Історія одного ДТП

Аварія сталася ще 24 березня 2004 р. в Мукачевому. 23-річний начальник відділу Мука­чівської райдержадміністрації Олександр Дядченко, рухаючись по вул. Росвигівській на незареєстрованому мотоциклі "ямаха", виїхав на зустрічну смугу й зітк­нувся з "жигулями" сьомої моде­лі. У результаті 19-річна пасажир­ка мотоцикла Яна Чернявська отримала не сумісні з життям травми й через дві години померла в лікарні. Відразу після ДТП О.Дядченко спробував забрати мотоцикл і втекти, однак йому не дозволили свідки.

За фактом аварії Мукачівсь­кий міськвідділ міліції порушив кримінальну справу. На той час О.Дядченко вже перебував під слідством: проти нього порушили кримінальну справу за замах на викрадення автомобіля (ч. 3 ст. 289 Кримінального кодексу), яка передбачала від 10 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак через три місяці, в червні 2004 р., справу закрили за відсутністю складу злочину.

Батько Олександра, Віктор Дядченко, з 2002 до кінця 2004 р. був заступником голови Закар­патської облдержадміністрації. В ті часи силові структури були під тотальним контролем обласної влади і, за її бажання, закривали й не такі справи. Однак попри те що батьки загиблої дівчини тривалий час не могли знайти адвоката, а син заступника губернатора робив усе, аби уникнути відповідальності, розслідування потроху просувалося. Пояснення цього може бути тільки одне — кримінальна справа стала міцним гачком, на якому тодішній губернатор Іван Різак тримав одного з найвідданіших своїх підлеглих Віктора Дядченка.

"Я трохи знав Олександра Дядченка, — розповідає батько загиблої дівчини Леонід Чер­нявсь­кий, спортивний тренер за професією. — Він ходив до мене в тренажерний зал, невдовзі став зустрічатися з Яною. Я не перечив — це її особиста справа. Лише коли дізнався про нього тро­хи більше (бо поводився Олек­сандр як "мажор"), намагався відрадити доньку від цього знайомства. Згодом вона й сама хотіла припинити стосунки. А того дня, як розповіли подруги, вони посварилися й розійшлися. Проте Олександр після роботи дочекався Яну на зупинці, підвіз додому і вмовив покататися на мотоциклі. Донька дуже вродлива була, він не хотів розривати стосунки. Чим фактично вбив її... Потім увечері, дізнавшись, що Яна помирає в лікарні (ми ще нічого не знали), Олександр разом з родичами прийшов до нас. Сказав, що потрапив з Яною в ДТП, але, мовляв, "нічого страшного". Був і на похороні. Я сказав тоді: "Якщо винен — відповідатимеш, а не винен — що ж, усяке буває. Буде слідство, розберемося". Не знав іще всіх обставин. А через кілька днів пішов на місце аварії, знайшов багатьох свідків — це спальний багатолюдний район... Він же перегони на зустрічній смузі влаштував. На незареєстрованому мотоциклі, без шоломів... Два хлопці на іншому мотоциклі обігнали Олександра з Яною, це його зачепило, і він кинувся їх наздоганяти. Одна жінка бачила, як Яна кричала: "Сашо, що ти робиш? Не жени!". А він, перег­навши "конкурентів", повернувся до них і голосно розсміявся. По зустрічці рухалися "жигулі". Перший мотоцикл зумів обігнути авто справа, а Олександр різко звернув уліво й на швидкості зіткнувся з правою передньою частиною легковика. Двоє хлопців на "вісімці", що проїжджала поруч, зупинилися й забрали Яну в лікарню. Вона в машині ще змогла спитати: "Де я? Що сталося?". І знепритомніла. А Олександр хотів забрати мотоцикл і втекти, та інші водії не дозволили. Тоді він пішов з місця ДТП пішки й повернувся хвилин за двадцять перевдягнений. По­тім казав, ніби намагався допомогти Яні. Неправда. Її відвезли в лікарню сторонні люди. Сам він туди пішов лише для того, щоб розвідати, чим усе закінчить­ся. Не назвав лікарям ні себе, ні Яну. Коли після смерті доньки нам віддавали її прикраси й інші речі, в документі так і було написано: "невідома дівчина". Лікарі сказали, що Яна наче під танк потрапила — печінка, підшлункова залоза й одна нирка розірвані, тазостегновий суглоб поламаний, стегно — теж, тяжка травма голови. У неї не було шансів вижити... Коли я дізнався про все це, сказав Олек­сандрові, щоб ноги його біля нас не було. Через кілька днів прийшла його мати, спитала: "У скільки ви оцінюєте свою доньку?". Ми вигнали її з хати. Батько теж приходив і прямо з порога: "У мене немає грошей, але я допомагатиму, завжди буду поряд...". — "Хіба у вас хтось щось просить?" — питаю у відповідь. — "Ти зрозумій, — пояснює, — ми в такій ситуації через ту наволоч, що гасає по дорозі...". Це він, виявляється, водія "сімки" мав на увазі, котрий спокійно їхав по своїй смузі й нічого не порушував".

Через кілька місяців слідства О.Дядченку висунули звинувачення в порушенні правил безпеки руху, що спричинило смерть потерпілої (ч. 2 ст. 286 Криміналь­ного кодексу). Справу передали до суду. Підсудний свою вину категорично заперечував — стверджував, що їхав по своїй смузі з невеликою швидкістю, а на зустрічну виїхав, щоб уникнути наїзду на якусь жінку, що переходила вулицю. І навіть знайшов двох лжесвідків, своїх давніх знайомих, котрі "випадково опинилися на місці ДТП і теж бачили жінку, яка вийшла на проїжджу частину". При тому що інші учасники та свідки аварії ніяких пішоходів не бачили й описували причини ДТП зовсім по-іншому. На суді О.Дядченко поводився впевнено і навіть привселюдно заявив батькові Яни: "Хто мене посадить — ти? Я Дядченко!". Однак невдовзі ситуація різко змінилася й від його самовпевненості не залишилося й сліду. Після помаранчевих подій та зміни влади колишній заступник губернатора В.Дядченко сам потрапив під слідство і був заарештований і згодом засуджений у справі сумнозвісних мукачівських виборів. Він отримав п'ять років позбавлення волі з відстрочкою вироку (про що "ДТ" докладно розповідало в матеріалі "Головний фальсифікатор" у липні 2006 р.: http://dt.ua/articles/47428  ).

Суд у справі Дядченка-молодшого теж пішов жвавіше й швидко наближався до завершення. У травні 2005-го перед самим виголошенням вироку, коли суддя вийшов з нарадчої кімнати, сторона захисту, зрозумівши, що підсудний зараз отримає реальне ув'язнення, домагається перерви в судовому засіданні (адвокатові раптом стало погано). Після чого О.Дядченко зникає на довгі чотири роки. Його оголосили в розшук, але, попри те що знайомі неодноразово бачили втікача в Мукаче­вому, затримати його чомусь ніяк не вдавалося. Тільки в лютому 2009 р. підсудний сам з'явився до суду — щоб попросити амністію "у зв'язку з хворобою". В амністії було відмовлено, проте на підставі пред'явленої довідки про цілий букет хвороб О.Дядченка не взяли під варту, обмежившись підпискою про невиїзд. Згодом з'ясувалося, що довідка була "липова", подальша комплексна медична експертиза встановила, що підсудний здоровий.

Судовий розгляд тривав цілий рік (справу кілька разів передавали іншому судді, після чого починали розглядати спочатку). І тільки в лютому цього року Мукачівський міськрайонний суд виголосив вирок. На останньому засіданні О.Дяд­ченко, знову побачивши реальну перспективу потрапити за грати, різко змінив показання. Почав стверджувати, що обмовив себе під впливом міліції та недобросовісних адвокатів (при тому що сам має юридичну освіту) і що насправді ніякої жінки, котра переходила дорогу, не було. Однак цим він лише налаштував проти себе прокуратуру і суд. Вирок — шість років позбавлення волі та триста тисяч гривен моральної компенсації батькам загиблої дівчини. Засудженого, що до того перебував на підписці про невиїзд, узяли під варту прямо в залі суду.

Його адвокати подали апеляцію, яка розглядалася протягом п'яти засідань. О.Дядченко продовжував наполягати, що на слідстві й попередньому судовому слуханні обмовив себе. Тепер картина ДТП в його інтерпретації виглядала так: насправді ніякої жінки не було, а по зустрічці він рухався тому, що на його смузі проводився ремонт. Побачивши "жигулі", Олександр зупинився біля узбіччя, після чого легковик сам наїхав на нього. Таким чином засуджений та його адвокат намагалися відправити кримінальну справу на дорозслідування, однак це не спрацювало. Швидко з'ясувалося, що ремонтних робіт у той час на вулиці не вели, а експертизи ще на початку слідства встановили, що незалежно від того, була жінка-пішохід (на чому наполягав підслідний) чи не було (на чому наполягали інші учасники та свідки аварії), О.Дядченко все одно винен у ДТП. Урахувавши, що підсудний так і не визнав своєї вини, не розкаявся, тривалий час ухилявся від суду й не компенсував заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, Апеля­ційний суд залишив у силі вирок Мукачівського міськрайсуду в частині покарання. А в частині відшкодування батькам загиблої дівчини моральної компенсації в триста тисяч гривень скасував через неналежне оформлення цивільного позову й направив на новий судовий розгляд.

"Питання отримання грошей для нас не принципове, — каже Леонід Чернявський. — Якщо ми відсудимо їх, усе одно віддамо на благодійність. Не хочемо від цих людей нічого, у нас із дружиною все є, крім доньки, якої вже не повернути. Принциповість в іншому — покарання за злочин. Олександр так і не зробив жодних висновків з того, що накоїв. Поки був на підписці, продовжував гасати містом на автомобілі, порушуючи правила, — я особисто бачив це неодноразово. На суді поводився з викликом, намагався ображати нас. Він так і не збагнув, яке страшне горе заподіяв. Деякі "посередники" неодноразово намагалися переконати нас пробачити Олександрові, адже минуло вже стільки років. Але людині можна пробачити лише якщо вона сама просить про це й кається. Нічого цього і близько не було — лише бажання за будь-яку ціну уникнути відповідальності, перекласти вину на інших..."

Автор матеріалу намагався зустрітися із засудженим, щоб отримати коментар, але той передав через керівництво слідчого ізолятора, що не бажає спілкуватися з журналістом.

Остаточну крапку у справі О.Дядченка поставить суд, куди його адвокати готують касацію.

Теги: Дядченко, вирок

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати