Петро Голіцин: «Носії князівського титулу мають більше обов’язків, ніж привілеїв»

"Про своє походження я знав з дитинства"

- Петре Олексійовичу, як ваші предки – відомі дворяни – опинилися в крайній західній точці тодішнього СРСР?

- У 1920 році мій дід Петро Муравлін-Голіцин під натиском більшовиків змушений був мігрувати до Угорщини. Через якийсь час там народився мій батько. Та в 50-х роках співробітники НКВС викрали його з Берліна і відправили у заслання. Я ще й досі зберігаю старі батькові табірні книги. Через чотири роки його реабілітували. Й тоді радянська влада показала на карті кілька точок, де мав право зупинитися батько. Він обрав Закарпаття. Тут, в Ужгороді, він згодом і познайомився з мамою – Мартою Петракович. У 1958 році народився я.

- В радянські часи подібні титули однозначно не віталися. Мали проблеми з КДБ?

- Якогось стеження власне за собою я ніколи не помічав, а от мій батько завжди був під, так званим, пильним оком КДБ. Йому навіть, аби поїхати з Ужгорода до Мукачева, необхідно було оформляти дозвіл. Пригадую, в дитинстві за нашою родиною шпигували, щоб ми, бува, не втекли з Союзу. А батько постійно ходив до міліції, аби продемонструвати, що Голіцини в Ужгороді і нікуди не поділися. Одного разу, коли наша родина вирішила поїхати на море в Анапу, батько місяць оформляв документи. Через рік вирішили з'їздити у Таллінн, але нас так нікуди й не пустили. Часто під вікнами чули шурхіт – це дільничні перевіряли, хто прийшов у гості до Голіциних. А в нашому будинку часто збиралися письменники, художники прогресивної думки. Тож було важко.

- В одному з інтерв'ю зізналися, що при Союзі вас намагалися перевиховати в дусі комсомолу...

- Я навчався в угорській школі. Атмосфера там була особливою: діти-угорці завжди мали ширший кругозір, бо дивилися не лише радянське, а й угорське телебачення. Та й там мені часом докоряли походженням. А про своє походження я знав з дитинства, бо це ніколи в родині не приховувалося. Бувало, у школі десь провинюся за надмірну активність на перервах, як це часом у дітей, й одразу чую: "Ти не в своєму палаці, Голіцин". Кожен намагався тикнути пальцем в око. Але згодом все кардинально змінилося. У 10-річному віці я вперше виступив на телебаченні, як філателіст, у 12 років – написав першу газетну статтю. Тобто мене постійно кудись висували, щоб, очевидно, перевиховати у дусі комсомолу. Пізніше, в юнацькому віці, мене почали висувати в міські штаби комсомолу та прапороносців шкіл, я брав участь у міжнародних зустрічах школярів. Батько такі починання підтримував. Завжди казав: "Петро, раз ти живеш у радянському суспільстві, роби так як усі".

- Який зв'язок між вами і знаменитим виноробом Львом Голіциним?

- Три покоління тому наші коріння розійшлися. Я був знайомий з його внучкою Глонтею, яка жила у Новому Світі в Криму. Навіть провідував її щоліта. Але кілька років тому Глонтя померла. Відтак до мене звернулися представники одного з підприємств з кримського міста Євпаторія, яке спеціалізувалося на виробництві вин. Запропонували стати хрещеним батьком "Голіцинських вин". Цього вимагає міжнародна конвенція, адже просто так взяти за бренд родову марку ніхто не може. Втім, справа мала не надто приємне завершення...

"Князівський титул додає обов'язків, а не привілеїв"

- Справді, пригадую, 2006-го ви судилися із кримськими "Голіцинськими винами". Чим завершилася справа?

- Чесно кажучи, не дуже хочеться згадувати цю історію. Але, якщо в кількох словах, то представники того підприємства мене обманули. Так, у 2003 році я погодився укласти з ними контракт. Перед тим підписали документ, в якому було вказано, що я провів презентацію вина й став, так званим, хрещеним батьком вин. Згідно з угодою, я мав отримувати дивіденди за те, що вина випускаються під родовим іменем. Але до укладання договору не дійшло. Спершу вони тягли-тягли, потім узагалі перестали відповідати на дзвінки. Але в них на руках лишився документ, в якому чітко вказано, що я презентував вина. Тобто, вони отримали право називатися "Голіцинськими". Я подав до суду. Але згодом зрозумів, що це невдячна справа. Для того, аби виграти суд, необхідно було залучати європейські організації, які контролюють використання родових марок. А це все коштує чималих грошей.

- Чи підтримуєте зв'язки з іншими нащадками роду Голіциних?

- З багатьма підтримую. Але рід Голіциних сьогодні нараховує близько двох сотень гілок. Тому з усіма спілкуватися просто не можливо. Цікаво, що в 2008 році мене відшукали двоюрідні брат і сестра по батьковій лінії. Про їхнє існування ми навіть не знали. Адже батько розповідав, що його старший брат помер під час війни, коли у їхній будинок потрапила бомба. Згодом виявилося, що дитину врятували. 2008-го їхній родич із Будапешту шукав інформацію про будівельні виставки в Україні, й випадково через Інтернет дізнався, що на Закарпатті живе Голіцин. Зателефонував мені й у розмові виявилося, що ми родичі. Потім я спілкувався із сестрою Маріанною, яка живе в Мексиці, листувався з братом Петром із Вашингтону. Зустрітися поки не вдалося, але сподіваюся, що ми таки побачимося. До слова, мій син Олексій є продовжувачем роду Голіциних. Він також носить титул "князь" і свого часу мав вивчити напам'ять всі 35 поколінь нашого роду. По лінії доньки – Андреї – князівський титул не передається.

- Ви є членом "Ордену Дракона". До чого вас це зобов'язує? І що з того маєте?

- В "Орден Дракона" мене прийняли 1997 року. З Угорщини тоді приїхав граф Георг Фон Лер. Ми довго з ним розмовляли, після чого граф сказав: "Я приїхав через тебе. Пропонуємо тобі стати одним із 24 членів військового "Ордену Дракона". Вимоги були прискіпливі – я мав подати їм, як мінімум, чотиристарічне підтвердження свого дворянського походження. Але вони зробили це ще швидше за мене. Тобто, папери вже чекали. Я дав згоду, родовий герб і присягу. Посвячували мене у римо-католицькій церкві Будапешта за спеціальною церемонією. Що стосується якихось привілеїв, то їх практично нема. Адже носії цього титулу, як і титулу "князь", мають все ж більше обов'язків. Основний з них – сприяти збереженню християнства у світі. Але в останні два роки через економічні труднощі я тимчасово призупинив своє членство в Ордені.

- Наприкінці 80-х ви одним із перших створили в Союзі Клуб спортивного бриджу. Ця гра тоді розцінювалася як "буржуазна". Чим все скінчилося?

- Клуб спортивного бриджу створив у 1987 році. Хоча на той час ця гра підпадала під статтю кримінального кодексу, адже вважалося буржуазним видом дозвілля. Офіційно за створенням клубу стояла партійна організація, куди ми вчасно підкинули ідею створити такий клуб. У часі це співпало із прийняттям, так званого, "сухого закону", тому нам пішли на зустріч. Так в Ужгороді був створений перший клуб у всьому Радянському Союзі. Відтак копії документів, які підтверджували це, я розіслав усім "бриджистам" в різні куточки країни. Й на основі прецеденту подібні клуби були зареєстровані і в інших республіках. Та зараз гра занепадає. Якщо в 90-х чи навіть 2000-х роках під час чемпіонату області ми збирали по 12-14 столів, то зараз зібрати навіть 5 столів уже дуже важко. Адже частина людей виїхала, частина – померла. А молодь вчитися не хоче. Хоча ця гра – розвиває інтелект, адже змушує думати, прораховувати, моделювати ймовірність. Тому завжди гравцями у бридж була інтелігенція.

"Я ніколи ні про що не мріяв"

- Петре Олексійовичу, свого часу ви були ініціатором зняття пам'ятника Леніну із теперішньої площі Народної. Як насмілилися на початку 90-х озвучити таку відверту пропозицію?

- Так, це був перший пам'ятник в Радянському Союзі, який зняли офіційно. Причому, задовго до розпаду СРСР. Хоча, відверто кажучи, я – людина, яка походила із дворянського роду – не міг відкрито ініціювати цей процес. Адже мене б тоді одразу звинуватили в неоднозначному ставленні до комуністичного режиму. Тому довелося просувати це питання через комісії. На тій сесії міськради, де голосували за це питання, була чи не перша в історії цього органу бійка: комуністи чубилися з тими, хто голосував "за". Згодом інформація про те, що я мав до цього відношення, просочилася в певні організації і мене нагородили двома орденами – угорським "Орденом 1956-го року" та англійським орденом, які видаються людям, що брали активну участь в антикомуністичному рухові.

- Кілька років ви займаєтеся виставковою діяльністю...

- Ну, не кілька, а вже понад 20. У цій сфері я з 1990 року. На той час я був депутатом міської ради й один із заступників мера запланував провести в Ужгороді універсальну виставку. Коли зайшла мова, хто керуватиме виставкою, запропонували мою кандидатуру. Адже до того часу я вже встиг зарекомендувати себе як хороший організатор. І в 1991 році ми провели найбільшу універсальну виставку в тодішньому Радянському Союзі. Втім, з часом ми зрозуміли, що універсальні виставки себе віджили й треба вводити спеціалізацію. Так, перша потужна будівельна виставка пройшла у 2006 році, затим ми провели туристичну виставку. Після кризи 2008 року ця діяльність дещо занепала, але цього року з'явилися надії на поліпшення ситуації.

- Якими принципами керуєтеся в житті?

- Принципом честі, принципом дотримання правил етикету, зрештою, принципом підвищення інтелектуального рівня. Не скажу, що хворобливо ставлюся до таких речей, але, принаймні, це для мене дуже важливо.

- В чому бачите своє призначення?

- Ви знаєте, я роками намагаюся визначити свою задачу на Землі. Зробив висновки, що, очевидно, моя задача полягає в тому, аби допомагати людям.

- Ваше хобі?

- Обожнюю рибалити. Добре, що дружина Єлизавета підтримує моє захоплення. До речі, що стосується дружини, то свого часу через моє дворянське походження її батько був проти нашого шлюбу. Він боявся, що через мене життя доньки піде шкереберть. Із дружиною ми часто вибираємося удвох з вудочками на природу. Рибалити люблю тільки на річках – де жива вода. Озера не люблю. Якщо їдемо на Латорицю, то зупиняємося там на кілька днів. Ще одне з хобі – це спортивний бридж. Обожнюю й автомобілі, хоча зараз авто перестало бути розкішшю, тепер це, швидше, необхідність. Крім того, дуже багато років займаюся вивченням психології та історії. Що стосується останнього, то моя домашня бібліотека нараховує близько трьох тисяч історичних книг.

- Де і як любите відпочивати?

- На природі, причому, у вузькому колі. Якщо збирається багато людей, то це вже не відпочинок, а "базар".

- Ваша мрія?

- Мрія? Я б не сказав, що в мене є мрії. В мене є плани, цілі, задачі, до яких я йду. В одній древній книзі мудрості написано: "Не мрій, щоб не бути розчарованим". Цю книгу я читав у доволі ранньому віці. Можливо, це й вплинуло на те, що я ніколи ні про що не мріяв. Але, якщо говорити про щось більш глибоке, то, напевно, мрію, аби мене більше розуміли. Адже дуже часто стикаюся з тим, що люди мене просто не розуміють.

Теги: Голіцин, князь, дворянський

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати