Завдяки добре організованим громадським роботам закарпатська Дубрівка виглядає значно чистішою за інші села

— А що, сьогодні суботник? — пожартував я.

— У нас кожного дня суботник , — розсміялися жіночки.

Познайомилися. Виявляється, справді йдеться про щоденну роботу. Всі шестеро є «біржовиками», себто перебувають на обліку в районному центрі зайнятості. Оскільки ж гідних пропозицій немає, то вони зголосилися працювати в рідному селі на громадських роботах. Голова сільради з радістю погодилася, і тепер Дубрівка має шість пар рук, які щодня доводять її до ладу.

І справді, пройшовшись цим мальовничим селом на межі Ужгородщини та Мукачівщини, зловив себе на думці, що воно значно чистіше за обласний центр.

— Нас навіть на нараді в районі відзначили, — хвалиться голова села Марія Гарагаль.

І справді жіночки дають лад усьому: двічі на тиждень прибирають вулиці, упорядкували цвинтар, подвір'я церкви та дитсадка. Прибирають толоки, куди нанесла річка мотлоху, впорядковують сільські сміттєзвалища. І косять, і дрова рубають для клубу, і дерева обрізають та білять. Словом, справжня служба громадського порядку.

Така співпраця вигідна всім. Сільрада укладає угоду з Центром зайнятості. Він виділяє в її розпорядження бажаючих працювати на громадських засадах. Щодня голова села дає «біржовикам» завдання і веде облік «трудоднів», які потім оплачує центр зайнятості.

Таким чином люди мають платню, село — порядок, а Центр зайнятості виконує свою функцію роботодавця.

«Це ж унікальний спосіб наведення порядку в наших селах руками самих мешканців! — вигукую здивовано я. — Це ж еврика! Тепер цей досвід треба поширити на всю Україну, і нарешті будемо мати села, мов писанки».

«Так-то так, — хитає головою Марiя Гарагаль. — Тільки-от бажаючих працювати на громадських роботах обмаль. У невеличкій Дубрівці маємо таких шестеро, і це найбільше в усьому районі».

Своїми «біржовиками» голова села не може нахвалитися. Й інакше, як «молодцями», їх не називає. «Це перші мої помічники», — каже вона.

Я вирішив ще раз побалакати з жіночками.

«Видите, — показала одна з них на різноманітний мотлох, — який у нас некультурний народ. Сміття готові висипати просто за хатами. А прибрати нема кому!».

Я прошу їх представитися.

— Люба Король, — починає найбойовитіша з них. — Працювала в дитсадку кухарем. Але мусила звільнитися, бо чоловіка паралізувало. Треба було його доглядати. Тепер до пенсії лишився рік, а жити за щось треба.

— За автобус до Ужгорода й назад треба віддати шість гривень, — додає Магдалина Пешта, кухар п’ятого розряду. — Пропонували працювати там у барі, але робити треба допізна. А потім як додому добиратися?

— Мої діти їздять на роботу в Ужгород, то я мушу з онуком сидіти, — встряє в розмову Олена Трубаш. І справді трирічний Вадим чіпко вчепився у бабусині вила. — Мушу малого брати із собою, бо нема з ким вдома лишити.

— І скільки вам біржа платить? — запитую.

— Минулого місяця було 280 гривень, — відказують жінки в один голос.

— Небагато! — присвиснув я.

— Я — самотня, — каже Марія Бакайса. — Працювала санітаркою в Ужгороді й Мукачеві. А коли почали затримувати зарплату на дев’ять місяців, звільнилася. Бо хоч iз голоду вмирай. Вдома хоч городик та худоба рятують. До пенсії лишився рік. То ж хоч на хліб та світло зароблю.

— Розумієте, працюючи в селі, ми й за дітьми доглянемо, й худобу попораємо, — каже 42-річна мати трьох дітей Тетяна Бакайса.

— Тепер перше питання при оформленні на роботу: «Скільки вам років?» — додає Зоя Шпонтак, кваліфікований робітник-краснодеревник, колишній депутат сільської ради. — Як почують, що кілька років до пенсії, то й говорити не хочуть. Тож працюємо на своє рідне село.

— Но жони, до роботи! Доста казкувати! — крикнула одна з «біржовиків», і по траві дружно зашкребли граблі та вила.

Тепер я зрозумів, чому голова села не може ними нахвалитися. Бо всі вони звикли до праці і дисципліни. Мають задавнену, ще «совєцьку», школу відповідальності. Ба навіть, якщо хтось не може вийти на зміну, то за них приходять... чоловіки. Де ви ще таке бачили?

В інших селах на громадські роботи, як правило, йдуть ті, хто працювати не хоче. Тому й результат відповідний.

Я ж міркував про те, як зробити, аби наші села не треба було прибирати. Доки селяни не ставитимуться до села, як до свого обійстя, доти комусь треба буде виконувати «чорну» роботу. Добре, що хоч уже дивляться на «біржовиків» не зі злістю чи зневагою, а з порозумінням.

Бо й «безробітний» може звучати гордо. Тим паче, якщо працює на свою громаду.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати