися шахісти, і, будучи малим, я часто там крутився. Потім почав грати. Одного разу – навіть із Павлом Тичиною. Займався у Палаці піонерів, але серйозно захопився шахами у 28 років. Закінчував Дніпропетровський фізтех, спеціальність – ракетні двигуни. Наш ректор тоді організував при вузі інститут шахової культури, зібрав 10 майстрів спорту, запрошував визначних гросмейстерів із лекціями, сеансами. Мене це надзвичайно цікавило. Хоча батьки завжди були проти занять шахами, вважали, що це несерйозно, хотіли бачити у мені видатного інженера. Та в 1979-му я показав перший результат – став чемпіоном УРСР. За рік мене запросили тренером на першість світу.

– Як тоді розвивалися шахові традиції на Закарпатті?

– Закарпаття завжди було сильним у шахах. Сім’ї багатьох чемпіонів світу родом звідси. Був навіть колись такий жарт, що у місцевій воді не вистачає якихось елементів, через що люди такі розумні. Загалом раніше тут дуже багато проводили турнірів, чимало гросмейстерів регулярно приїжджали з сеансами, було багато можливостей для спілкування. Зараз усе занепало. Приміром, формально я треную збірну Закарпаття з шахів, але діяльність моя зводиться до мінімуму. Зараз шаховий осередок області перемістився у Мукачево, там проводяться прекрасні міжнародні турніри, бо є кому вкладати у це гроші. Колишній мукачівець Юзеф Реш, хоч і громадянин Німеччини, дуже вболіває за розвиток шахів, проводяться навіть кубки імені Реша. А тут, в Ужгороді, є кілька хлопців, які колись грали , але пішли хто у бізнес, хто у політику.

– Зараз, як чую, ви повернулися з Хорватії з чемпіонату світу серед ветеранів...

– Перед цим чемпіонатом я став другим на першості Європи серед ветеранів, це було в Італії. У 21-й світовій першості брали участь понад 200 спортсменів із 39 країн. З них 16 гросмейстерів. Так склалося, що перед останнім туром я набрав 8 очок із 10, програв одну партію. Місце, де ми змагалися, було дуже цікаве – резиденція австро-угорського ерцгерцога Карла Йосифа. Мету стати чемпіоном світу я поставив собі 4 роки тому. Тоді на шаховому конгресі йшлося про присвоєння мені звання гросмейстера, для цього все було готове, але через внутрішні політичні нюанси вирішили, що треба ще виграти світову першість. Ось і виграв, тепер я гросмейстер.

– А чого ще можна прагнути у шахах, ставши чемпіоном світу?

– Зараз FIDE збирається змінити контроль часу у шахах, зробити гру швидшою. Я, в принципі, у швидкі шахи граю краще, ніж у звичайні. Тому, коли змінять контроль часу, буде куди вдосконалюватися. Планую пограти ще років зо три, потім можна буде відкрити гросмейстерську школу, подивимось…

– Ніколи не розуміла, чому шахи називають спортом, адже це інтелектуальна гра…

– Так, але під час гри це колосальне фізичне навантаження. За серйозний турнір людина може скинути до 5 кілограмів. Фізично багато хто з шахістів не витримує. Треба постійно триматися у формі. Мені, наприклад, 62 роки, але важливий не паспортний вік, а те, як ти себе почуваєш, скільки маєш енергії. Є свій режим у шахістів, приміром, перед грою не можна багато спати і їсти. Різні речі впливають на гру, і на все треба зважати.

– Як допомагають комп’ютерні технології навчатися грі у шахи?

– Допомагають суттєво. Хоча спершу людина навчає комп’ютер грати, а потім навпаки. Допомагає в іншому – створюються електронні бази даних, де зберігаються партії, за якими можна вчитися.

– А як шахіст тренується?

– Аналізує партії суперника. Зазвичай це 3-4 тисячі партій, які треба швидко проаналізувати, виявити  слабкі місця. Взагалі я багато граю (до 150 ігор на рік). Тренування у кожного індивідуальні. І при цьому важливо тримати себе у формі. У мене розряди по футболу, баскетболу, тенісу. Добре грати там, де є басейн, можна поплавати чи погуляти на свіжому повітрі. А ще потрібно вміти налаштовуватися перед змаганням: хтось вдається до аутотренінгу, був досвід навіть гіпнотичного сну.

– Які перспективи у шахового спорту в Україні?

– Колись у СРСР шаховий спорт мав колосальну державну підтримку. Коли усім оголосили, що «шахи – це гімнастика розуму», почали приймати цілі програми розвитку на найвищому рівні. Зараз великі гроші на цей вид спорту з колишніх радянських республік дають тільки дві країни – Вірменія й Азербайджан. У Франції, за яку я граю, зараз копіюють нашу колишню систему, реалізують програму «Шахи у кожну школу», з дітьми працюють шахісти міжнародного рівня.

– Які плани?

– Зараз їду на два турніри, читаю лекції… Треба заробляти гроші, хоча, на жаль, у шахах мільйонером не станеш. Потім – ще один чемпіонат світу у Греції. А відтак можна буде подумати і про турніри, і про чемпіонати в Ужгороді. Хотілося б створити гросмейстерську школу, навчати дітей…

Теги: шахи, чемпіонат, Охотник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати