Василь КИРЛИК: "Кожен новий викид радіації на ЧАЕС ми відчували і без дозиметрів..."

"Я ПОЇХАВ У ЧОРНОБИЛЬ ЗАМІСТЬ ТОВАРИША..."

Полковник міліції Василь КИРЛИК — заступник начальника ВГБ УМВСУ в Закарпатській області — начальник патрульної служби потрапив у Чорнобиль лейтенантом Державтоінспекції у кінці січня 1988 року. Пригадуючи процедуру "мобілізації", Василь Юрійович з притаманним йому гумором розповідає, як усе було:

— Звісно, ніхто там не виступав поперек іншого добровольцем, як то часто пишуть в газетах та показують у кіно... Все вирішували жеребкуванням. На клаптиках паперу писали прізвища, кидали у міліцейський кашкет, і кожен тягнув свою "долю". Я мав бути 40-м чи 50-м, мабуть, і не встиг би поїхати (брали по троє на 3 місяці). Але прибігла вся в сльозах дружина одного нашого "даішника" і давай благати, аби не брали її хворого чоловіка... Я тоді ще неодружений був, хоча й планував. Але був партійний... От і запропонував себе замість товариша.

— Які ваші перші враження від Чорнобиля?

— Я був там із січня по травень 1988 року. Двоє колег, що були зі мною, вже на пенсії: один пішов за станом здоров'я (йому ще в Чорнобилі, пригадую, часто кров ішла носом). Із тих трьох місяців сім днів я був на самій атомній станції, на посту №1, від якого 4-й блок — метрів за 300-400.

Перші мої враження від побаченого гнітючі. Таке, ніби потрапив у якусь мертву зону. Транспорту на дорогах майже немає, вікна-двері на будинках позабивані, як у фільмах часів війни. Всюди безлюдно, зате повно дичини — на дорогах наші машини часто лосів збивали.

У селі Термахізка за 30-кілометровою зоною був розташований наш окремий батальйон ДАІ. Там ми жили у дерев'яних будиночках типу фінських. На роботу в Чорнобильську зону щодня прибували о 5-ій ранку, а прокидалися о четвертій. Чому так рано? Колони з людьми та технікою на АЕС йшли удосвіта, а ми на постах повинні були їх обслуговувати. У Термахівку поверталися близько 10-ї вечора.

"МОГО "ЖИГУЛЯ" ДВІЧІ ЗАВЕРТАЛИ НА ДЕЗАКТИВАЦІЮ"

— А машини вам хоч захищені дали: обшиті свинцем, із задраєними вікнами тощо?

— Та ні, звичайні "даішні" легковики. Я мав "шістку". Пригадую, коли виїжджали із зони, то там такі ворота стояли, які працювали лише на виїзд транспорту. Визначали за допомогою датчиків, наскільки забруднена радіацією кожна машина. Якщо дуже, то її завертали на "мийку" (дезактивацію). Якщо ж авто після двох дезактивацій фонило, його негайно відправляли на автомогильник у Прип'ять. Так от, моя "шістка" якось двічі "спрацьовувала"... Або таке було. Згадані ворота розраховані були на масу машини, а йдуть двоє людей, із "партизанів", датчики ж спрацьовують, як на автомобіль - така потужна доза опромінення на них була! Їх потім повз ворота пропускали...

"ЗАБОРОНЕНУ ГОРІЛКУ ХОВАЛИ У ЗАПАСНИХ КОЛЕСАХ"...

— І чим ви ще займалися, окрім супроводу колон?

— Серйозна увага приділялася алкоголю. У 30-кілометровій зоні було заборонено вживання спиртних напоїв, але люди, ясна річ, різними шляхами ухитрялися провозити, вважаючи, що горілка та червоне вино "гасять" радіацію. Маса випадків була, коли ми знаходили пляшки з горілкою у запасних колесах автомобілів...

Окрім цих функцій, ми виконували й чисто "даішні", слідкуючи за дотриманням правил дорожнього руху. Щодня супровід делегацій. Коли артисти приїжджали з концертами в Зелений Мис, то ми забезпечували порядок. Відновлювали й мародерів, які обкрадали покинуті квартири. Був я і на відкритті Славутича — дуже гарне місто.

— Скільки радіації ви "схопили" у Чорнобилі за ті три місяці?

— (Сміється). У нас на грудях були значки з такими таблеточками всередині, які мали накопичувати рентгени. Але їх необхідно було міняти щодня, а ніхто цього не робив. Коли вже ми мали їхати додому, то ішли заміряти, яка радіація на одному постові, другому, додавали, і вийшло, що всі ми заробили по 320 мілірентген...

Скільки там було насправді, ніхто, ясна річ, не знав. Але кожен новий викид радіації (а таких було по 2-3 на тиждень) ми відчували й без приладів, без офіційних повідомлень — дуже голова боліла, специфічний присмак у роті і т.д. Нам ще пощастило, що потрапили туди взимку, і пилюки не було, в якій найбільше радіації. Грязюка була, але мокра, зі снігом.

"А ХТО Б ЗАМІСТЬ НАС ЦЕ ЗРОБИВ?!"

— На здоров'ї Чорнобиль як відбився?

— Безумовно, були після того ускладнення і в мене. Я відразу приступив до служби, спеціально не лікувався, але потім мав проблеми. Із горлом була біда, ангіну мав, тривалий час лікувався. У сина проблеми із зором...

— Як держава подбала про "чорнобильців "?

— Відомо, як... Маю якісь там медалі, подяки, та реальної допомоги — жодної. У мене статус ліквідатора З-ї категорії, хоча ті, що були за місяць переді мною, попали в другу. А третя майже ніяких пільг не дає, хоч би квартплату "скосили" трохи. Бо виходить, що був там, що не був. Чергові медальки хіба що дають на день Чорнобиля...

— Тепер, із плином років, часто ставите перед собою запитання: а воно мені потрібно було?

— (Пауза). Як не потрібно?! А хто б замість нас це робив? Якщо сталася трагедія, то необхідно ліквідовувати її наслідки. Насамперед задіюють МНС та міліцію, такі наші функції. Навіть тепер, якби, не дай Боже, виникла така ситуація, то куди б ми ділися?! Інша річ, що має бути забезпечено максимальний захист людей. І не говорити потім, що ми вас туди не посилали... Безумовно, наші керівники такого не говорять, надають всіляку допомогу, проте думка така в суспільстві є.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати