Проте, він знову, з легкою посмішкою впродовж всього концерту, дарує тим, хто прийшов, шалений позитив своєю віртуозною грою на скрипці, беззірковістю в ставленні до друзів по гурту "Papa Duke", загалом якоюсь невловимою – світлою і легкою, але надзвичайно потужною енергетикою...
НапівПОРОЖНІЙ зал – це про тих, хто втратив, не прийшовши на концерт Василя Попадюка. Когось щиро шкода, бо – не зміг, не встиг, не знав, не мав грошей. Іншим маю право поспівчувати – тим, хто вже майже повністю викупив дорогі квитки на "95-й квартал", хто свого часу віддавав шалені гроші за "фанеру" Кіркорова чи третій склад труп пітерських театрів, але пожлобився витратитися на іншу, як на мене – кращу, добрішу і щирішу – якість. Бо про кіркорових говорити взагалі не варто, а "95-й квартал" в залі Закарпатського облмуздрамтеатру навряд чи суттєво відрізняється від того, що можна побачити по телевізору, а от ПОПадюка і "PAPa Duke" по телевізору взагалі навряд чи скоро покажуть – бо не формат, тобто, не ПОПса. А до Ужгорода завітати втретє ці хлопці, боюся, навряд чи ще захочуть...
НапівПОВНИЙ – це про тих, хто за час, поки неповторно співала, плакала, сварилася та сміялася Василева скрипка, посвітлішали, очистилися душею. Їх також шкода, хоч і по-іншому, бо саме вони втратять найбільше, якщо він не приїде сюди знову. Бо знаю, що всі, хто раз побував на його концерті, готові прийти знову – вдруге, втретє, вчетверте... Завтра, післязавтра, через місяць, через рік...
Аби лише була така можливість...
На цьому концерті Василь трохи менше говорив, менше розважав публіку словами – хоча ті, хто може порівняти з минулим концертом, знають, як гарно він це вміє і може робити. Але загалом все було майже так само, як тоді, минулої осені – на максимумі, на повній самовіддачі. І коли волосини на смичкові не витримували шаленого темпу і напруги гри, він так само просто обривав їх – одна за одною – і грав далі. Так само гарно, так само сильно, так само щедро і так само щиро...
...Коли після концерту я на хвильку заглянув у Василеву "гримерку", йому саме запропонували кудись піти. "Ні, я не можу. Я – все...", – втомлено відповів скрипаль. І тільки тут стало до кінця зрозуміло, чого особисто йому вартував той позитив, який впродовж понад двох годин потужно струменів зі сцени у зал...
Вони мають повне і беззаперечне право не ощасливити нас своєю музикою втретє. Та все ж, у нас залишається шанс. Принаймні, доки Василь не зніме з пальця свою золоту каблучку із тризубом – символом його любові до країни, яка не полюбила його колись, і котра ніяк не спроможеться любити його зараз. І ще – поки в гурті, окрім неповторного канадійського еквадорця Девіда Веста та Василевого "друга з часів дитячої кімнати міліції" Віктора Хоменка залишатимуться також талановиті цигани Ботоші – Робі і Френк, котрим з Ужгорода додому, в Угорщину – рукою подати...
Але ж така можливість – то не заслуга Ужгорода, чи не так?..
А тому, якщо ці хлопці, яким легше і, однозначно, вигідніше грати в Північній Америці чи Москві, де їх готові просто носити на руках, вирішать знову завернути у нашу невдячну провінцію, ти, Ужгороде, отримаєш новий шанс довести, що ти – не місто переважно жлобів, митників і контрабандистів.
Скористайся цим шансом, Ужгороде. Будь ласка. Бо іншого у тебе може вже не бути...
.jpg)