Закарпатське село Кужбеї покидають його останні мешканці – сестри Бряник (ФОТО)

Калина з Ганною

САМІ СЕРЕД ГІР

Від села Сойми, що на Міжгірщині, до Кужбеїв чотири кілометри через ліс. Дорога (яку такою можна назвати лише умовно) занесена снігом, а враховуючи те, що в навколишніх лісах водяться вовки, підніматися в гори самому — справа ризикована. Стати моїм провідником погодився родич сестер Іван Блинда з Міжгір'я. Взявши по обтесаній палиці, обминаємо крайні сільські хати й за кілька десятків метрів заглиблюємося в засніжений ялинковий ліс. На­дворі десять градусів морозу, холод проймає через теплий одяг, тому стараємося йти швидким темпом, наскільки дозволяють крутий схил і глибокий сніг. Дорогою Іван коротко розповідає про присілок.

— У молоді роки я працював електриком, тягнув туди світло, тому пам'ятаю кожну хату. У кращі часи в Кужбеях жило близько тридцяти сімей. Потім молодь спустилася в нижні села, де була робота, а старі помалу повимирали. У сестер є півхати в Соймах, однак вони все не переселяються. Хоча яке життя серед лісу й дикого звіра? Мука одна... Там і раніше важкувато було, адже присілок наче відрізаний від світу. Мої діти до п'яти років виховувалися в Кужбеях у тещі, то коли забрав їх у село, машин лякалися, — посміхається Іван.

Швидкий темп зігріває тіло, хоча в горах відчутно холодніше, ніж у низовині. Щоб не застудитися холодним повітрям, доводиться затуляти шарфом носа. Час від часу зупиняємося, щоб віддихатися й зробити знімки. Засніжений ялинковий ліс виблискує тільки у двох кольорах — темно-зеленому й білому, проте від нього важко відвести погляд. Морозне повітря, що, здається, аж дзвенить, крупні кристали снігу під яскравим сонцем, сліди лисиць та дрібних гризунів... На одну з галявин вклинюється втрамбований гусеницями трак, чути людські голоси та звук бензопили. Обходимо боком бульдозер і через хвилину на це місце з оглушливим тріском падає величезна ялина. Перезираємося з Іваном із одною думкою: "Пощастило!" і прямуємо далі. Нарешті останній крутий підйом, за яким відкривається полонина. В лице вдаряє пронизливий вітер, який дме тут цілорічно. Збоку, під самим лісом, похилена дерев'яна хата з проваленим дахом, по кімнатах зі свистом гуляє протяг.

— Крайня хата Кужбеїв, — невесело каже Іван. — Я колись електрику до неї підключав. Багатодітна сім'я жила...

Мовчки проходимо повз іще кілька розвалених хат, у тому числі колишньої початкової школи, і зупиняємося біля охайної дерев'яної церковки з вирубаною датою — 1932. Невелика будівля, що більше нагадує капличку, різко контрастує з довколишніми руїнами, видно, що за нею постійно доглядають. За кілька сот метрів видніється мета нашого походу — хата сестер Бряник із господарськими прибудовами. З двору озиваються собаки, і на ганок, накульгуючи, виходить жінка в окулярах.

— О, Іван у гості завітав, — радо каже вона. — А ви хто? Журналіст? Приходили сюди й журналісти, правда, влітку чи восени. Взимку ще не було. Заходьте до хати, вип'єте трав'яного чаю.

Уся хата сестер — сіни й одна кімната. Вузькі віконця пропускають мало світла, тому всередині напівморок. Зате тут тепло — у величезній печі, що займає майже чверть кімнати, весело потріскують дрова. На ослінчику біля столу сидить старша, 70-річна Ганна Бряник. Обидві сестри — інваліди з дитинства. Ганна глухоніма, а 55-річна Калина погано бачить і важко ходить.

— Раніше в Кужбеях двадцять п'ять хат стояло, в кожній від 4 до 8 діток, — починає розповідати Калина. — У нашій сім'ї десятеро народилося. Правда, два хлопчики померли ще маленькими, а інші сестра з братом уже в старості. Так що тепер нас шестеро душ, Ганна найстарша. Всі народилися в Кужбеях, але не в цій хаті. У нас велика була, на п'ять кімнат, її розібрали й перевезли в Сойми. А цю ми купили за 400 радянських карбованців. Нікому в ній було жити, бо всі померли. Пам'ятаю, колись у Кужбеях люди мало не билися за метр землі, а тепер ми самі залишилися. І так буває...

Молодь почала "емігрувати" з присілка ще в 60-ті, а старші люди потроху повимирали. Мати сестер померла в 1977 р., відтоді вони тут самітниці. Певний час у Кужбеях ще була електроенергія, але лише до першої аварії. Затим стовпи попадали, відновлювати їх ніхто й не збирався. Довгі роки сестри освітлювали свої вечори свічками й гасовими лампами, поки чотири роки тому не наважилися купити бензиновий генератор і мобільний телефон. Утім, ці блага цивілізації майже не використовуються. Бензин дорогий та й доставити його в присілок нелегко. А телефон після того, як упав у воду, взагалі не працює...

ТУРИСТИ І ХРАМОВЕ СВЯТО

Звикнувши до напівмороку, розглядаю кімнату. Обстановка скромна, якщо не сказати бідна: стіл, кілька стільців, три старі ліжка (одне про запас) із металевими спинками — ось і всі меблі. Колись білі стіни кімнати закіптюжені до чорного.

— Піч диміла, — зауваживши мій погляд, пояснює Калина. — Дрова тут тільки хвойні, ось смола й забила димар. Ми мало не подушилися. Довелося кликати чоловіків із села — намучилися, поки прочистили... Та ми тут не самі, не думайте, — змінює тему жінка. — Тримаємо свиней, корову й телицю, двох собак, котів... А влітку туристи приходять із санаторіїв, для них це наче екскурсія. Із Києва, Одеси, Криму... Буває, стільки їх ходить, що аж набридають, — сміється Калина. — Кожному розповідай, як нам тут живеться...

Влітку в Кужбеях і справді все інакше. На косовицю піднімаються люди з села, а на Івана Купала, 7 липня, тут храмове свято, на яке до дерев'яної церковки приходить до ста чоловік. Сестри постійно пораються по господарству: Калина сушить сіно, Ганна збирає гриби, ягоди, трави. Косити наймають чоловіків із села. Робота літнім жінкам дається все важче, проблема навіть принести в хату воду, адже криниця аж за сто метрів. А тут до старих хвороб додалася й нова біда — минулого літа Ганна, збираючи гриби, поранила око. Поки з Кужбеїв добралися до Міжгір'я, а звідти до Ужгорода, рятувати око було пізно. Ужгород, до речі, найвіддаленіша точка, куди сестри виїжджали зі своєї хати. Та й то лише з нагальних проблем — на лікування та комісію з інвалідності...

Взимку в присілку сумніше, все тут завмирає, час уповільнюється. Більшу частину дня сестри проводять у хаті.

— Слухаю вечорами, як виють вовки, — каже Калина. — Кілька тижнів тому до самої хати підходили, я вранці сліди побачила. А бувало й ведмідь заходив у гості, давніше, правда. Мисливці тут засідку на нього влаштовували, медом приманювали. То він мед з'їв, а сам утік, — сміється жінка. — Всяке доводилося пережити... Тепер зима м'яка, лагідна, а бували дуже люті. В 98-му хату повністю замело снігом, ми не могли двері зсередини відчинити. Цілий день якось відгрібали руками, щоб визволитися. Худоба ревла в хліві без води й корму, ледве до вечора дісталися до неї, натопили замість води снігу. Два тижні тоді не могли до криниці дібратися, страшне, що творилося... А тепер, слава Богу, все спокійно — газети читаю, поки світло надворі, радіо на батарейках слухаю. Службу Божу в неділю і новини, щоб бути в курсі справ.

— І хто зараз прем'єр-міністр? — "екзаменую" Калину.

— Ющенко! — відповідає зразу. — Чи Юлька? А президент Янукович, хіба ні? — сміється...

Після того, як сестер засипало снігом, родичі вмовили їх переселитися в Сойми. Однак витримали вони "в цивілізації" лише зиму, а далі повернулися. Звичка все-таки виявилася сильнішою. При тому, що літнім жінкам дійсно доводиться нелегко, приміром, запасати дрова вони мусять власноруч — пиляють колоди дворучною пилою, а потім беруть сокиру. Торгових точок у присілку, звісно, немає, тому раз на два тижні старша сестра, обв'язавшись хустками й одягнувши кожуха, бере записку, кілька сумок і через ліс спускається в село за продуктами...

— Подобається вам тут? — питаю Калину.

— Це наша земля, ми тут народилися, тут поховані батьки, — зітхає вона. — Але жити важко — здоров'я нема, роки не ті. Ось і священик каже: "Чого від людей ховаєтеся? Час вернутися до громади". Правий він... Перезимуємо тут, перебудемо весну й літо, а восени переселимося в Сойми. Сарай розберемо на дрова, а хату так залишимо. А що робити? Ми ж тут зовсім самі, станеться, не дай Боже, щось із Ганною, то я на своїх хворих ногах і до села не дійду...

Наче на підтвердження слів Калини в хату забігає Ганна й емоційно показує на мигах, що у хліві щось трапилося. Виявилося, телиця зламала ріг і спливає кров'ю. Іван перемотує рану бинтом, і ми, не завершивши інтерв'ю, поспішно прощаємося. Треба якомога швидше дістатися до села й знайти для консультації ветеринара.

Сонце вже зайшло за гору, до того ж здійнявся вітер, тому надворі помітно похолоднішало. Швидким темпом заходимо в ліс, до села приблизно година ходу. Через кілька хвилин моя дерев'яна палиця геть задубіла і, натикаючись на замерзлі грудки глини, дзвенить, як залізна. Уявляю, як цю дорогу раз на два тижні з повними сумками долає 70-річна Ганна...

Туристам, котрі серед літа піднімаються в Кужбеї на екскурсію й милуються дивовижними краєвидами, може здатися, що дві дивакуваті самітниці, свідомо відмовившись від "мирської суєти", насолоджуються життям у гармонії з природою. Насправді це не той випадок. Для літніх жінок життя в Кужбеях — щоденна важка праця, виживання без сторонньої допомоги, сподівання тільки на власні сили. Не дивно, що родичі роками переконують їх спуститися до людей. І все-таки стає трохи жаль, що ця мальовнича місцина з дерев'яною церковкою на пагорбі незабаром залишиться без людей і перетвориться на пустку. Подальшу долю Кужбеїв неважко передбачити. Стежки швидко заростуть травою, єдина криниця затягнеться намулом, а через кілька років лише дерев'яні стіни з проламаними дахами нагадуватимуть, що колись тут вирувало життя...

Теги: Кужбеї, Бряник, Сойми

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати