ВІЙНА — ЗА КЕРМОМ АВТОМОБІЛЯ

На “прийом” до Миколи Петровича Ігошина “записуватися” треба заздалегідь. Ветеран, попри свій поважний вік, дома не сидить, особливо теплої пори. Майже щодня навідується на приміську дачу. Звичайно, доньки та дорослі внуки не дають дідусю тяжко працювати, але його присутність - обов'язкова. Чимало часу, на жаль, доводиться витрачати і на лікування.

- Недугів, як і різних нагород, вистачає, - жартує Микола Петрович.
Дороги пожежника, котрий пройшов війну, були важкими. Про це свідчать численні нагороди, що чинно розмістилися на святковому кітелі полковника у відставці. Держава гідно відзначила бойовий шлях 17-річного юнака, який добровольцем пішов на фронт, нагородивши його орденами Вітчизняної війни II ступеня й Богдана Хмельницького. Має нагороди Микола Петрович за визволення Берліна, Дрездена та Праги.

Серед відзнак - і 18 медалей. Але про одну з них пам'ятає завжди. Йшли бої на території Польщі. Перед молодим солдатом поставили завдання: доставити снаряди на одну з батарей. Дорогою Миколина вантажівка, повна снарядів, потрапила під ворожий обстріл. Незважаючи на отриману контузію, хлопець зумів доправити вантаж за місцем призначення. За цей рейс згодом Миколу Ігошина нагородили бойовою медаллю “За відвагу”.

Народився Микола Петрович у 1926 році в с. Григорівці Саратовської області. Початок Великої Вітчизняної війни зустрів випускником місцевої семирічки. Через рік закінчив курси трактористів і працював механізатором у місцевому колгоспі. Але думка про передову, де з самого початку воював його батько, юнака не полишала. І в 1943 році він був зарахований в 70 навчальний автополк, а після того, як закінчив курси водіїв, потрапив в діючу армію.

У листопаді цього ж року ще безвусого солдата разом з іншими пароплавом по Волзі доправили в м. Горький (Гороховецькі табори), де була сформована 31 арти-лерійська дивізія прориву. З того часу почалася бойова біографія водія Миколи Ігошина на І Українському фронті. Проривати ворожу оборону доводилося західніше Сандомира. Також він брав участь у звільненні від фашистів Домбровського промислового району і південної частини промислового району німецької Верхньої Сілезії. Довелося молодому водієві побувати і під час форсування ріки Одер. Також був учасником бойових операції щодо прориву ворожої оборони на річці Нейсе і вході в Берлін та на Ельбі.

Пригадує співрозмовник і жорстокі бої за місто й фортецю Бреславль (Бреслау). Тоді разом з іншими бойовими товаришами довелося прориватися з оточення. Попереду ще були бої в Німеччині, Чехословаччині, Угорщині, Австрії.

Бойова юність нашого співрозмовника пройшла за кермом різних автомобілів - як вітчизняних, так і професійних. Спочатку працював на ЗІСах, а пізніше довелося посидіти і за кермом англійських машин. Пригадує Микола Петрович, коли отримав іномарку, надворі був грудень. Отож, щоб “не застудити” машину, знімав з себе куфайку й накривав радіатор.

Після війни, до 1950 року, наш ветеран продовжував службу в Радянській Армії, а решту з 32 років трудового стажу віддав правоохоронним структурам. У 1947 році з Австрії направили в Ужгород. Саме тут через чотири роки зустрів свою другу половину. З того часу подружжя Микола і Марія Ігошини разом вже 56 років.

За ці роки багато було всякого, але Микола Петрович завжди згадує про хороше. Пригадав своє весілля, яке вони влаштували з нареченою власними силами.

- Прийшло чоловік 20, майже всі колеги, - розповідає Микола Петрович, - а потім сусіди принесли нам з Марією металічне ліжко. Через рік народилася старша донечка Світлана, а молодшій цьогоріч вже виповнилося 51 рік. Радують дідуся з бабусею своїми здобутками і вже дорослі онуки.

В одному переконаний Микола Петрович, що без дружини не зміг би досягти таких висот у трудовій біографії. З 1954 року, коли почав працювати в органах внутрішніх справ, передусім не вистачало освітнього рівня. Отож і “змусила” Марія Яківна чоловіка здобувати потрібну освіту. Хоча самій було нелегко, адже, коли чоловік у 1958-1961 роках навчався в Ужгородській середній школі №3 робітничої молоді, в родині вже було двоє дітей. Потім Микола Петрович закінчив Стрийський технікум механізації та електрифікації сільського господарства. З 1967 року в Миколи Ігошина почався трудовий стаж пожежника. У цьому ж році він став курсантом Львівського пожежно-технічного училища. І до 1982 року теперішній полковник у відставці боровся з вогняною стихією, працюючи на різних посадах (від простого інспектора до старшого інженера по техніці й зв'язку пожежної охорони Закарпаття), аж поки не вийшов на заслужений відпочинок.

Але й на пенсії наш співрозмовник донедавна продовжував трудитися у невоєнізованих охоронних формуваннях. І всюди за свою щирість і готовність прийти на допомогу заслужив шану і повагу від колег та друзів. Лише на спогади Микола Петрович скупий, бо рани ятрять...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати