Обіцяну автономію в рамках Чехословацької Республіки тодішня Підкарпатська Русь отримала тільки 11 жовтня 1938 року.
26 жовтня 1938 уряд очолив Августин Волошин, і Підкарпатська Русь отримала нову назву - Карпатська Україна (чеськ. Zemе Zakarpatskoukrajinskа). В цей же час почалися терористичні акти угорських диверсантів з організації "Сабадчапаток", які підірвали потяг у Берегово.
А 2 листопада 1938 відбувся так званий Віденський арбітраж, за яким Східна Словаччина і Карпатська Україна повинні були увійти до складу Угорщини.
На арбітражі, що пройшов 2 листопада 1938 року в Відні під "опікою" нацистської Німеччини, сателітом якої на той час була Угорщина, в складі чехословацької делегації, серед інших, готувалися викласти свої точки зору і представники Карпатської України (Августин Волошин) та Словаччини (Йозеф Тисо), однак з ініціативи Ріббентропа їм не дали слова, оскільки репрезентовані ними автономії не могли розглядатися як третя сторона. За підсумками Першого Віденського арбітражу Угорщині були передані території площею 11 927 км ², у тому числі 1537 км ² території Карпатської України. Від 57 до 84% їхнього населення були угорцями – за чехословацькою та угорською статистикою відповідно.
Карпатська Україна втратила тоді два своїх головних міста – Ужгород і Мукачево, а також всі родючі землі. 12 листопада вони були офіційно включені до складу Угорщини постановою парламенту цієї країни. Однак рішення Першого Віденського арбітражу не задовольнили і країну-набувача: вона хотіла отримати контроль над усією Словаччиною і всієї Карпатської України, що й спробувала реалізувати 15 березня 1939 року незаконною окупацією Карпатської України.