Хвалитися особливо нічим, а звітувати таки доведеться, бо дата надто кругла. Тому урядовці зараз посилено демонструють турботу про народ і придумують все нові і нові соціальні реформи – то створення госпітальних округів, то активізацію програми "Доступне житло". Дехто масово розставляє стенди із зображенням себе любимих. Це, правда, більше пов'язано з майбутніми парламентськими виборами, але важливо засвітитися і під час урочистостей. Хоча свято буде, так би мовити зі сльозами на очах.
Практично жодну із "заманух", які звучали на мітингах 1990-1991 років, не реалізовано. Є тільки два безперечні позитиви.
По-перше, маємо власну державність – далеко не ідеальну, кволу, але свою. Тепер кивати на "наших воріженьків" не доводиться, вони вже не мають контрольного пакету для прийняття доленосних рішень. Сусіди продовжують дуже суттєво впливати на Україну, але вся повнота відповідальності вже на доморощених можновладцях, доля яких теоретично залежить від виборців. Коли ж електорат ставиться до зміни влади несерйозно, безвідповідально – це вже наші проблеми. Традиційне скиглення тут вже не викликає співчуття: бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте.
По-друге, рівень громадянських свобод в Україні найвищий з усього СНД. На фоні Європи ще це так собі, але порівняно з нашим минулим ми пройшли гігантський шлях, обігнавши усіх східніших сусідів.
Третій момент тяжко назвати однозначно позитивним, він і так і сяк. Це максимальна відкритість України для світу. В результаті мільйони наших громадян працюють за кордоном, надсилають додому значні кошти і набувають цінний досвід. Правда, повертається їх зовсім небагато. Коли ж Україну приймуть до Шенгенської зони, звідси може швидко виїхати геть усе працездатне населення і це стане остаточним крахом українського проекту.
Що ж стосується основних економічних, соціальних, культурних показників розвитку, то тут за двадцять років відбулася абсолютна деградація – аж вити хочеться. Досить високі стартові позиції 1991 року не тільки не вдалося зберегти – їх втрачено, а щоб досягти знов, доведеться ще чимало працювати. Має це і свої об'єктивні причини, оскільки Україні довелося одночасно вирішувати аж три комплекси різновекторних завдань. По-перше, розбудовувати державність майже з нуля: створювати фінансову систему і замкнуті виробничі цикли, облаштовувати кордони, встановлювати дипломатичні відносини, приймати масу законів тощо. По-друге, довелося на ходу переводити економіку на ринкові рейки. По-третє, постало завдання форсованої модернізації тієї ж таки відсталої економіки, конверсії військово-промислового комплексу тощо, творення ефективного власника тощо. Іншим державам, які змінили свій статус після розпаду світової імперії Кремля, було дещо легше. У наших сусідів вже була більшість державних атрибутів, дехто в СНД відмовився від ринкового шляху, дехто від модернізації, Росія має величезну фору завдяки своїм запасам нафти і газу. Україна же взялася за все зразу, бо іншого виходу в нас не було. Але крім об'єктивних труднощів, було і чимало суб'єктивних прорахунків. Українські еліти виявилися не готовими до державотворення – причому не тільки політичні, а й господарські, бізнесові, культурні, військові – усі. Цьому теж є певне пояснення: жодна нація у ХХ столітті не понесла таких жорстоких втрат, як українська. Масові репресії винищували усе найцінніше, найактивніше. Хто виживав, той тікав світ за очі. В самій Україні неухильно зростав відсоток безініціативних пристосуванців, позбавлених творчого потенціалу і волі до опору. Через це державотворчі і особливо суспільні процеси у нас максимально уповільнені, з численними відкатами назад і буксуванням на місці.
Нинішня влада може кивати на своїх попередників: ті справді згаяли час для реформ, допустили, а то й прямо стимулювали шалене розкрадання суспільних багатств, сприяли становленню системної корупції. З цим нинішня влада намагається боротися, але дуже специфічно і вибірково. Влада відмовилася від підтримки середнього класу і продовжує розбудовувати олігархічну економіку в інтересах усього кількох потужних бізнес-груп. Ті поступово підминають під себе все нові і нові заводи та агрофірми, іде монополізація, в результаті якої Україна стане власністю десятка-другого родин (аж ніяк не аристократів духу), таким собі сімейним бізнесом-колгоспом. Це буде ще більш жлобське суспільство, ніж зараз, зі значно нижчим рівнем громадянських свобод. Тоді вже навіть так поговорити, як зараз, не вдасться.
То ж поспішаймо, поки маємо можливість...