Партійці зі "Свободи" черговий раз "поспілкувалися" з угорським монументом на Верецькому перевалі. Цього разу на його вершечку встановили металевий тризуб. Наругою над пам'ятником це ніяк не назвеш – яка ж це наруга, коли встановлюють державний символ, головний елемент державного гербу! Щоправда, він там зовсім не передбачений задумом автора, а тим більше замовників. Але і монумент встановлено без дотримання існуючих у нас норм, то ж його юридично ніби й не існує. Чи не тому нещодавня справа про його підпал закінчилася нічим? Словом, не монумент, а щось таке абсурдно-неможливе, як-от у математиці ділення на нуль. Що із ним не роби – виходить ще абсурдніше. Закладений з самого початку вірус тільки розмножується, і ніяк не можна повернути ситуацію у нормальне правове поле.
Схоже, що пам'ятник і було задумано задля того, щоб навколо нього творилися отакі абсурдні ситуації, аби привертати увагу до якоїсь неіснуючої українсько-угорської напруженості на Закарпатті. І тут дві зовсім різні сили (КМКС і "Свобода") постійно підігрують одна одній. Це такий собі тандем доброго і злого слідчого, причому для мадярів добрий один, а для українців – інший. Респектабельні українські сили не знають, що конкретно чинити з тим монументом. Між тим, схильна до епатажу і радикалізму "Свобода" почувається у цій ситуації, як риба у воді.
Навколо споруди зіштовхнулися психологічні комплекси двох сусідніх націй, які віками жили поруч і мусять жити надалі. Один з найболючіших комплексів мадярів – тріанонський. Колись вони мали величезне королівство, але після 1920 р. він нього лишилася тільки третина. Відновити бодай символічно старі кордони – це мрія якщо не кожного, то багатьох. Саме в цьому смисл Верецького монументу. Справа не так в тому, що близько 894 р. через нього пройшли загони Арпада, як в тім, що по перевалу майже тисячу років проходив кордон Угорського королівства, Мадярського світу, поза яким, як відомо кожному угорцеві, "немає життя". Саме тому до цієї сакральної точки ("колишнього нашого") їздять тисячі туристів, це вже щось на кшталт мусульманського хаджу.
З іншого боку маємо суто український комплекс – "ко в хижі газда?!" Коли б монумент на честь древніх угрів постав би десь в українському Приазов'ї чи Причорномор'ї, де мадяри у IX ст. мали свої кочові протодержавні утворення Леведію і Етелькузу, навряд чи хтось би протестував би, бо то було дуже давно і сприймається виключно як абзац з підручника. Але кордон на Верецькому перевалі існував ще 1944 р., ще на пам'яті нинішніх старожилів, тому тамтешній пам'ятник зачіпає болісні струни вже у місцевих українців. А якщо є бодай нечіткий попит на якісь акції проти монументу, то будуть і пропозиції.
Після традиційно хуліганських діянь (обливання фарбою, трощення молотом, підпал) "Свобода" перейшла до більш витончених дій. Те, що відбулося 24 серпня, дуже нагадує хід обласної помаранчевої влади кілька років тому. Коли під стінами обласної адміністрації відбувалися опозиційні мітинги (досить слабенькі, натужні), одного дня на газоні під владними вікнами було висаджено чорнобривці у формі гігантського тризубу. Мовляв, існує стаття про наругу над державними символами, так що забирайтеся геть або застосуємо її. Те ж саме бачимо тепер: або пам'ятник стоятиме з українською символікою, або звинуватимо мадярів у нарузі над нею. Хід такий же єзуїтський, як і свого часу саме встановлення монументу. Так би мовити, наша "відповідь Чемберлену".
Якби ішлося виключно про протистояння двох партій, то – хай би собі! Кожен підіймає собі рейтинг як може. Головне, щоб оте вовтузіння не вплинуло на українсько-угорські взаємини у цілому. Із двобоєм двох партій вже нічого не вдіяти (хіба що перенести монумент туди, де він і мав би бути – на сучасний кордон). Тому важливо, щоб окрім оцих епатажних акцій українсько-угорський діалог наповнювався би десятками інших, конструктивних моментів. Скажімо, 28 серпня в Ужгороді проводився день угорського сусіда, 3 вересня будапештські хореографи привозять сюди виставу "Монархія" тощо. Таких добросусідських акцій у сотні разів більше, саме вони доводять, що два народи мають не тільки конфліктне минуле, а й цілком нормальне майбутнє. А проте одне епатажне дійство завжди набуває більшого резонансу, ніж сто спокійних заходів – така природа людського сприйняття. Тому про нормальне добросусідське співжиття ніхто із заїжджих журналістів не писатиме. Зате про якесь шок-шоу напишуть всі – на те й розрахунок з обох боків. Як писав В.Маяковський, "я такого не хотел бы даже вставить в книжку". Але доводиться, бо воно таки є – куди ж без нього. Проте конструктиву, на щастя, незмірно більше.
Сергій Федака
