Закарпатський гончар репрезентував свою творчість на симпозіумі в Чигирині (ФОТО)

 Далеко за межами України відомі гончарі Іван Малета, Іван Сідей, Василь Полянський, Федір Черницький, родина Галасів та десятки інших майстрів. На жаль, нині гончарство, як один із видів народних художніх промислів, на межі зникнення. У краї залишилося десь із десяток гончарів. Одним із них є молодий майстер, продовжувач традицій закарпатської кераміки Олександр Дворак, який є учнем заслуженого майстра народного мистецтва України, гончаря Михайла Галаса. Він неодноразово репрезентував мистецтво кераміки краю як удома у містах Київ, Полтава, Чигирин, селі Опішня Полтавської області, так і за кордоном у Румунії і Словаччині.

Біографічна довідка
Олександр  Володимирович Дворак народився 13 березня 1980 року в Іршаві. Його батько, Володимир Іванович, був художником-керамістом, а мама, Ганна Юліївна, –  економістом.  Здобув середню освіту в Іршавській середній школі № 1. З Ужгорода розпочав свій шлях у мистецтво Олександр Дворак, вступивши у 1997 році  до Ужгородського коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі, де навчався на відділі кераміки. Там займався рисунком, живописом, скульптурою, вивчав історію  мистецтв, філософію тощо. Його викладачами з фахових дисциплін були Павло Балла, Михайло Михайлюк, Михайло Сирохман, Михайло Приймич, Ірина Ерфан. У 2001 році  закінчив коледж і повернувся в рідне місто, розпочав роботу у власній керамічній майстерні. У тому ж році влаштувався на роботу в Іршавський будинок дитячої творчості на базі середньої школи № 1, де вже понад вісім років в окремо облаштованому приміщенні викладає дітям декоративно-прикладне мистецтво.

– Олександре, чому ти обрав саме кераміку? Адже вибір при вступі в коледж був досить широкий?

– Все дуже просто. У дитинстві я часто приходив у батькову майстерню, де  спостерігав, як він гончарує різні форми з глини та створює творчі роботи. У тата було чого навчитись.  Він  розповідав  мені цікаві історії про відомих  гончарів краю, про мистецтво. Гончарство з прадавніх часів на Закарпатті було сімейним ремеслом, тому не дивно, що мама багато допомагала батькові та заохочувала мене до цієї справи. З дитинства я захопився роботою на гончарному крузі. Вже в 11 років почав гончарувати прості форми, а з часом вдосконалювався і не зміг зупинитись. Мені захотілось самому створювати різні речі з глини. Згодом з'явилась мрія стати художником.

–  Загальновідомо, що науковим та практичним центром гончарства України нині є Полтавщина, зокрема Опішня, де щороку проводиться масштабний кількатижневий симпозіум з гончарства, у програму якого  входять лекції, конференції, практичні заняття, майстер-класи тощо. Не вперше Закарпаття там представляють відомі в Україні майстри, які вивчають, продовжують і розвивають прадавні традиції трипільської кераміки Мирослава Росул та В'ячеслав Віньковський. Кілька років тому ти теж там побував. А днями повернувся з Чигирина, де відбувся Всеукраїнський молодіжний гончарний симпозіум. Такі мистецькі акції дають можливість збагатитись духовно, набути нових знань, об'єктивно оцінити свою творчість, адже все пізнається у порівнянні. Поділися, будь ласка, своїми враженнями.

–  Я задоволений, що відгукнувся на запрошення і взяв участь у симпозіумі, який тривав понад два тижні на базі Національного історико-культурного заповідника "Чигирин". Його організатором дев'ять років тому  виступила Національна спілка майстрів народного мистецтва України за фінансової підтримки Міністерства культури України. Цього року темою симпозіуму стали народні традиції в гончарстві, а метою – їхнє збереження. В акції взяло участь понад 20 майстрів з різних регіонів України. Серед них Олександр Вільчинський, Сергій Івашків, Юрій Нечай, Сергій Пелих, які добре відомі на теренах України та закордону. Додому я привіз багато позитивних, незабутніх вражень. Було дуже цікаво, я багато чому навчився, збагатив свій професійний досвід. Мав можливість бачити відомих майстрів у процесі роботи, їхні завершені твори. Ми ділилися один з одним таємницями техніки та технології кераміки, багато спілкувалися. А ще я краще почав розуміти особливості закарпатського гончарства, його традиції, відчув, що йду правильним шляхом і не звертатиму з нього.

– Твій погляд на сучасну кераміку Закарпаття та гончарство загалом. Чи почнеться відродження і коли?

– Навчаючись в Ужгородському коледжі мистецтв імені Адальберта Ерделі я вивчив різні стилі і течії як сучасного, так і народного мистецтва. Але тільки з часом,  працюючи в майстерні, я зрозумів, що народне мистецтво є фундаментом сучасного мистецтва.  Якщо це не враховувати, не вивчати його, намагаючись вникнути в сутність, то художник  починає деградувати. Тому канони народного мистецтва дуже важливі. Це стосується як форми, так і колористики.  Народне мистецтво виникло на зорі людської цивілізації. Воно максимально наближене до природи і тому воно досконале. Я вважаю що у нинішньому глобалізованому світі людина дуже швидко втрачає потребу до природних речей, але ця тенденція останнім часом почала змінюватися. Як занепад культури, так і її відродження – процес природній та циклічний. Бачу, що нині люди повертаються до традицій, проводиться багато виставок творів народного мистецтва, симпозіумів, фольклорних фестивалів,  що свідчить про відродження народного етнічного мистецтва. А щодо сучасної кераміки... На мій погляд, вона нині на Закарпатті немає свого етнічного обличчя. Наша кераміка інтегрована у світову культуру, немає національного коріння. Я не кажу, що вона немає права на існування. Словом, кераміка потихеньку розвивається, а от народне гончарство потребує відродження, бо фактично зникає. Але... Мистецтво як вагома частина культури є національним або ж інтернаціональним. А тому нам потрібно визначитися, яку культуру підтримувати.

– У чому вбачаєш вагомість збереження народних художніх промислів краю, і яка їхня роль у суспільному житті?

– Збереження народних художніх промислів є стратегічно важливим для суспільства, нації в цілому. Якщо  я не знаю, хто був мій прадід, не знайомий із матеріальною і духовною культурою предків, я не зможу себе ідентифікувати. Адже кожна рослина чи тварина має свою породу і цим вона цінна  для нас. У Всесвіті усе гармонійно пов'язано, і не можна впливати на природні процеси бездумно, бо вже знаємо, який буде результат. Вироби з кераміки  у природних умовах зберігаються дуже довго і за археологічними розкопками вчені роблять висновки про ту або іншу культуру чи навіть епоху в історії людства.  Кожна форма,  кожний орнамент чи то кераміка, чи вишивка несли і несуть у собі інформацію, яку ми нині  частково вже втратили. Кераміка допомагає нам уявити як жили люди, у що вони вірили, дає можливість  пізнати їхню культуру. Працюючи у цій сфері уже понад 20 років, я побачив, що технічні засоби, якими володіли майстри, були надзвичайно простими. Але навіть у цих умовах вони робили дивовижні речі, які важко відтворити навіть нині, в епоху комп'ютерних технологій. Збереження творів мистецтва і національної культури в цілому, на мій погляд, дає можливість зрозуміти важливі речі, які допомагають не втратити нашу духовну  сутність та культурну самобутність народу.

– Що, на твій погляд, потрібно робити, щоб покращити стан справ у галузі культури?

– Рецепт простий. Усе залежить від культурного рівня влади. Якщо вона зрозуміє величезну цінність національної культури і почне її підтримувати та сприяти відродженню та розвитку, то тоді матимемо гарний результат не тільки в галузі культури, але й в економіці. Тільки ті держави мають високорозвинену економіку, які дбають про свою національну культуру.  Влада повинна допомагати майстрам та художникам, створюючи різні соціальні програмами, проекти, спрямовані на збереження та відродження наших культурних надбань. Такі спроби робляться, і досить часто. Але, очевидно, цього замало. Потрібна цілеспрямована, системна підтримка культури.  Тільки тоді інші народи та країни почнуть  поважати Україну, цікавитися її самобутньою культурою, що сприятиме її розвитку.

– Хто з керамістів Закарпаття заслуговує на увагу і чому?

– У ситуації, яку ми маємо, кожен художник чи майстер заслуговує на увагу і шану тому, що це важкий процес. Це не масове виробництво, а робота, в якій передається інформація поколіннями, тому виокремлювати когось буде неправильно. А тому можу лише побажати натхнення і здоров'я всім.

–  Так, безперечно, але, гадаю, когось із них можна і потрібно вирізнити. Хто це на твою думку?

– Думаю, що це Ендре Гіді, Мирослава Росул та В'ячеслав Віньковський, Магдалина Пуглик-Белень, Наталія Стегура, Неля Шандор, Наталія Величенко-Пензель, Юля Єгорова (Рогова), Андрій Зубенко та інші майстри добре відомі і не дуже, але яких об'єднує спільна справа, розуміння завдань, що стоять перед ними.

–  Це представники різних районів Закарпаття, різних шкіл кераміки. Знаю, що ти, Олександре, як і твій батько, продовжуєш традиції Вільхівського осередку гончарства, що формувалися не одним поколінням майстрів. Йдеться, зокрема, про Михайла Галаса, відомого гончаря, члена Національної спілки художників України, безпосереднього учителя твого батька. Які особливості цього осередку?

– Ознайомившись із виробами гончарів Вільхівки, що працювали ще у першій половині ХХ століття та 50–70-х роках бачимо певні закономірності. Майстри Михайло Галас, Василь Газдик, Іван Ребрик, Іван Галас та інші, зберігаючи класичні народні форми, розписували вироби характерним орнаментом, використовуючи специфічну для регіону техніку "урізу". Вільхівські гончарні вироби мають свої особливості як по формі, так і по змісту. Там виготовлялись довжанки, канти, корчаги тарелі та інші побутово-ужиткові речі. Розписи робилися на сирих стінках виробів та по вкритих ангобою чорного, рідше червоного або зеленого, кольору. Крім розпису пензликом та ріжком, обливані (покриті поливою) вироби оздоблювались технікою "урізу", тобто вирізуванням жолобків та невеликих площин ножем, щоб зняти шар обливки із підсушеного предмета.

–  Ще на початку ХХ століття характерною була також орнаментація та кольорова гама гончарних виробів кожного регіону чи навіть міста та села.

–  Так, звичайно. На Іршавщині поширеними були стилізовані рослинні орнаменти в поєднанні з геометричними, що складалися з таких простих елементів, як "прутик", "кривулька", "цяточки", "очко", "грезники", "косичка" тощо. З простих елементів виростали неповторні й оригінальні декоративні композиції, що донині дивують нас своєю простотою і досконалістю. Для розпису були характерними такі поєднання кольорів: білого з чорним, білого з зеленим, білого, чорного та зеленого кольорів. Розпис фарбами доповнювався і збагачувався "урізуванням".

–  Ти один із небагатьох митців краю, хто цілеспрямовано вивчає і продовжує традиції народного гончарства... Гадаю, робиш це тому, що розумієш і усвідомлюєш важливість цієї роботи, відчуваєш себе носієм народної культури, що своїм корінням сягає глибин тисячоліть.

– Те, що я роблю, для мене дуже важливо. Я багато думаю про народне мистецтво, традиції, намагаюсь вникнути в його глибинну сутність, розкрити таємниці. Це неймовірно цікаво.

– У вас із дружиною підростає син Дем'ян. Яким бачиш його майбутнє?

–  Нині синові тільки сім років, але він уже виявляє зацікавленість до гончарства. Часто буває у майстерні, спостерігає, як я працюю і сам пробує щось ліпити. Сподіваюсь, що він продовжить мою справу і я буду мати з ким поділитись таємницями цього ремесла. До слова, моя дружина активно допомагає мені гончарити.

–  Над чим працюєш нині, і які плани на майбутнє?

– Як гончар працюю переважно з нашими етнічними формами – корчаги, довжанки, тарелі, якими користувалися наші предки. Таких форм існує понад 20 видів. Відтворюю орнаменти, вивчаю їх, вважаю, що ще всього не зрозумів і ще багато треба працювати. Намагаюсь використовувати здобуті знання у створенні сучасних робіт, реалізовуватись як художник у галузях кераміки, пластики, скульптури, живопису та музики. Не знаю, звісно, чи вистачить сил на втілення усіх моїх ідей і задумів у життя, та вони надихають не зупинятися у творчому процесі.

Теги: гончар, майстер, творчість

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати