Галина Цар: «Намагаюся не проявляти слабкість…»

"Намагаюся не проявляти слабкість"

Галино Василівно, знаю, що ви не тутешня. Як опинилися на Закарпатті?

- Народилася я в селищі Бориня Львівської області. Після закінчення школи вступила у Львівський університет імені І. Франка на хімічний факультет. В студентські роки створили з чоловіком сім'ю. На Закарпаття приїхала за направленням чоловіка на роботу. Коли вперше вийшла на залізничному вокзалі, здивувалася, бо доти уявляла, що це велике місто на кордоні України. А виявилося, що обійти його можна за якусь годину. Перші враження від Чопа були різні: здивувала велика кількість голубів на пероні, угорська мова у всіх сферах життя, запах свіжозвареної кави, який розносився містом з тутешніх кав'ярень, черги людей з баночками за цією ж кавою, жінки, які відкрито смалили на вулицях. На той час у Львові такого не було. У Чопі відчувалася європейська розкутість. Це був зовсім інший світ.

У Чопі всі ці роки ви працювали на керівних посадах. Спочатку це заступник директора школи, потім директор, з 2006 року – мер Чопа. Не важко жінці тягти на тендітних плечах таку відповідальність?

- По приїзді в Чоп я, чесно кажучи, на перших порах не могла влаштуватися на роботу, оскільки в україномовній школі якраз не було вакансії за моєю спеціальністю. Тому довелося кілька років доїжджати до обласного центру, де я працювала в училищі. Коли в Чопській школі №1 звільнилося місце, я перейшла туди працювати на півставки. Згодом мене помітило керівництво і запропонувало посаду заступника директора школи. Років за чотири на пенсію вийшов і сам директор школи, й він порекомендував мене на цю посаду. На перших порах вагалася, що не зможу вправитися з тим об'ємом роботи, та пізніше дала згоду. Але працювати справді було не легко. Школа була в жахливому стані: без опалення, з порепаними стінами... Пригадую, випадок, коли серед зими у котельні прорвало труби. Ми з колегами паяльними лампами розігрівали їх. І, що прикро, нікому, крім вчителів, не було до того діла. Я, як директор школи, не могла навіть потрапити на прийом до тодішнього мера. Тому дуже хотілося щось змінити, зробити щось для міста, зрештою, для тієї ж школи, в якій працювала. У 2006 році, під час чергових виборів, вирішила балотуватися в мери. Чи не важко мені? Інколи важко, але намагаюся цього не проявляти, принаймні, на роботі. Приємно, коли люди цінують твою роботу. Саме це й надихає на нові звершення.

Чи вистачає попри роботу часу на родину?

 - Часу катастрофічно не вистачає. Інколи дивлюся назад, в минуле, й розумію, що за ці роки мало була з родиною, особливо з дітьми, більше віддавалася роботі. Десь у глибині душі й шкодую за цим. Але, тим не менше, досі веду суспільно активний спосіб життя. Благо, що діти в мене дуже хороші, й прекрасно розуміють свою маму. Син Іван закінчив юридичний факультет Львівського університету й пішов по стопах батька – працює в обласній прокуратурі. Донька Оля навчається в одинадцятому класі, зараз готується до вступу в університет. Коли є вільний час, то намагаюся з родиною виїхати за межі Чопа. Часто буваємо на Міжгірщині, де народився мій чоловік. Якщо випадає нагода поїхати за кордон, то буваю в Хорватії, Словенії – дуже вже люблю ці європейські країни, які щоразу зустрічають вражаючою чистотою і акуратністю.

Ви, насамперед, жінка, якій часом, для вирішення проблем міста, потрібно сідати за стіл переговорів із сильною статтю. Чоловік не ревнує вас?

- Можливо в душі й ревнує, але не виказує цього (посміхається - авт.). Навпаки, намагається мене підтримати. Познайомилися ми з Іваном під час навчання у Львові. Після третього курсу в нас була практика, й улітку ми збиралися у російську Вологду в будівельний загін. Перед поїздкою нас збирали для обговорення організаційних питань. На цих зборах ми й познайомилися із майбутнім чоловіком. Щоправда, Іван представився мені тоді одруженим чоловіком, батьком двох дітей (посміхається - авт.). Та вже після мого повернення з Вологди він зайшов у гості й зізнався, що просто пожартував. Не зважаючи на цей жарт, чоловік в мене дуже серйозний. Ціную в ньому насамперед порядність і чесність. Знаю, що він ніколи, в жодній ситуації, не зрадить.
До речі, ваш чоловік також відома в області людина. Двоє лідерів в одній сім'ї – не забагато?
- Мій чоловік завжди жартує: я знаю, хто на роботі прокурор, але те, що вдома я тільки зам прокурора – це точно, (посміхається, - авт.). Він завжди покладається на мій вибір, чого б це не стосувалося. А щодо лідерства, то він ніколи не намагався проявляти цю рису характеру в родині. Так само і я – робота роботою, а в родині у нас з ним панує взаєморозуміння і взаємоповага. Навіть що стосується побуту. Наприклад, поділу домашніх обов'язків у нашій сім'ї немає: кожен у свій вільний час робить щось корисне для дому. Кажуть, що студентські сім'ї або дуже швидко розпадаються, або ж бувають дуже міцні. Оскільки ми з Іваном також одружилися під час навчання, то нас стосується, очевидно, останнє. Вважаю нашу сім'ю міцною і дружньою. 

Пригадую, коли в місті намагалися відкрити завод по переробці алюмінію, відтак – пункт утримання нелегалів, ви разом із громадою Чопа не дали цьому статися. Не боялися таких сміливих виступів?

- Чесно кажучи, і в першому, і в другому випадку мала чимало неприємностей через свої виступи. Та намагалася ніколи не зраджувати своїм переконанням. Тим паче, що зі мною була громада міста. Я тільки виконувала волю людей. І ця віра в те, що ти робиш правильний вибір, що ти не одна, напевно, давала мені силу й натхнення. Жителі Чопа мені довіряють, адже тільки на останніх виборах за мою кандидатуру проголосувало більша половина чопівців. То хіба було б правильніше не дослухатися до думки тих, хто тебе обрав? Гадаю, що ні. Й не шкодую, що весь час відстоюю інтереси мешканців нашого містечка. 

Любите ризикувати?

- Ризикувати? Чесно кажучи, не дуже. Я краще двадцять разів відміряю і раз відріжу, ніж навпаки. На ризик можу піти, якщо це стосується чогось особистого, а якщо громади, то ризикувати не стану. Адже в такому випадку ти відповідаєш не тільки за себе, а й за добробут кількох тисяч людей.

"Я не тільки успішна, а й щаслива жінка"

Вважаєте себе успішною жінкою?

- Гадаю, що я не тільки успішна, а й щаслива жінка. В житті мені Бог послав хороших чоловіка, дітей, родину, робочий колектив. На життєвій дорозі, на щастя, завжди зустрічалося більше хороших, ніж поганих людей.

Що у вашому житті є найбільшим досягненням?

- Напевно, мої діти – це і є моє найбільше досягнення. Я їх дуже люблю.

Що у вашому розумінні "жіноче щастя"?

- У кожної жінки жіноче щастя, напевне, асоціюється з якимись окремими речами. Для одних жіноче щастя – робота, для інших – гарна машина, ще для когось – родина. Для мене жіноче щастя – це можливість приносити радість іншим, можливість дарувати й отримувати у відповідь посмішки, а також, коли поруч з тобою гарна родина. Це, очевидно, й створює в мені відчуття жіночого щастя. 

 Які якості цінуєте в людях?

- Чесність. Я завжди кажу своїм працівникам: які б проблеми не були у вашій сфері, але скажіть про це чесно і ми разом вирішимо проблему. Ще ціную порядність та вміння слухати й дослухатися до людини.

Кожна успішна людина хоча б раз в житті піддається критиці. У вас, на скільки мені відомо, заздрісників теж вистачало. Як реагуєте на таке "зміїне шипіння"?

- Так, свого часу я теж стикнулася із критиканством, причому, не зі здоровою критикою, а саме з критиканством, яке не мало під собою жодного підґрунтя. Спочатку мені було дуже важко. А потім зрозуміла: треба сприймати таке зміїне шипіння спокійно, просто не звертати на нього увагу. Якщо ж це конструктивна критика, то до неї треба, звичайно, дослухатися й намагатися виправити ситуацію.

В одному зі своїх інтерв'ю, два роки тому, ви зізналися, що зі шкільної парти мрієте побачити Париж. Чи вдалося втілити в життя цю мрію з того часу?

- На жаль, поки що ні. Коли балотувалася на другий термін на посаду міського голови, довелося дуже багато чого пережити. Адже проти мене використовувалися, на жаль, дуже брудні технології. І в такі моменти, коли я майже втрачала віру в себе, чоловік підтримував і обіцяв, що найближчим часом все-таки втілить мою мрію про Париж в реальність. Париж – це моя заповітна мрія. Однак, коли в тебе є діти, ти починаєш уже більше жити не своїми, а їхніми мріями. Як мама, я зараз мрію, аби здійснилися мрії саме моїх дітей. Наприклад, донька дуже хоче вступити до столичного вузу, і я зараз дуже за неї хвилююся. Що ж стосується роботи, то тут моя мрія полягає в тому, щоб до кінця виконати передвиборчі обіцянки.

Галино Василівно, скільки знайома з вами – жодного разу не бачила вас без стильної зачіски. Багато часу тратите на те, щоб гарно виглядати?

- Намагаюся регулярно – раз-двічі на тиждень – відвідувати перукарню. Гарна зачіска – це моя слабкість (посміхається - авт.). А що стосується вбрання, то на роботі я, як і належить, підтримую діловий стиль, а вдома – спортивний. Взагалі тут я дотримуюся правила, яке колись дуже влучно сказала Коко Шанель: ніщо так не старить жінку, як надто багатий костюм.

Теги: Галина Цар, Чоп

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати