Свій острівець надії закарпатські випускники шкіл-інтернатів можуть знайти у Павлові

Звестися таким дітям на власні крила і адаптуватися до реалій життя допомагають недержавні організації, благодійні фонди, серед яких і засновники будинку «Сім'я» у селі Павлово на Ужгородщині.

ДІМ, ДЕ ЇХ ЧЕКАЮТЬ

Понад 3,5 року з легкої руки американського благодійника Енріке де ля Педро у Павлові функціонує родинний будинок для дітей — випускників Часлівської та Домбоцької шкіл-інтернатів. Це стало чи не єдиним порятунком для 9 дівчат та хлопця, які нині мешкають тут, бо після закінчення спецшкіл на них ніхто не чекав і йти їм було нікуди. Нині ними опікуються Марія та Василь Луцьо, які стали дітям справжньою родиною і прагнуть підготувати їх до самостійного життя.

Марія Іванівна завжди мріяла піклуватися покинутими дітьми. Вона ходила у дитячий будинок, інтернат і навіть хотіла усиновити дітей. Проте старший син (тоді йому було 14) не дуже схвально поставився до такої ідеї. І, мабуть, це й на краще. Бо їй потрібен час на відпочинок, на спілкування з дітьми, зізнається пані Марія. А до цих діток треба йти з новими силами, бо кожен з них вимагає особливої уваги й любові. Багато чому їх доводиться учити з азів: вони не знають дякувати, просити вибачення. Та що там казати — навіть елементарному догляду за собою, до прикладу, чистити зуби, прати чи прасувати, вони не навчені. Одного разу дівчата, які тільки перейшли жити у Павлово, випрали одяг. Коли через кілька днів вихователі заглянули до кімнати, де на батареях сушилася білизна, у ніс вдарив страшенний сморід — дівчата не знали, що випраний одяг треба ще й полоскати.

За віком їхні вихованці — дорослі люди, проте за розвитком та прведінкою — ще зовсім діти. Коли вони тільки приходять у Павлово, їх не влаштовують відразу на роботу, а дають певний час на адаптацію до іншого життя. Адже вони ще не готові йти в колектив, швидко ображаються, можуть раптово заплакати, грюкнути дверима. Потрібен певний час, аби вийти із кризового стану, який є їхньою захисною реакцією на жорстокість світу.

Влаштовуючи дівчат на роботу, вихователі просять роботодавця зважити на те, які це діти. Але юні мешканки родинного будинку швидко змінюються. Бо коли приходять вперше, то більше схожі на хлопців: зачісками, манерою одягатися і навіть ходою. Та дуже скоро під впливом вихователів вони стають справжніми дівчатами.

Новенькі, коли потрапляють у Павлово, у перші дні ховають хліб під подушки. Великі проблеми були з Людвігом, який проголодував кілька днів на вулиці. Потрапивши сюди, кілька місяців не міг насититися: їв і їв безперестанку, що спричинило проблеми зі шлунком. З часом все стабілізувалося, найімовірніше, це була психологічна проблема — страх голоду.

Нині 8 дівчат працюють на Ужгородській швейній фабриці, турбазі "Світанок", ще одна вчиться на манікюрницю. А одна з них уже отримала кімнату в гуртожитку швейної фабрики і у вересні готується вийти заміж. Ще двоє дівчат мають шанс отримати кімнату в гуртожитку "швейки", але не хочуть поки що покидати свій рідний пав-лівський дім. Мешканка будинку Анжелка працює на швейній фабриці: зачищає нитки на зшитому одязі. Каже, що "Сім'я" — це її дім, їй тут подобається. А мріє дівчина стати стюардесою або вихователькою у садочку, а ще можливо — офіціанткою. Одна з дівчат хоче бути кранівницею, інша — художницею, прагнуть навчитися англійській та російській мовам. І кожна мріє про власну щасливу родину.

РОДИННІ БУДНІ І СВЯТА

Мешканці будинку у Павлові живуть як звичайна сім'я — працюють, сваряться, спілкуються, святкують. Полюбляють похвалитися, як відзначають дні народження: кожній дівчині дарують золоті сережки, а ще влаштовують велику гостину із голубцями та тістечками. Ранковий, підйом у будинку, як правило, розпочинається о 5-й годині. Щодня по троє вихованців чергують на кухні, в хаті та по господарству. А ґаздівство у павлівському домі чимале: кілька корів, 6 свиней, кури, кролики та ще й овочі вирощують. Адже якщо половину бюджету "Сім'ї' фінансує власник будинку, то іншу половину вони повинні заробляти самі, в основному - від підсобного господарства.

Мешканці "Сім'ї" майже повністю забезпечують себе власними продуктами: овочами, м'ясом, салом, молоком, яйцями. Мають вони й сучасний трактор та косилку, на яких працює Василь Луцьо. Дуже скоро запустять і власний рибник.

Вранці вихователі готують сніданок, а чергові по кухні їм допомагають. А вже о 7.10 дівчата сідають у маршрутку, яка везе іх в Ужгород на роботу. Вдома залишаються тільки новенька Іза та Людвіг, який потрапив сюди зовсім випадково. Хлопець після закінчення Часлівської школи-інтернату опинився на вулиці. Серед зими йому довелося кілька ночей провести на лавицях ужгородських набережних. Довідавшись про існування будинку, він попросив прийняти його хоча б перезимувати. За короткий час усі звикли й полюбили хлопчину, і вигнати на вулицю ні в кого не повернулася рука.

Вихованці разом зі своїми вихователями пораються по господарству, прибирають. У будинку є 21 правило, якого повинні дотримуватися всі. Коли йдуть на роботу, мусять прибрати за собою ліжко, залишити все чистим, щовечора читають Слово Боже, молитви. Взимку пишуть диктанти і вчать математику, бо не знають навіть таблиці множення. Можливо, у школі-інтернаті їх і вчать, але з ними потрібно працювати індивідуально, а ще — уміти змусити іх робити те, що потрібно.

Мають вихованки й власні гроші. Із зарплати віддають по 100 гривень на утримання будинку, а інші відкладають. Проте вони зовсім не вміють розпоряджатися грішми. Хтось і за З дні може витратити місячну зарплату.

Люблять павлівські мешканці і відпочивати. Вони щоліта їздять у Солотвино та набираються сил у "Неємії". Крім американців, суттєву допомогу отримують від «Неємії», «Доркаса», ГО «Тач» під керівництвом Зіти Баторі в Ужгороді.

ДАРУВАТИ ШАНС ДІТЯМ

Марія Луцьо щиро радіє, що за три з половиною роки їм вдалося уберегти своїх вихованок від помилок, бо, як правило, ці діти дуже часто повторюють помилки своїх батьків — ідуть на вулицю, народжують дітей і кидають їх напризволяще. Виходить замкнене коло. На власному досвіді вона переконалася, що це дуже добре, коли такі діти потрапляють у будинки на кшталт їхнього. Становище цих дітей ускладнюється ще й тим, що у більшості з них страшний діагноз — олігофренія. Хоча діагноз цей не зовсім відповідає дійсності. Мова не йде про те, щоб їх приймали у вищі навчальні заклади. Одна з вихованок "Сім'ї", яка навчається нині на манікюрницю і має хист до малювання, мріяла вступити у коледж мистецтв. Проте, як там сказали, навіть при великому бажанні вони не можуть прийняти її.

Найважливіше для вихователів — це те, що діти відчули: їх тут люблять, цінують і з ними рахуються. Вони стали відвертішими, якщо є щось на серці, проблеми особистого плану чи по роботі — розповідають, радяться. Для кожної мами найважливіше, коли їхні діти відкриті й щирі. Яка б біда не сталася, вони повинні говорити про це. Вихованці цієї родини повірили у добро. Це і є результат роботи «Сім'ї».

...Марія Іванівна — акушер за фахом. Іноді знайомі просили домовитися зробити аборт. А це ж людські життя! Але потім була думка, яка заспокоїла: «Був час, коли через мене діти гинули, але настане той час, коли через мене вони будуть воскресати». Тоді пані Марія ще не знала, що це має бути. А коли отримала пропозицію зайнятися будинком, без коливань погодилась. Багато хто дивується з їхнього рішення. Жінка не може сказати, для чого цеій, але знає точно, що це потрібно робити.

Нині поряд із старим будинком уже зведено сучасну двоповерхову споруду із великими кімнатами, сучасними санвузлами, спортивним та конференц-залами. Кожна з мешканок будинку матиме свою окрему кімнату. Облаштування інтер'єру та умеблювання проводиться за кошти, отримані як грант від «Карпатського фонду» під керівництвом Руслана Жиленка. Родина Луців мріє, що знайдеться сім'я, яка зможе замінити їх у Павлові, і тоді вони будуватимуть новий Дім. Вони хочуть вірити, що держава нарешті стане перейматися долею таких дітей.

Р.S. Чудово, що є такі люди, як родина Луців, є благодійні релігійні організації, спон-сори-іноземці, які можуть допомогти хоч комусь із нещасних дітей. Та хочеться запитати: а де наша рідна держава, чому вона не думає про подальшу долю випускників спецшкіл, сиротинців, інтернатів? Де наші церковні громади? І чи варто пастирям душ українських обурюватися, коли паства їхня починає переходити до сучасних течій у конфесії на кшталт Церкви Живого Бога?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати