Бондар з директорським стажем

Які насамперед асоціації виникають із селищем Середнє на Ужгородщині? Безумовно виноробство і все з ним пов’язане(насамперед велетенський древній підвал). В другу чергу – руїни тамплієрського замку, які видно з центральної траси. Власне, в залишках замкових стін людей приваблює насамперед назва найзагадковішого середньовічного лицарського ордену. Не так багато в Україні історичних пам’яток від ордену храмовників, що асоціюються насамперед з Єрусалимом та Францією. Принаймні, про це ж говорить і Інтернет-пошуковик.

СЕЛО НЕВИКОРИСТАНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Власне, більше нічого й не треба. Цих двох «фішок» вистачило би, щоб Середнє стало ну не Меккою туризму, але серйозним туристичним пунктом на Закарпатті. Але для приваблення туристів у селі робиться не так багато. Можна сказати, що нічого не робиться. Так, не говоримо вже про реставрацію замку, бо це реально обійшлося б у гігантську суму, але бодай табличку якусь можна було б поставити, щоб люди знали, що це за стіни. Бо не кожен би й здогадався, що колись тут жили лицарі. Як кажуть, половина села збудувала собі хати з каменю фортеці.

Ще добре, що колись стараннями місцевого вчителя географії школярі розчистили територію навколо замку і тепер до нього можна підійти, бо раніше це були «джунглі».

Щодо відомого підвалу, збудованого ще в 1557 році, то протяжність його, згідно зі старими документами, 4,5(!) км., однак використовують лише 800 метрів. Інші коридори потрібно досліджувати. Деякі відгалудження підвалу забрали собі середнячці й зробили домашні льохи. Місцеві згадують, як якось науковці досліджували частину підвалу, що не використовується й наткнулися на трьох чоловіків, що розпивали вино. П’ють собі хлопці і раптом десь згори чують: «І мені налийте…»

Донедавна виноробний бізнес і туризм в Середньому успішно розвивала фірма «Леанка». Так, директор школи Андрій Югас згадує, що працівники підприємства заробляли на «Леанці» значно більше, аніж він у школі. Однак тепер ситуація кардинально змінилася після введення горезвісної ліцензії на виноробство. Не маючи змоги платити її, «Леанка» втрачає розмах. Екскурсії та дегустації проводяться й надалі, але не в таких масштабах, як могли б. Як правило, сюди приїжджають групи відпочиваючих із санаторіїв.

ХТО КУДИ, А МИ ДО БОЧОК

Тож маючи всі передумови для заробітків на туризмі, в реальності середнянці змушені отримувати кошти на життя іншими шляхами. Хтось подається на заробітки за кордон, інші працюють на підприємствах села (яких не так мало). Вже згаданий нами директор Середнянської ЗОШ Андрій Мартинович Югас обрав собі доволі екзотичну на сьогоднішній день професію – бондарство.

Здається, незвична додаткова робота для вчителя фізики та керівника великої школи, однак за бочки пан Андрій взявся ще раніше ніж за вчительство.
Сталося це десь випадково. У сім’ї пана Андрія цією справою ніхто не займався, але бондарем був його тесть. Колись у Середньому були дві родини, що робили бочки, як говориться, з діда-прадіда. До однієї з них – сімейства Вегешів – і потрапив наш співрозмовник, тож і почав вчитися давньому ремеслу. Тоді, згадує Югас, 24 роки тому, це була вигідна справа. Вони, наприклад, везли на мукачівський ринок 6-7 бочок і продавали їх впродовж години. Причому 100, чи 200-літрові бочки попитом майже не користувалися. Всі брали більшу тару.

Та з часом цей бізнес почав занепадати. Логічно, що він тісно пов`язаний з виноробством, тож коли люди стали менше виробляти вина, впав попит і на бочки. До того ж при правильній експлуатації вона може прослужити й 30 років.

ВИНО ПОМІНЯЛИ НА ГОРІЛКУ?

«Не зовсім розумію, чому так трапилося, – каже Андрій Мартинович, – на горілку всі перейшли, чи що. Хоча раніше без вина в селі жодна справа не робилася. Йдуть хлопці косити, наприклад, то обов’язково беруть з собою кілька літрів вина. Випив склянку, салом закусив – і за роботу. А з горілкою що? На трьох розлив і немає».

Як би там не було, але з часом виникла необхідність шукати інші джерела збуту своєї продукції і Андрій Мартинович вирішив переключитися на виноробні заводи.

Перший досвід співпраці з підприємствами вийшов не надто вдалим. Коли вперше запропонували свою продукцію одеситам, виявилося, що там репутація закарпатських бондарів була зіпсована, завдяки якомусь халтурщику, що «спихнув» тамтешнім виноробам зіпсовані бочки. Тож на пропозицію Югаса вони відповіли, мовляв, ми вам доплатимо, лише не везіть сюди свої бочки. Однак, тестування виробів «нашого» бондаря довели, що бочки високоякісні, тому він розпочав отримувати замовлення від одеського підприємства «Французький бульвар», потім від виноробного заводу в місті Миколаєві, є його діжки й на відомому кримському заводі «Масандра». Але без проблем не обійшлося. Якось «Французький бульвар» висловив претензії, мовляв погані бочки – дуги полопали. Довелося бондарю їхати до Одеси, де виявилося, що працівники пропарювали їх гарячим повітрям під тиском в 5 атмосфер. Такого тиску не будь-яке залізо витримає, добре ще, що діжки не по вибухали. Отож довелося йому вчити робітників, як правильно бочки експлуатувати.
Закарпатські діжки з… Кавказького дубу
Андрій Югас розповідає, що якось один із заводів брав на пробу його бочки, а також львівські і угорські. Тестування пройшли всі 20 його бочок, натомість 70 зі 100 львівських забракували. А угорські діжки набагато дорожчі – 1,5-2 долари за літр, в той час, як Андрій Мартинович свої продає в середньому по 5 грн. за літр. Звісно, й така сума видається не маленькою. Неважко підрахувати, що 300-літрова ємність обійдеться в 1500 грн. І це є однією з причин, чому люди не купляють їх так багато, як колись.

Однак співрозмовник стверджує, що така ціна є цілком обґрунтованою – дуб з року в рік стає все дорожчим, як і метал. До того ж обидва основні матеріали для виробництва дефіцитні. Нормального дуба на Закарпатті, каже пан Андрій, практично не залишилося – дається взнаки бездумна вирубка та вивіз кругляка за кордон. Що казати, коли тепер він працює з кавказьким дубом! Трапляється матеріал з Івано-Франківська, з інших областей, але не місцевий. Проблеми і з металевими обручами. Тепер їх не роблять, продаються лише сталеві смужки, з яких обручі робити можна, але багато відходів. До того ж сталь повинна бути пружною, аби розтягувалася під тиском бочки. Югас планує замовляти матеріал в Запоріжжі.

Нестабільність ринку не дозволяє бондарю розширювати свою справу. «Ризиковано, зробиш партію бочок, продасиш по старій ціні, а дерево та метал тим часом так подорожчають, що й на матеріал грошей не вистачить». – пояснює він. Тому й інвестувати великі гроші у роботу не наважується, і директорську посаду не полишає. До того ж розширення діла передбачає помічників, а вони, як би не було, з часом можуть стати конкурентами.

Так і працює: в першій половині дня в школі, після – в майстерні. Як правило робить сам, лише син інколи допомагає. Звісно, за таких умов Андрій Мартинович змушений відмовлятися від великих замовлень, бо фізично не може за короткий час виготовити, припустимо 100 бочок. При всьому досвіді бондарства на 300-літрову діжку в нього йде мінімум 3 дні.

ЮВЕЛІРНА РОБОТА

А загалом, він чи не єдиний в селі, хто ще продовжує займатися таким ремеслом. По-перше, це реально важка робота (хоча сам наш співрозмовник настільки звик до неї, що каже, з трудом витримує тривалі свята, як от Великдень, не може стільки часу без роботи сидіти – до майстерні тягне). По-друге бондарство лише на перший погляд може здатися простим, а насправді має чимало нюансів, які треба засвоювати багато років. Від дерева залежить смак вина чи коньяку, тому вино виробники до діжок ставляться вельми прискіпливо.

Наприклад, деревина повинна бути сухою, причому сохнути 2-3 роки в природних умовах, а не в печі. Хороший врожай винограду вони намагаються тримати лише у високоякісних бочках, бо після такої витримки, напій автоматично стає дуже дорогим. А от для дешевого «сурогатного» вина підійдуть і цистерни.

Ілюструючи важливість бочок, Андрій Мартинович згадує історію, що трапилася з одним з винних підприємств Закарпаття. Вони замовили бочки з Франції і залили в них коньячний спирт, проте діжки почали його пропускати. Звісно, підприємці обурилися і виставили претензії постачальникам. А виявилося, що вони, вирішивши, зекономити, купили діжки для вина. Французи справедливо зазначили, що продавали посудини для вина, а не коньяку, тому претензій не приймають. Словом, робота майже ювелірна.

А, Андрію Югасу, здається, вона піддалася, тож він уже стільки років поєднує директорські обов’язки з бондарством і не бачить у такому синтезі професій нічого надзвичайного.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати