РОЗІП’ЯТІ ВІЧНОЮ ДОРОГОЮ ЧОРНОБИЛЯ

Усі вони, постраждалі й ліквідатори, розраховуються за Чорнобиль непомірно великою платою – власним здоров’ям і життям....

Серед тих, хто скоштував гіркоту Полину були і закарпатські пожежники. Через нечисленність відділу пожежної охорони власний зведений загін для ліквідації чорнобильського лиха від Закарпатської області не формувався, проте з перших днів аварії закарпатські пожежники стали активними учасниками її наслідків. Усього через горнило Чорнобиля за період з 1986 по 1990 роки пройшло 59 працівників пожежної охорони нашого краю – від рядового до полковника.

Серед них – Юрій Гербик, пожежний ППЧ-6 по охороні міста Виноградів. Вистачило всього 12 вересневих днів, які він провів у Чорнобилі у 1986 році, щоб вони непоправно підірвали здоров'я чоловіка. У 1992 році перестало битися його серце. Але він навіки залишиться в серцях рідних, друзів і колег. Вічна їм, героям-чорнобильцям, пам'ять...

Закарпатські ліквідатори нарівні з іншими забезпечували пожежний захист діючих енергоблоків АЕС, охороняли від вогню евакуйовані міста Прип'ять, Чорнобиль та села 30-кілометрової зони, гасили торфовища та лісові пожежі, виконували профілактичні роботи на різних об'єктах.

Одними з перших у 1986 році взяли участь у ліквідації аварії колишні вогнеборці, а нині пенсіонери: прапорщик внутрішньої служби Олексій Гоблик з Мукачева та старший сержант внутрішньої служби Володимир Дозорцев з Хуста, котрі на автомобілях АД-30 дезактивували місто Прип'ять. Чергував у пожежній частині в “Зеленому Мисі” старший прапорщик внутрішньої служби Юрій Сабовчик з обласного центру. Серед них був і колишній командир відділення СДПЧ - 1 м. Ужгород прапорщик внутрішньої служби Олександр Вечей та інші.

У 1987 році п'ятнадцять працівників пожежної охорони регіону брали участь у ліквідації наслідків техногенної катастрофи. Серед них - капітан внутрішньої служби з Рахова Іван Мойсюк, котрий чотири вахти проробив інспектором з охорони ЧАЕС. Старший сержант внутрішньої служби з Чопа Оксана Сацута з 1987 по 1991 року працювала по охороні Прип'яті радіотелефоністом. Свою Чорнобильську вахту у 1989 році пройшов Володимир Пуга. У 1987 році три вахти в ролі керівника розгорнутого зведеного загону протипожежної служби пройшов начальник відділу пожежної охорони Закарпатської області полковник внутрішньої служби Віктор Захарченко.

Серед тих, хто сьогодні продовжує службу в різних підрозділах Головного управління МНС України в Закарпатській області, лише семеро. Це: Валерій Тимченко та Юрій Іваник з Мукачева; Михайло Кузьма, Ігор Паслай, Михайло Кондратюк з Ужгорода; Валерій Сабов з селища Воловець та Михайло Пічкарь зі Сваляви.
У кожного з цих відважних людей залишились свої враження та спогади про Чорнобиль, де пліч-о-пліч стали біль і мужність, дух і воля.

Юрій ІВАНИК (1986-1987 рр. служба в зоні):
- Потрапив у горнило Чорнобиля в 1986 році, одразу після навчання у Львівському пожежно-технічному училищі. Тоді здійснював наглядові функції в машинних залах 1 та 2 енергоблоків. В той час, саме монтували саркофаг четвертого енергоблоку, відділяли його стіною від третього. Питанням пожежної безпеки приділяли значну увагу. Було встановлено суворий протипожежний режим. На території станції заборонялося навіть паління.

Дози радіації на території були суттєві. На це навіть вказувало й погіршення самопочуття в особового складу. З початку, з незвички, радіація давала про себе знати першінням у горлі, головними болями. Згодом організм адаптувався. Два рази на тиждень здавали кров на аналізи. Її показники стали погіршуватися вже після 6-ої вахти. Відчували погіршення апетиту, ходили як "сонні мухи".

У 1987-му отримав призначення в 35-ти кілометрову зону від епіцентру, на той час якраз проводилося будівництво міста Славутич, там працював начальником варти. Брав участь у гасінні пожеж у "рижому" лісі, на могильнику техніки... Так і прослужив ще чотири місяці.

Найбільше всього вражала безлюдна місцевість. Місто без людей, залишені напризволяще тварини, їх навіть бездомними не назвеш, жили прямо в будинках та квартирах, самі. Складалося враження, що тут взагалі немає ніякого "життя".

Самі ж ліквідатори мешкали в гуртожитку. Умови проживання теж були досить незвичними. Вікна в кімнатах були наглухо зачинені темними занавісками та затягнуті поліетиленовою плівкою. Харчування було на високому рівні, питна вода довозилася. На перших порах навіть вмивалися мінеральною водою, добре що її було в достатній кількості.

У 1987 році Юрій Іваник переведений для подальшого проходження служби в Закарпатську область. Майор внутрішньої служби й надалі продовжує працювати в оперативно-рятувальній службі краю, очолюючи СДПЧ № 4 м. Мукачево.

Олександр ВЕЧЕЙ (1987 р. служба в зоні):
- У травні 1987 року мене відкомандирували до Київської області на ліквідацію наслідків аварії. Там потрапив до пожежної частини по охороні м. Чорнобиль (СВПЧ-18). Працювали вахтовим методом, причому як по охороні міста так і безпосередньо на самій електростанції. Службу несли у важких умовах (одна доба чергування в Чорнобилі, 12 годин відпочинку, потім 8 годин на станції, 8 годин відпочинку та знову 8 годин на станції і так п`ятнадцять діб).

Роботи вистачало: залучали на будівництво, проводили дезактивацію території електростанції, гасили пожежі як у населених пунктах, торфовищах, так і безпосередньо на самій станції. Великого удару завдала пожежа в кабельних тунелях між третім та четвертим енергоблоками. Вогонь охопив кабелі, що живили освітлення саркофагу четвертого енергоблоку. Тоді багато працівників пожежної охорони отримали значну дозу опромінення, адже в окремих місцях радіаційний фон перевищував 200 Р/г. Стрілки дозиметрів зашкалювало.

Складними були й пожежі в житловому секторі. Зазвичай повідомлення про них надходили із великим запізненням, адже місцевість була безлюдна. Часто про них повідомляли з патрулюючих вертольотів не вказуючи точної адреси, де вирувала пожежа. Багато часу витрачалося на пошуки місця пожежі. Немало клопоту завдавало горіння сухої трави та чагарників. Пожежі набирали великих масштабів, охоплюючи значні території та перекидаючись на житлові будинки. Зазвичай за добу виїжджали щонайменше два-три рази. В місцях, де виникали пожежі, радіаційний фон збільшувався в кілька разів. Всі скаржилися на погіршення стану здоров`я. Люди отримували значні дози опромінення (25 рентген і більше).

12 серпня строк відрядження вийшов і в Чорнобиль прибула нова група вогнеборців, які нас замінили.

Зараз колишній командир відділення СДПЧ – 1 м. Ужгород прапорщик внутрішньої служби Олександр Вечей на заслуженому відпочинку.

Віктор ЗАХАРЧЕНКО (1987 рік служба в зоні):
- Протипожежний захист в зоні вахтовим методом здійснював зведений загін, що формувався з пожежників різних регіонів України. 13 червня 1987 року черга очолити його дійшла й до мене.
Перші дні моєї служби в Чорнобилі почалися з пожежі на станції. У той час на об'єкті інтенсивно проводилися ремонтні роботи. На третьому блоці одну із металічних конструкцій потрібно було відпиляти. Один із робітників для прискорення процесу вирішив скористатися автогеном. Наслідок - в спецтунелі вигоріли кабелі (завтовшки з кулак), що забезпечували живлення всієї апаратури блоку.

Наша чергова варта, яка охороняла станцію, тоді несла службу безпосередньо в машзалі першого енергоблоку, де знаходилося також дві автоцистерни та ще пара машин спецтехніки.

Досить часто разом зі мною ходив дозиметрист. Бачимо, що таке?.. Прилад показує 125 рентген при нормі 10-12. На фасаді частини "бетон дзвенів". До речі, своєрідними “дозиметристами” на забрудненій території були й комахи. Як тільки рентгени зростали, мухи та комарі зникали.

Найбільше запам'яталася пожежа в Прип'яті на заводі “Юпітер”, можливо тому, що вона була дуже складною. Тоді вигорів повністю один із цехів.

Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладенько і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді ми, ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками й недоглядами, які змушені були долати на ходу.

Пригадую ремонтні роботи покрівлі першого енергоблоку, які проводили солдати. Згідно з технологією, вони повинні були старий руберойд та пінопласт упаковувати в поліетиленові мішки й акуратно їх спускати додолу. Натомість всі залишки просто кидали зверху вниз, збиваючи стовпи радіоактивного пилу. І знову незнання. До цього нам було лише відомо про існування проникаючої радіації (гамма-випромінювання), а про те, що простий технічний пил несе у собі небезпеку бета-часток, які можуть викликати променеві опіки, коли радіоактивний пил потрапляє всередину і на шкіряні покриви людини, ніхто й гадки не мав. Особистих приладів для визначення рівня бета-випромінювання ще не було. Отож люди отримували великі дози опромінення (в середньому вони перевищували норму у 200-400 разів), а про смертельну небезпеку навіть не підозрювали

Усього в Чорнобилі замість однієї вахти (15 днів) пробув три. Як встановлений термін вийшов, заміни мені ще не знайшли і попросили залишитися, потім ще. І так 45 діб без відпочинку.

Я часто озираюся на ті 45 днів і ночей, прожитих у Чорнобильській зоні. Минають літа, а вони не стираються в пам'яті - навпаки, вивищуються над плином часу. Справді-бо, велике бачиться на відстані.

З 1996 року – полковник внутрішньої служби Віктор Захарченко на заслуженому відпочинку. В минулому році указом Президента України за мужність, самовідданість, високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вагомі трудові досягнення у реалізації важливих соціальних та природоохоронних державних програм його нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Володимир ПУГА (1989 р. служба в зоні):
- Чорнобильська служба почалася у квітні 1989 року. На той період вже було розроблено вахтовий метод. Тамтешня пожежна охорона складалася зі штатних працівників Чорнобильського гарнізону та особового складу вогнеборців. Люди обиралися з різних регіонів держави для ліквідації наслідків аварії.

Коли після чергової вахти приїздив додому, дружина, пригортаючи до себе мене та дітей – дворічну Маринку й однорічного Дмитрика, з полегшенням зітхала: “Дякуючи Богу цього разу все обійшлося”. Через місяць родина знову відправляла мене до Чорнобиля. О так і минуло шість місяців тривожних проводів і радісних зустрічей...

Що для мене Чорнобиль?, - запитуєте... Якщо у цього лиха є якась світла грань, то нею якраз і є люди, котрі безстрашно йшли супроти ядерного ворога. Небезпеку ми “гасили” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою і високою відповідальністю за долі мільйонів людей... Побратимство друзів-пожежників непідвладне часу. Воно для мене стало ідеалом на все життя. Ось і кілька років тому погостювати до нас на Закарпаття приїздили друзі з м. Прилуки. З ними жив в чотиримісній кімнаті триповерхового гуртожитку у Чорнобилі.
Протягом трьох вахт, кожна з яких тривала місяць i які проходили в пожежній частині по охороні Чорнобиля та 30-кілометрової прилеглої території, доводилося неодноразово разом з іншими бійцями виїжджати на гасіння житлового сектору Чорнобиля.

Пригадується перша вахта, коли горіло дуже часто, в середньому було по 5 виїздів на добу. На той момент багато спалювали, скажімо, залишених будинкiв, не думаючи, що це зайва доза радіації. Згодом від цього відмовилися і “партизани” (так називали людей, котрі добровільно вербувалися на ці роботи), почали будівлі розбирати. “Дзвеніли” радіацією і пожежі сухої трави, чагарників, торфовищ, лісу... Було й таке, що машиною провалилися у вигорілий торф. Коли ходили, то нічого не відчували, а почали їхати автомобілем, і задніми колесами потрапили прямо у вогняну яму, ще б трошки й машина загорілася.
“Рядових” пожеж у зоні не було. Траплялися й великі, які доводилося гасити кілька днів. А про непередбачувані ситуації, що виникали на самій Чорнобильській станції, нема що й казати.

Довелося тричі за тривогою побувати “у пащі тигра”. Одного разу проводилися навчання по ліквідації наслідків розливу масла на даху другого енергоблоку. Ще двічі всіх піднімали у повній бойовій готовності та доставляли на станцію, коли виникли не „навчальні” проблеми. На щастя, обійшлося без пожеж, обмежилося викидом парів.

Запам'яталася й густа, наче килим, висока трава і кропива Чорнобиля. Ідеш вулицею і бачиш лише дахи будинків: усе дуже заростало, адже ніхто не косив, орати землю суворо заборонялося.

Рівень радіації на нас вимірювали постійно, от, правда, покази дозиметрів фіксувалися постійно однакові – 0,2 рентгени, але, напевно, були й більші дози опромінення. Якось під час чергового виїзду ми натрапили на “безхозний” дозиметр і вирішили самі “помірятися”... стрілка „зашкалювала”. Причому могло бути таке, що правий чобіт нормальний, а лівий брудний (нахватався радіації), тоді взуття викидали і давали нову пару.

Зараз буває, що ці зловісні рентгени можуть нагадати про себе тяжким безсонням. Але тоді нам якось про це не думалося. Мабуть, така специфіка професії: коли бачиш, що горить, у тобі збуджується почуття, подібне чи то до азарту мисливця, чи спортсмена, чи воїна будь-що перемогти, приборкати.

Кілька років тому командир відділення третьої варти СДПЧ-1 по охороні м. Ужгорода Володимир Пуга пішов на пенсію.

Валерій ТИМЧЕНКО (1990 р. служба в зоні):
У січні 1990 року я вперше не лише побачив Чорнобиль, а й реально відчув його. Спочатку страшенно дерло в горлі, здавалося, що його затискають гвинтиками. Тоді ми не знали найголовнішого - як надмірна радіація відбирає силу й здоров'я у людей, не залишаючи права вибору... Тільки з часом усвідомив слова батька покійного Віктора Кібенка (пожежника першої шеренги), котрий навідуючись до частини, постійно просив нас, щоб ми береглися. Те, що радіація не має ні смаку, ні кольору, ні запаху, притупляло почуття небезпеки. Декотрі з тих, хто розділив зі мною цю небезпечну службу, вже відійшли у вічність...

У той час охороною цього міста та 30-кілометровою зоною відчуження займалася шістнадцята пожежна частина. Вона в Чорнобилі стоїть на самому виїзді з міста в бік станції. Розселили нас у двомісних кімнатах місцевого гуртожитку, а потім суворо проконсультували, що ходити треба лише визначеними доріжками - у пожежну частину, їдальню, і нікуди більше не ступати. Центральною дорогою можна було пересуватися без обмежень. Мотивували таке рішення наявністю радіації. З усього захисного спорядження була лише марлева пов'язка. Інших засобів захисту не було.

Довелося займатися і кадровою роботою, і командувати вертолітним загоном, працювати й інспектором держпожнагляду

Пригадую, пройшло приблизно півмісяця моєї першої вахти, коли при нагоді попросив дозиметриста виміряти, чим “дихають” наші нехитрі кімнатні речі. Біля дверей стрілка апарата зупинилася на позначці 2000 гамма-випромінення. Довелося негайно їх міняти. А до цього часу там жили колеги.

Робочий день тривав з восьмої ранку до сьомої вечора. Виїздів було багато, люди страшенно стомлювалися, напевно, не так від вогню, як від отриманого опромінення. Після вечері приходили додому і буквально валилися з ніг.

Лише там, у „зоні”, я сповна осмислив дії і роль пожежників, які рятували нашу землю першої катастрофічної ночі. Після їхнього подвигу ми просто не мали права працювати упівсили.

Весна запам'яталася великими пожежами, що розповсюджувалися на десятки кілометрів сухотрав'я. Горіли гектари болотистих торфовищ, у вогняний полон потрапляли лісові масиви й житлові будинки. Бувало таке, що одночасно полум'ям охоплювало 5-10 хат. За день було по 15-20 виїздів. Вертолітному загону, яким я командував, доводилося займатися не лише повітряною розвідкою території, а й безпосередньо гасити пожежі там, де доступ пожежної техніки був неможливим. На річці Прип'ять багато островів. На більших з них раніше жили люди, а менші використовувалися під сінокоси. Загоряння на них суттєво впливали на підвищення радіоактивний фону, і їх треба було гасити. Для цього ми використовували “хлопушки”. „Хлопушка” - це щось на зразок збільшеної у розмірах „мухобойки”. Вертоліт сідав, і ми ними прибивали вогонь. Умови праці невимовно тяжкі - тепло, а тут ще полум'я, ядучий дим, високий рівень радіації. Марлевої пов'язки для захисту вистачало ненадовго. Потім її просто знімали, щоб не утруднювала дихання. Отак, одягнені у звичайнісіньке “хебе”, без будь-яких інших засобів захисту приборкували вогняну стихію...

Увесь жах Чорнобиля відчувся, напевно, тоді, коли довелося пролітати над самісінькою горловиною зруйнованого четвертого реактора. А потім очі зупинилися на жовтогарячій смузі завдовжки 100-150 метрів серед лісового масиву, що прямувала в бік сусідньої Білорусі. Це були сосни, які, від отриманої дози, зелене вбрання змінили на руде.

У дощову погоду обльоти не проводилися, тоді повертався до обов'язків інспектора держпожежнагляду. Робота інспекції була націлена на забезпечення пожежного захисту в зоні розташування сил, які проводили аварійно-відновлювальні роботи. Серед них були магазини, склади і об'єкти дезактивації, автобусні та транспортні підприємства, що завозили і вивозили людей в зону щодня. Працювали й спеціалісти різних наукових установ. В основному вони проводили всілякі досліди на щурах. Останніх тут вистачало, причому вони вже, напевно, зазнали певної мутації, бо були досить великих розмірів.

Незважаючи на виняткову пильність та найсуворіші профілактичні заходи, вогонь продовжував свою сумну статистику не лише в зоні, й на самій атомній станції.
- Пригадую, коли моя чорнобильська служба вже закінчилася і ми разом з колегами чекали на відправлення за межі зони, нас раптом разом з усіма іншими підняли по тривозі – на одному з реакторів загорівся кабельний тунель. Усі пожежники негайно виїхали туди. Доїхали до самої станції і ми. На наше щастя, на той момент ті караули, які першими прибули на місце пожежі, вже приборкали її. І ми повернулися звідти без зайвої дози опромінення... Усі пожежі там були надзвичайними, бо вогонь і дим у 30-кілометровій зоні несли загрозу виняткову. Гіркоту того диму, ми вдихаємо і досі.

Підполковник внутрішньої служби Валерій Тимченко і зараз серед тих, хто продовжує «воювати» з різним стихійним лихом як природного, так і техногенного характеру, працюючи заступник начальника Мукачівського районного управління ГУ МНС України в Закарпатській області – начальником відділу з питань наглядово-профілактичної діяльності.

Отакі вони, закарпатські рятувальники, котрі пожертвували власним здоров’ям та життям заради прийдешніх поколінь. Вклонімося ж героям у святому мовчанні й пам’ять про них назавжди збережімо…

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати